Землі між Доном і Волгою цінувалися ханами Золотої Орди. Вони мали соковиті трави, безліч невеликих рік, що дозволяло випасати худобу з провесни до пізньої осені. Недарма хан Орди Джанібек заснував селище Тулу на честь своєї дружини Тайдули за більш ніж 400 кілометрів на північний захід від сучасного міста Воронежа. Хани Орди зі своїми табунами й там кочували, полювали, відпочивали. Така правда часу.
Сподіваюся, читачі звернули увагу — Рубрук розділив фінські племена, які жили на північ від ставки Сартака, чітко за релігійною ознакою: "Моксель і Мердиніс". Одні вирощували свиней і, природно, їли свинину, інші були — "сарацини", тобто — мусульмани, і свинини не вживали. У цьому розподілі немає нічого протиприродного. Тому що "Мердиніс" сусідила з Волзькою Булгарією, і як засвідчив посол короля Франції: "І я дивуюся, який диявол заніс сюди закон Магомета... ці Булгари — найлютіші Сарацини, котрі міцніше тримаються закону Магометового, ніжхто-небудь інший" [10, с. 96].
Пробачимо послові-католикові нелюбов до віри пророка Мухаммеда. Хоча подібна нетерпимість — вада. Не забудьмо: Рубрук перебував у католицькому ордені міноритів, був палким віруючим іншої релігії.
Булгари прийняли релігію іслам у 922 році "за царя Алмуша, сина Силки". І природно, за більш ніж 300 років зуміли поширити свою релігію на частину мордви ("Мердиніс"). Не будемо забувати — Волзька Булгарія в XIII столітті була розвиненою, культурною державою. Уже в ті роки мала навчальні заклади, чеканила монети, арабські архітектори зводили в її містах величні будинки й мечеті. Тобто поширенню впливу булгар на частину мордви дивуватися нічого.
Також не варто дивуватися язичницькому становищу народу "Моксель". Бо ж, як ми пам’ятаємо, навіть у другій половині XII століття Андрій, так званий Боголюбський, "...быв одинаково ласкав до... Христианства и до все поганы" [9, с. 111].
Слід гадати, що язичники у країні Моксель у 1253 році переважали. І звичайно, мали "государя". А те, що мова йде не про якесь дрібне фінське плем’я моксель, а про доволі помітну "державу" того періоду, розповів усе той же Вільгельм де Рубрук. Послухаємо: "Про одіяння й плаття їх знайте, що із Китаю та інших східних країн, а також із Персії та інших південних країн їм доставляють шовкові й золоті матерії, а також тканини з бавовни, які вони одягають влітку. Із Русії, з Мокселю, з великої Булгари та Паскатиру, тобто великої Венгрії, з Керкису (всі ці країни розташовані на півночі й повні лісів) і з багатьох інших країн із північної сторони, які їм коряться, їм привозять дорогі хутра різного роду, яких я ніколи не бачив у наших краях і в які вони одягаються взимку" [10, с. 76].
Цими словами Рубрук цілковито прояснив поняття країна Моксель. Справді, йдеться про велику країну Вона поставлена в один ряд із Русією, Булгарією, Башкирією (Паскатир). Тобто країна Моксель порівнянна за розмірами і можливостями з Китаєм, Персією, Русією, Булгарією. І ще одна деталь: Вільгельм де Рубрук іменує північні країни, що коряться Батиєві, у певній послідовності, перелічуючи їх із заходу на схід, як вони розташовувалися географічно: Русь, Моксель, Булгарія, Паскатир (Башкирія), Керкис (Сибір).
Якщо згадати, що землі Русі тягайся від Польщі та Венгрії до ріки Танаїду (Дону), а Волзька Булгарія лежала за Етилією (Волгою), то цілком очевидно, що саме країна Моксель знаходилася між ними.
До речі, у 1957 році книга Рубрука була повторно перевидана в Російській (більшовицькій) імперії Академією наук. У новому виданні, на сторінці 260 (примітка), чітко зазначено: Моксель (Мохеї) — країна. Щоправда, московські академіки, визнавши існування країни Моксель, чомусь забули пояснити, про яку країну йде мова. Створили таку собі нову таємницю. Засунули свої академічні голови, мов страуси, у пісок.
