Але після хана Берке, влада у Золотій Орді повернулася до роду Батия. Норим ханом (царем) Золотої Орди став онук хана Батия — Менгу–Тимур. Слід пам’ятати, що хан Сартак не залишив спадкоємців (чоловіків) після смерті. Отож рід хана Батия по лінії старшого сина Сартака закінчився в 1255 році.
Але за свідченнями перських істориків у хана Батия було чотири сини, які мали право на спадок батька. Послухаємо: «2–ой сын Джучи–Хана–Бату. Он родился от Уки–Фуджин–Хатун, дочери Анчи–нойона, из племени конкурат. Его (Бату) называли Саин–хан. Он был в большом почете и очень могуществен… Бату имел много старших жен и наложниц и было у него четыре сына в таком порядке: 1–й — Сартак… (У него не было ни одного сына). 2–ой сын Бату — Тукан. (У него было 5 сыновей). 3–ий сын Бату — Абукан. (У него было много жен и наложниц, и он имел 7 сыновей). 4–ый сын Бату — Улакчи. (Детей он не имел, и имена жен его неизвестны») [16, с. 48–53].
Отож, з часів Менгу–Тимура влада в Золотій Орді належала онуку хана Батия по лінії другого сина — Тукана. За часів ханів Талабуги і Тохти були винищені майже всі нащадки роду хана Батия по лінії його другого і третього синів. Так що хана Узбека ледь відшукали серед нащадків роду.
Хан Джанібек, який правив Золотою Ордою у 1342–1357 роках, щоби спокійно сидіти на троні, знищив усіх своїх братів, тобто синів хана Узбека.
Про правління хана Бердібека, сина Джанібека наведемо цитату із праці Муін–ад–діна Натанзі «Анонім Іскандера». Хоча треба пам’ятати, що перські (іранські) історики писали про ханів Золотої Орди тенденційно.
«Рассказ о царствовании Бердибек–хана, сына Джанибека. Тотчас после этого Токлу–бай привел Бердибека, посадил на тот ковер, на котором он убил его отца, и убил каждого, кто не подчинился… Он (Бердибек) вызвал к себе всех царевичей и за один раз всех их уничтожил… Три года он правил самостоятельно, но, наконец, переселился с трона под доску гроба и никого из рода султанов… не осталось в живых. После этого, дабы дела царства не расстроились, эмиры, согласившись (между собой), возвели на трон царства… человека, под предлогом, что он Кельдибек, сын Джанибек–хана» [16, с. 129].
Отак Кельдібек, а за російськими джерелами хан Кулпа, опинився на золотоординському троні. Як бачимо, і в московських, і в перських джерелах XIV століття після смерті хана Бердібека царем Золотої Орди стала людина не з роду Бату–хана!
Єдиною різницею в оповідях є ім’я хана, що цілком зрозуміло. Історики мусульманських країн не могли донести своїм нащадкам правду про золотоординського царя православної віри хана Кулпу та його двох православних синів — Івана та Михайла. В той час, як Катерині II та її «Комиссии…», під час фальшування літописів, треба було або якось пояснювати присутність на золотоординському царському престолі хана з християнським іменем та двох його синів–християн, або подати мусульманське ім’я хана — Кельдібек, або дещо спотворивши християнське ім’я хана, взагалі замовчати цей факт. Обрали третє, аби тільки не впізнали в Кульпі — Івана Калиту. Як заявив російський історик — письменник Сергій Миколайович Марков у своєму «Земном круге», у старих церковних джерелах і згадки немає, щоби московського князя Івана (першого) називали Калитою. Він говорить про казахське ім’я — Калту, що означає — пояс. Та, певно, і Сергій Миколайович дещо перебріхує, щоби відволікти нашу увагу. Треба писати так, як належить, як написано в літописах про хана Золотої Орди — Кулпа!
І ще одне надзвичайно цікаве дослідження провів сучасний російський історик Микола Борисов. Він встановив:,«Ни один летописец не отметил рождение Ивана — четвертого сына в семье московского князя Даниила» [182, № 10, с. 7].
Ми про це вже говорили на початку нашої книги. Тому немає потреби повторювати.
