3) Криуляни — Дубоссари,
4) Бендери (Тигіна) — Тирасполь,
5) Паланка — Маяки,
6) Білгород — Овідіополь.
Не будемо вести мову про поселення Подільської землі, відомі з XII століття. Бо тільки на тій самій карті 1570 року позначені міста–фортеці: Полонне, Чуднів, Хмільник, Вінниця, Красилів, Смотрич, Кам’янець, Бакота, Сорока, Брацлав, двічі — Очаків, Білгород, Бар, Скала та інші.
«За Нестором два згаданих Слов’янських народи (уличі й тиверці. — В. Б.) мешкали в містах, яких за Географом Фавеннським, Тиверці мали 148, Уличі аж 318» [7, с. 452].
Тож, коли ми говоримо про землі України (Русі) далеких століть, не маємо права не згадати про Поділля. Як бачимо, то був надзвичайно великий та вагомий відтинок землі й населення нашого народу, нітрохи не менший Київщини, Волині чи Галичини. І немає жодного сумніву, що подільське слов’янське населення є складовою часткою русичів (українців). Хоча, звичайно, Поділля пройшло свій, особливий, шлях розвитку і не відразу увійшло до Великого Галицького князівства, як раніше — до складу Великого Київського князівства. Київським та Галицько–Волинським князям довелося ті землі и ті племена завойовувати, настільки вони були свободолюби.
Народ Поділля (раніше — Пониззя) зберігав свою історичну тяглість тисячоліттями. На теренах Подністров’я та Південного Побужжя виявлено сотні пам’яток Трипільської культури V–II тисячоліття до н. е., як зазначає історик І. В. Рибак:
«На території краю представлені трипільські поселення раннього, розвинутого та пізнього етапів. Ранньотрипільське поселення знайдено біля села Лука–Врублівецька… Пам’ятки розвинутого етапу трипільської культури зафіксовано на території краю… поблизу села Кадіївці… Поблизу села Великий Жванчик… поблизу сіл Баговиця, Бакота, Боршиківці, Брага, Голосків, Завалля, Китайгород, Сокіл на Кам’янеччині. До пізнього етапу трипільської культури (друга половина III тис. до н. е.) на Поділлі належить група пам’яток, важливе місце серед яких посідає поселення в селі Цвіклівці Кам’янець–Подільського району» [26, с. 15].
Одночасно, слід зазначити, що практично поряд із трипільськими похованнями на теренах Поділля знаходимо десятки скіфських (VII–III ст. до н. е.) та сарматських (III ст. до н. е. — III ст. н. е.) поховань. Та не думайте, що між Трипільською (III тисячоліття до н. е.) та скіфською археологічними культурами існував якийсь розрив. Ні! На теренах Поділля і цей відтинок історичного часу зберіг свою присутність. І ця доба, як усі інші, залишила свої помітні сліди в межиріччі Дністра та Горині, Стрипи та Буга. На той час припадає кілька археологічних культур.
«Першою серед них є культура Кулястих амфор. Її назва походить від могильників, у яких археологами виявлено поряд з людськими кістками кулястий глиняний посуд. Такі захоронения відкрито поблизу сіл Велика Слобідка, Кугаївці, Голосків…, Чорниводи, Завадинці…, Горбасів… (Хмельниччина. — В. Б.).
Культура шнурової кераміки… виявлена… поблизу сіл Шекиринці, Плужне (Ізяславського), Користне, Залужне, Сивки (Білогірського), Западинці (Красилівського), Студениця (Кам’янець–Подільського району).
Продовжувачами цієї традиції є землеробсько–скотарське населення Комарівської культури. Її пам’ятки зафіксовані поблизу Нетішина, Солов’є (Славутського району)… Комарівську культуру археологи вважають основою подальшого розвитку давніх протослов’янських племен» [26, с. 16].
Хто хоче більше дізнатись про спадкову тяглість подільського населення, може звернутись до академічної праці Івана Зайця «Витоки духовної культури українського народу», Київ: Видавництво «Аратта», 2006 року видання. Там Подільська земля своїми археологічними дослідженнями подається в значно більшому обсязі.
Послухаємо істориків далі:
«Значний влив на місцеве протослов’янське населення нашого краю у VІІ–ІІІ ст. до нашої ери мали скіфи. Під їхнім впливом відбувається формування специфічної західно–подільської скіфоподібної культури. Її пам’ятниками є кургани, які насипалися з каменю та землі. Їх виявлено поблизу сіл Тарасівна, Гуменці, Панівці на Кам’янеччині, Миньківці Дунаєвецького району, Сирватинці, Бедриківці на Городоччині» [26, с. 17].