Таким чином, ми підійшли до розгадки таємниці назви країна Моксель. Моксель — князівства Рюриковичів у "Залешанській землі", давня фінська вітчизна московитів. Саме так московити та їхня країна величалися в XII—XIV століттях. Секрету із цього робити не варто.
Ми досліджували свідчення Вільгельма де Рубрука, якщо можна так сказати, — по західному маршруту. Піднялися від ставки хана Сартака на північ — у країну Моксель, від неї на схід лежала мордва (Мердас), а за Волгою були міста Волзької Булгарії.
Однак у країну Моксель можна потрапити, використовуючи свідчення Рубрука, і по так званому східному шляху. Від ставки Сартака вирушимо прямо на схід на 300 кілометрів, далі 500 кілометрів ("п'ять днів шляху") — на північ уздовж Волги. Потрапимо у Волзьку Булгарію. Якщо тепер від саратовського меридіана відміряти прямо на захід 300 кілометрів — опинимося в знаменитій Мерянській землі, у районі нинішньої Володимирської області. Саме ця місцевість у 1253 році лежала "північніше від ставки хана Сартаха". Визначено з математичною точнісю: країни Моксель — Мерянська земля! Виявляється, і математика з географією можуть серйозно підсобити при спростуванні московської історичної брехні.
2
Працюючи багато років над книгою "Країна Моксель", мені довелося вивчити не одне давнє першоджерело. Однак скільки працював над матеріалами, тривалий час підтвердити великі свідчення Вільгельма де Рубрука не вдавалося.
Після 1911 року російська історіографія почала поводитися зі словом моксель більш обережно й обачно. А починаючи з тридцятих років XX століття в російській науці щосили залютували цензура й однодумність.
Однак парадокс у тому, що чим більше лютують цензура і всілякі обмеження, тим більше трапляється помилок. На один із таких "провалів" московської історіографії мені й вдалося вийти.
Щоб зв’язати ланцюг історичних свідчень фальшування російської історії, авторові довелося звернутися до істориків Близького Сходу і Середньої Азії ХЕІІ—XIV століть. Учені Азійського континенту могли поставити остаточні крапки в питаннях установлення істини. Адже коріння московської державності — саме там.
Читачі мали би розуміти, чому з такою старанністю й послідовністю в московській імперії вилучалися архіви й історичні праці давніх часів. До речі, їх ніколи не дозволяли вивчати й досліджувати незалежним експертам. А чимало їх і сьогодні недоступні. Не буду подавати тут той довжелезний перелік. Можливо, ми ще звернемося до цієї теми...
У моіх руках опинилися свідчення історика й державного діяча імперії Чингісидів Рашид-ад-діна під назвою "Збірник літописів" і не менш знаменитого історика й державного діяча Ала-ад-діна Ата-мелік Джувейні під назвою "Історія підкорювача світу ". Обидві книги — в "усіченому" варіанті, особливо друга. Про це поговоримо нижче.
Аби мати більш чітку уяву про автора "Збірника літописів" і його книгу, подам коротку довідку:
У "Джамі ат-таваріх" (перська назва книги. — В. Б.) мовиться, що з... (1256 р. н. е.) дід і батько Рашид-ад-діна, як і він сам, весь час перебували на службі в монгольських ільханів" [72, с. 17].
Там же написано: "Нам відомо, що Рашид-ад-дін Фазлуллах ібн Абу-Л-Хейр Алі Хамадані народився в м. Хамадан у 1247 р." [72, с. 17].
У 1298 році Рашид-ад-дін був призначений візиром (керівником уряду) Газан-ханом, що правив імперією Хулагуїдів з 1295 до 1304 року.
Хулагу-хан (онук Чингісхана) став засновником династії держави Хулагуїдів: "У 1256 прибув на чолі монг(ольских) військ на Бл(изький) Схід і завершив завоювання монголами Ірану, Іраку та сусідніх країн" [16, т. 28, с. 421— 422].
"Рашид-ад-дін... пішов у відставку (1317 р.), потім був обвинувачений своїми особистими ворогами в отруєнні Ольджайту-хана... і страчений... [18 липня 1318 р, н. е.], проживши 71 рік... У 1327 р. після опали і страти еміра Чобана... пам’ять про нього була реабілітована" [72, с. 22].