Отак ми дослідили, що російська історія нічого не знала про появу на світ одного із своїх найвизначніших князів. Навіть більше — до 1322 року в російських літописах жодним словом оцей князь не згадується. Вперше про нього говориться у літопису, коли у 1322 році згадуються два представники хана Узбека «Иван и Ахмыл», як написано у Троїцькому літопису, якого ніхто ніколи не бачив. (Те ж написано в Устюзькому літописному зводі, вперше виданому друком Катериною II у 1781 році «вследствие распоряжения 1778 г. об издании русских летописей») [155, с. 5].
Поєднаємо:
«В лето 6830. Приде изо Орды князь Иван Данилович, а с ним посол Ахмыл поганый, и много християн посекоша, а иных в полон поведоша, а град Ярославль сожже» [155, с. 50].
Що цікаво: князь Іван згадується в літопису першим, отож у тандемі «Іван — Ахмил» він головний, хоча його позначили — Даниловичем. Та у XIV столітті так людей не йменували. Тому зрозуміло, шо отой додаток — «Данилович» справа рук видавців 1781 року.
І, як бачимо, все зло на Московщині творив не Іван, який привів рать, а «Ахмыл поганый». Так писалась «волохата московська історія». Дивуватись не слід.
Та повернімось до часів смерті хана Бердібека. Зі смертю хана припинив своє існування рід Батия. Хоча це твердження дещо перебільшене — залишились нащадки хана Батия по жіночій лінії та діти від позашлюбних зв’язків. Але ці нащадки Батия не мали права на золотоординський царський трон.
Отож перед правлячою верхівкою Золотої Орди постало питання: кому із нащадків Джучі–хана передати владу в державі?
Звичайно, таке питання слід було вирішувати на загальнодержавному курултаї, куди мали бути запрошені усі глави родів та Чингісиди Золотої Орди. Та владу в державі досить міцно тримали в руках хани так званого «уряду Бердібека» і серед них — Маглубей, Янгіль–бей і Кутлубуга.
Оскільки Кутлубуга (він же: Іван Калита, Кулпа, Калта, Кельдібек) був спадкоємцем роду по лінії хана Берке, а його предок (Берке) уже сидів на царському троні держави, то не було нічого дивного, що «могущественные сановники государства» вибрали з–поміж себе Царя. І ним став знаменитий Кулпа (він же Кельдібек).
«Могущественные сановники» обрали найгіршого, а головне — порушили Ясу Чингісхана.
І почалася смута.
4
Під час праці з сотнями давніх російських джерел авторові завжди кидалися в очі сфальшовані епізоди, події, факти. Досі незрозуміло, як поважні особи, спотворюючи матеріал, не могли здогадатися, що, зіставляючи різні документи і матеріали, навіть нефахова людина виявить ті «доважки брехні».
Так трапилося і з «Путешествием диакона Игнатия в Цареград и Иерусалим» із праці Івана Петровича Сахарова «Сказания русского народа», книги 5–8, том 2, випуску 1849 року.
Спочатку автору довелося довго шукати цю книгу, в якій сподівався знайти інформацію про давні улуси Золотої Орди, що розташовувалися на сучасних теренах від Москви до Ростова–на–Дону.
Та коли на другій сторінці книги прочитав, що «Печатать позволяется с тем, чтобы по отпечатании представлено было в Ценсурный комитет узаконеное число экземпляров. С. Петербург. Декабря 21 дня, 1840 года. Ценсор Петр Корсаков», настрій мій дещо підупав, тому що стало зрозуміло — матеріал пройшов катерининську «Комиссию…» Сфальшований!
При зіставленні свідчень «диакона Игнатия» з пізнішими свідченнями російських професорів, вдалося, вкотре, встановити імена володарів золотоординських улусів, які охоплювали землі від Москви до Азовського моря.
Це була нагорода авторові за його багатомісячні пошуки. Змушений визнати: саме цей матеріал дозволив точно визначити справжнє татарське ім’я Московського князя так званого Дмитрія Донського.
Автор довго тримався думки, що Московський князь часів золотоординської смути 1360–1380 років, так званий Дмитрій Донський, у Золотій Орді мав ім’я Бекбулат і виступав головною особою при зраді хана Тохтамиша в битві з Тимуром на річці Кундурчі 1391 року. Та виявилося, що улус Бекбулата був розташований південніше улусу хана Сарихозі. Так засвідчив диякон Ігнатій і, звичайно, це свідчення московського священика цілком достовірне, бо не несло загрози сфальшованому матеріалу.