У XIX столітті в Російській імперії вийшла книга Голубовського "Історія Смоленської землі до початку XV століття". У ній автор чітко визначив наявність на смоленській землі двох різних культур: одна культура належала південно-західній частині губернії, а друга, різко відмінна від першої, — належала північному сходу губернської землі.

Відкрийте карту сучасної Смоленської області та особисто переконайтеся: Валдайська височина, що переходить у Вельську, а далі — у Вяземську височини, якраз і відтинає північно-східну частину Смоленської області. Саме в тій, відсіченій, частині течуть мерянські ріки: Волга, Вазуза, Угра і Воря. А із західного боку тих же височин витікають древні слов’янські ріки: Дніпро і Десна.

Таким природним шляхом визначилася західна межа мерянської землі. Вона закінчувалася в лісах Брянщини та на північному сході Смоленської області, а на заході Тверської області (губернії) навіть заходила в Новгородську (сучасну) область.

Як бачимо, московська брехня відшаровується від правди, досить тільки легко натиснути. Подібне помітимо не раз, вивчаючи праці інших російських істориків та археологів.

З "нікудишнього дрантя" сфабрикували московити свою історію. Скрізь тріщить, мов зогнилий мундир.

4

Саме час повести мову "про другий період Мерянських поселень". Хоча наш учений говорить про нього дуже мало, однак, що цінно, визнає його існування, доводить до часів Івана Грозного і подає достовірний, з перших рук, археологічний матеріал. Сподіваюся, читачі не забули, що О. С. Уваров проводив розкопки могильних мерянських курганів на абсолютно недоторканій місцевості.

Послухаємо археолога:

"Стародавність первісних мерянських поселень виявляється ще разючіше, коли порівнюємо їх з поселеннями наступної, другої епохи... До цієї другої епохи належать ті цвинтарі, або ті групи курганів, між якими вже не зустрічаються могили з обрядом спалювання. Відсутність такого роду могил і втрата давнього родового звичаю доводять уже докорінну зміну в поглядах самого народу. До того ж поступова відсутність ще одного звичаю предків — класти разом із покійним у могилу всі предмети, які йому належали, — також свідчить про неабиякий перелом у житті народу. Цей перелом або перехід Мері до іншого суспільного побуту може пояснюватися двояко: або стороннім впливом, чужим стародавнім звичаям фінських племен, або поступовим упровадженням християнської віри, що мусила покликати язичницьких Мерян до зовсім іншого життя та пробудити в них нові поняття" [4, с. 50].

Маємо точну картину переходу народу мері від стану язичницького до християнства. Головне в тому, що саме така картина переходу засвідчена могильними курганними розкопками, зробленими графом О. С. Уваровим. І зверніть увагу: фінський етнос у наступні століття не зникав з мерянської землі, нікуди ніким не "витіснявся", а під тиском двох факторів, які діяли одночасно, став поступово, з дуже великим опором, переймати ті звичаї і ту релігію, які з'явилися в його землі в середині XII століття. Не зважимося заперечувати, що окремі представники як християнської, так і мусульманської релігії могли з’являтися в землі мері й раніше. Але, як засвідчили розкопки, то були одиничні випадки. Зміна віри відбувалася протягом сотень років. Навіть у XVI—XVII століттях багато фінських селищ протистояли примусовому "охристиянюванню”, інакше — зросійщенню, і тікали з рідних місць у Заволжя. То були найбільш стійкі, і вони, здебільшого, уже прийняли іслам.

Саме прихід князя династії Рюриковичів став початком докорінних змін у житті мерянського народу. Прийшовши з невеликою дружиною в мерянську землю в 1137 році, Юрій Довгорукий, природно, приніс у середовище мері зовсім чужі їй звичаї, правила поведінки та релігійні вірування. Не властиві фінському етносу. Це зовсім інший стан: одне, коли в землі мері з’являлися купці й, провівши торговельні операції, протягом місяця-двох ішли собі геть, і зовсім інше — поява сотні озброєних людей, що прибули в ту землю на поселення.

