«Від Царя… Ольгерда Патріархові поклони. Прислав ти до мене писання з моїм Феодором, що митрополит жаліється тобі про неправду. Каже: Цар, мовляв, Ольгерд заїжджає. Тільки не я почав заїжджати, а почали заїжджати спершу вони, і хресного цілування, що мали до мене, не склали, і клятвеної грамоти до мене не відіслали. І заїжджали вони мене дев’ять разів, і шурина мого, Князя Михайла, під клятвою переманили до себе. І митрополит зняв з нього страх, щоби приходити і відходити йому по своїй волі, і його спіймали. І зятя мого Бориса, Князя Нижнього Новгорода, і його спіймали й Князівство взяли, і зятя Івана, Князя Новосільського, і його Князівство заїхали, і матір його спіймали, і дочку мою взяли, і клятву, наперед дану, не склали. Попри хресне цілування взяли міста Ржев, Жижку, Нудин, Осечень, Горишов, Рясну, Великі Луки, Кличень, Всилук, Волго, Козлово, Липицю… Хотен, Фомин Городок, Березуй, Калугу, Мценськ. А все міста, і всі їх узяли, і хрестного цілування не склали, і клятвених грамот не відіслали. І ми, того не стерпівши, самих їх заїхали, а як не виправляться щодо мене, і нині терпіти не буду. З твого благословення Митрополит благословляє їх на кровопролиття. А донині й за батьків наших не бувало такого Митрополита, яким є сей Митрополит: благословляє Московитян на пролиття крові! І ні до нас не приходить, ні до Києва не відправляється. А хто цілував хрест у мене і втікає до нього, Митрополит знімає з нього хресне цілування. Чи ж було таке діло на світі, щоб знімати хресне цілування? Іван Козельський, слуга мій, цілував хрест у мене, і з матір’ю, і з дружиною, і з дітьми (кілька слів у тексті неможливо прочитати. — В. Б.)…, і він, кинувши матір, і братів, і жінку, і дітей, утік, і Митрополит Алексій зняв з нього хресне цілування. Нагубник Василь цілував хрест до Єпископа, і Єпископ себе дав за нього порукою, і він зрадив Єпископа в поруці, і втік, і Митрополит зняв з нього хресне цілування. І багато інших утекло, і він усіх їх звільняє від клятви й хресного цілування. Личить Митрополитові благословляти Московитян, щоб нам помагали: он же ж і ми воюємо за них з Німцями… Дай нам іншого Митрополита… на Смоленськ, на Твер… на Новосіль, на Нижній Новгород (далі стоїть п’ять крапок, хоча текст не закінчений. — В. Б.)…» [99, с. 148–152].
Такий–от «митрополит Московський» Алексій — клятвопорушник, людина без совісті й моралі. На це вказує не тільки грамота князя Ольгерда до Патріарха, а й самі діяння митрополита, який допомагав баскакові безпосередньо керувати Московським улусом Орди майже двадцять років (1353–1373 роки). Не станемо повторно розповідати про всі його діяння. Почитайте С. М. Соловйова, В. О. Ключевского — і ви зрозумієте весь парадокс діяльності цього митрополита.
Мені довелося навести цю довгу цитату, щоб краще з’ясувати весь подальший хід подій. Отже, Ольгерд засвідчив, що він, зрештою, «того не стерпівши, самих їх заїхав, а як не виправляться… і нині терпіти не буду».
У 1373 році він увійшов до московського Кремля, «ударив списом у стіну на пам’ять Москві». Відтоді усі перелічені в грамоті міста Золотої Орди: Ржев, Жижка, Нудин, Осечень, Горишов, Рясна, Великі Луки, Кличень, Всилук, Березуй, Калуга, Мценськ та ін. платили данину Русько–Литовському князівству. Швидше за все, і Москва входила до переліку цих міст. Не забувайте, у Золотій Орді в ті роки лютували міжусобиці.
Можна припустити: Ольгерд, а після 1377 року його спадкоємці на литовсько–руському престолі (Ягайло, згодом — Вітовт) мали безпосередні контакти із справжніми Чингісидами і знали про їхні наміри відновити порядок у Золотій Орді.
У знаменитому ярлику хана Тохтамиша до Ягайла (1392 рік), у перекладі професора І. М. Березіна, виразно зазначено: «З підданих Нам волостей зібравши виходи, вручи послам, які йдуть, для доправлення до скарбниці» [33, с. 51].
До речі, той самий професор І. М. Березін в одній із праць зафіксував також «Посольство Тохтамиша до Ягайла… 1381 року… і вказівку з російського тексту: «і наші посли знайшли вас під містом Троки»… (що) повинно точно визначити час цього посольства, відправленого, без сумніву, при воцарінні Тохтамиша» [33, с. 51].