Ми можемо наводити десятки подібних пам’яток далекої Трипільської доби, бо на Подільській землі, за свідченням професора І. І. Зайця, їх виявлено 434. А скільки ще буде відкрито — один Бог знає.
Треба мати на увазі, що подібні дослідження стали проводити у XX столітті, переважно в кінці. А висновки про паралельне існування праслов’янської та скіфської культур уможливились тільки за часів існування незалежної України. Бо російська імперія і за часів царату, і за більшовицьких часів, як уже автор зазначав, сповідувала та нав’язувала суто проросійську шовіністичну догму про прийшлих на наші землі слов’ян. Та й з’явились, мовляв, ті слов’яни на терени сучасної України лише в середині І тисячоліття нової ери.
Та ось що пише сучасний український історик у науковому посібнику, схваленому до вивчення Центром досліджень історії Поділля Інституту історії України НАНУ:
«Заданими археологічних досліджень останніх років (!!! — В. Б.), у Південному Побужжі та Середньому Подністров’ї виявлено понад 100 поселень слов’ян, які датуються II ст. до н. е. — IX ст. н. е. Всі вони належать до однієї археологічної культури — Луки–Райковецької, яка названа за місцем першого дослідження пам’ятки — поселення поблизу села Райки на Житомирщині… Більшість слов’янських селищ концентрувалася “гніздами” по 5–7 поселень на відстані 3–5 км одне від одного»… [16, с. 17–18].
Як бачимо, слов’яни, наші предки, мешкали на теренах сучасної України ще до нової ери. Думаю — це не останні дослідження про наших предків та тяглість їхнього життя на нашій споконвічній землі.
І нарешті наведу підсумкову думку професора Івана Івановича Зайця із його праці про спадковість витоків духовної культури українського народу:
«В ході… дослідження було проведено розкопки на більш ніж десяти пам’ятках різночасових археологічних культур. Особливу увагу було приділено вивченню поселень Трипільської культури, яких лише на території Поділля виявлено 434…
Такий підхід до стаціонарного дослідження Трипільської культури на Поділлі та в інших регіонах Правобережної України був зумовлений передусім масовим заселенням цієї території трипільцями та досить тривалим мешканням (майже 2500 років, з середини V до кінця III тис. до н. е.) у цих краях…
Отже, глибокий аналіз конкретних історичних процесів, які відображені у численній науковій літературі, свідчать, що одним з найважливіших першоджерел духовної культури українського народу є епоха Трипілля, традиції якої послідовно передавалися носіям наступних історичних епох включаючи період Київської Русі, а відтак і аж до нашого часу» [27, с. 3–4].
Маємо достовірну картину походження і спадковості українського народу (русичів) та його культури на споконвічній землі етносу.
Минали роки, століття і тисячоліття, та не зникав із теренів сучасної України праукраїнський етнос — носій щонайменше семитисячолітньої культури. Спадковість і тяглість тієї культури спостерігається від далекого Трипілля до Великого Київського князівства та нашої доби.
Не будемо у нашому дослідженні переповідати роки становлення і розквіту Великої Київської держави, що потрясала Візантію та Європу. Лише зазначимо: перш ніж сприймати матеріал, його потрібно «просіяти через українське національне сито». Поки що така робота істориками не зроблена. Шкода!
Автор пропонує «поглянути» через тисячоліття та, проаналізувавши достовірні історичні факти, встановити, які племена з часів Трипільської доби через Скіфсько–Сарматсько–Антську державу володіли певними територіями сучасної України, як трималися тієї землі, куди пересувалися під тиском обставин та які імена отримували від своїх одноплемінників, сусідів і ворогів. Це питання надзвичайно важливе і надзвичайно складне. Бо як час, так і певні «зацікавлені люди» доклали великих зусиль, щоби українці–русичі–скіфи–гети–уличі (тиверці) ніколи про те не дізналися. У цьому розділі, де йдеться про Подільську землю, поговоримо, в першу чергу, про племена, які її заселяли. Великі дослідження з цього питання провели шановні Микола Молчановський, Володимир Паїк, Іван Білик та інші, які своїми працями «прорізали» велику темряву, що оточувала нас довгі роки. Будемо опиратися на незалежні джерела, цілком конкретні археологічні дослідження і логічний розвиток подій.