Не забувайте: одночасно подібний тиск проводився на родинну мері мордву з боку мусульманської Волзької Булгарії.

Зверніть увагу на окремі моменти того, що відбулося. Князь зі своїми дружинниками не став селитися в старих городищах мерян. Він, як правило, розташовувався в новоспоруджених власних селищах-стійбищах. Ми ще побачимо підтвердження цьому. Природно, кожен із прибулих чоловіків одразу ж брав собі за дружину мерянку. Протягом кількох років прибульці повністю родичалися-своячилися з мерянським населенням. Їх об’єднали дружини, діти, нові родинні зв’язки. І хоча по закінченні 18 років (у 1155 році) Юрій Довгорукий повернувся в Київське князівство, у мерянській землі він залишив своїх дітей, а серед них — Андрія Боголюбського — "першого великороса". Так заявив професор В. О. Ключевський. Дружинники ж князя стали батьками сотень дітлахів, які вже скоро склали ядро "нових отроків" і "нової молодшої дружини".

Історії невідомо, як меряни сприйняли прихід Рюриковича у свої землі. Можна лише припустити, що зустріли не "хлібом-сіллю”. Скоріше за все, він наштовхнувся на їхній опір, і меряни повелися агресивно. Недарма-бо писали арабські історики: "Ніхто не їздить для торгівлі далі Булгара, ніхто не досягає до Ерзі (Мордви), тому що тубільці вбивають іноземців" [4, с. 75].

Ворожість мері до прибульців мала й інші причини. Князівські побори та посягання на кращі мисливські угіддя, на кращі місця рибного лову не могли не викликати опір. Та й саме північне середовище, жорстоке й суворе, виховувало людей певним чином. Згадайте слова професора С. М. Соловйова.

Сам факт, що Юрій Довгорукий все-таки покинув мерянську землю та повернувся в Київське князівство, є прямим свідченням неприйняття ним як мерянських умов життя, так і самого мерянського середовища. До речі, всі великі російські історики із задоволенням нагадують читачам, що Андрій Боголюбський незабаром, услід батькові, "погнав зі своєї землі всіх батькових дружинників старшої дружини".

Невідомо взагалі, чи був сам Андрій Боголюбський сином Юрія Довгорукого, бо знаємо: Катерина II власноручно склала "Родословник російських князів". Йому не можна довіряти. Андрій Боголюбський міг бути ким завгодно: і сином проводиря мерянського племені, і сином звичайного дружинника, і навіть сином булгарського шейха. Тож зовсім не істотно — був Андрій Боголюбський Рюриковичем чи ні. Цілком очевидно: був він малоосвіченим і геть здичавілим представником мерянської землі. Засвідчений же факт вигнання мерянами зі своєї землі всіх прибульців зайвий раз підтверджує: мерянська земля та и народ і далі залишалися в повній самоізоляції. Проте тут у XII столітті з’явилося християнське начало і перші ознаки централізованої влади.

Так вплинув перший, зовнішній фактор на мерю. Однак ми пам’ятаємо: існував і другий фактор — релігійний. Разом із князівською дружиною в мерянську землю прийшло християнство. Цілком очевидно: релігійний фактор згодом відіграв вирішальну роль у зміні звичаїв і стану народу. Однак релігія серед мері приживалася повільно й дуже оригінально. Власне кажучи, щоб прижитися серед фінського етносу, християнська релігія пішла на так зване "двовірство". Ось слова професора В. О. Ключевського:

"Боги обох племен поділилися між собою полюбовно: фінські боги сіли нижче, в безодні, руські вище, на небі, і так поділившись, вони довго жили дружньо між собою, не заважаючи одні одним, навіть уміючи цінувати одні одних. Фінські боги безодні зведені були в християнське звання бісів і під покровом цього звання одержали місце в русько-християнському культі, обрусіли, втратили... свій іноплемінний фінський характер..." [8, с. 51].

Те ж саме відбулося і з фінським племенем меря. Прийнявши християнську релігію, вони автоматично "втратили... свій іноплемінний фінський характер" і перетворилися. на думку російських істориків, у великоросів.