Уже посольство Тохтамиша 1381 року привезло до скарбниці Золотої Орди податки, зібрані Литовсько–Руською державою з північних улусів імперії.
Тому цілком зрозуміла поява в 1378 році в ростово–суздальській землі Києво–Галицького митрополита Кипріана, висвяченогов 1375 році для Литовсько–Руської держави. Володарі держави, маючи дружні відносини з ханом Тохтамишем і фактично управляючи північними християнськими улусами Золотої Орди, не заперечували, щоб їхні митрополити прибирали під свою руку християн тих земель.
Митрополити Русі:
5. Роман.
6. Анатолій.
7. Кипріан.
8. Григорій.
— 1355–1419
Митрополити Московії:
5. Алексій.
6. Митяй.
7. Пімен.
8. Кипріан.
— 1354–1406
І ці митрополити названі у виписках, зроблених професором В.І. Григоровичем з Константинопольських Патріарших документів.
Московія часів заворушень у Золотій Орді, маючи на чолі улусу князя Чингісида, так званого Дмитрія Донського — нащадка Кулхана, виявляла відкритий спротив волі литовсько–руського князя. Чингісида тягло до матері — Орди.
Після смерті митрополита Алексія в 1378 році з дозволу тимчасових правителів–ханів у Константинополі московської митрополичої кафедри домагалися відразу кілька осіб: Михайло (Митяй), Пімен, Деонісій, Феодор. Що цікаво — домагалися майже одночасно.
Ми пам’ятаємо: у російській історіографії навіть зберігся ярлик хана Атюляка, даний митрополитові Митяю. Професор В. В. Ґригор’єв уточнив ім’я золотоординського хана, давши таким чином пояснення змінам і спотворенням ханських імен у російській історії, що траплялося скрізь і всюди.
«Так і в Атюляка чи Тютяка могли перехрестити перекладачі або переписувачі ярликів якогось хана зі співзвучним іменем Татарським, під яким ми давно вже його знаємо. Беручи до уваги це, а також ім’я Мамая, який у ярлику названий дядьком Атюляка, і 1379 рік, коли написаний ярлик, ми визнаємо в Атюлякові чи Тютякові Тулун–хана, від якого дійшли до нас монети, карбовані в Новім Сараї» [37, с. 65].
Дуже багато подібних таємниць зберігає історія московитів. Перекрутили геть усе: імена князів (своїх і чужих), назви поселень, трактування подій. Усе фальсифікувалося задля ідеї «третього Риму» — великого й вічного.
Але навіть ця всеохопна брехня не зуміла сховати від допитливого погляду правду про «єдину Київську митрополію», починаючи із часів хана Батия. Не існувало й не могло існувати єдиної митрополії, яка б об’єднувала розрізнені та ворожі племена та народи.
А починаючи з Московського митрополита Фотія, який займав митрополію в 1409–1431 роках, навіть історіографія російської держави визнає факт окремого існування Київської та Московської митрополій.
Нагадаю читачам: дев’ятим митрополитом Золотої Орди був знаменитий Ісидор, який з московськими єпископами брав участь у Флорентійському соборі і приєднав Московську православну церкву до Римського католицизму.
Не поспішайте з критикою інших церков, панове московити! Нічого повчати інших, коли самі сидите в калюжі. Давно настала пора припинити сповідувати подвійну мораль.
Але найбільш колоритною фігурою московського православ’я є десятий митрополит — Іона. Саме цьому митрополитові видала в 1448 році ярлик на «митрополичу посаду» дружина хана Улу–Мухаммеда.
Ханські ярлики, видані митрополитам Митяю та Іоні, є для світової історичної науки найціннішими. Перший ярлик (Митяю) засвідчив факт призначення на митрополію за особистим повелінням хана. Навіть за часів «великого розбрату» в Золотій Орді Московія не дозволила собі найменшої свободи в цьому питанні. До речі, Митяй, будучи митрополитом Золотої Орди, так і не був висвячений на кафедру в Константинополі, хоча посідав її два роки.
Ще разючіший приклад з ярликом митрополитові Іоні. Він був виданий 1448 року дружиною Улу–Мухаммеда першому неканонічно обраному митрополитові Московії. Зверніть увагу: після смерті Улу–Мухаммеда в 1445 році московський князь Василь Темний та єпископ Іона звернулися за дозволом на ярлик саме до Великої ханші, адже йшло суперництво за престол «Царя» Золотої Орди. А «Великою Царицею» для московитів залишалася, поза сумнівом, дружина «Великого Царя», якому вони присягнули в 1433 році в Сараї.