Не минуло і трьох тижнів після грандіозного тріскотливого провалу на засіданні літературного клубу, як Віка Каретко отримала упереджувальний імейл від своєї колєжанки Насті Байдаченко.
From: [email protected]
Sent: Friday, October 04, 2008 10:17 AM
Subject: sorry:(
Importance: High
Привіт,
мушу попередити, що завтра цей шедевр критичної думки піде в друк. Мабуть, Гафка напилася пива під зав'язку і луснула від злості.
Пий валер'янку і відправ усіх під три чорти.
P. S. в епоху Відродження злих посланців не вбивали, ну ти в курсі.
Набери чи намиль, якщо схочеш.
НБ
«Дзеркало тижня»
Розділ «Книжкова лавка»
Агафія Печенюк
АТАКА КЛОНІВ
З-під пера сценаристки попсових серіалів та реаліті-шоу Вікторії Каретко вийшла чергова слізно-кривава історія. Пані Каретко дебютувала в українській літературі чотири роки тому із ренесансною казочкою про Гальшку Острозьку. Для людей трохи обізнаних із світовою літературою, сюжетні ходи до болю нагадували цвейгівську Марію Стюарт, ці здогадки не спростовувала і сама авторка, ставлячи в епіграфи рядки з відомого роману. Вікторія Каретко не раз наголошувала, що паралелі вона проводила особисто, проте залишимо роздуми про плагіат на сумлінні автора.
Цього разу нам потрапила до рук справжнісінька готична казочка без гепі-енду. Із глибоким некрофілійним наповненням. Усім фанам «Анжеліки та короля», яких встигла причарувати пані Каретко, цього разу доведеться читати розповідь з інших часів.
Отже, сюжет «Тіла Інеш» не відрізняється ані оригінальністю, ані унікальністю. Така собі чергова історія Ен Болєн, невгамовної жінки, яка вбила собі в неодмінно біляву голівку, що вона стане королевою. Залишимо на суд історії та нащадків моральний бік справи: на своєму шляху до вінця Інеш Каштру попила чимало крові невинній королеві Констанці, її дітям та португальським придворним. Не в тому справа. Віка Каретко і цього разу не розповіла нічого нового, а ні в новий спосіб. Сюжет знову закручений на банальній заквасці: він кохає її, вродливу, біляву і стервозну, а не свою дружину, чорняву, лагідну і вірну. Із дружиною не можна розлучитися, і з Інеш не можна одружитися. Ось і вариться мило у найкращих традиціях серіалів «соплі-сльози» на цілих десять років. Дон Педру, геніальний португальський король, оспіваний у «Лузіадах» Камоенсом, постає перед нами нерішучим хлопчаком, який до смерті боїться свого батька. А хлопчаку-то вже тридцять років! Тобто не дон Педру, а якась бліда копія. Інеш безпринципна, жорстока, холоднокровна така собі Інеш. Вона береться за португальського принца, як сучасні жінки за розбудову кар’єри: із ретельним розрахунком та націленістю на результат.
«Я нешлюбна донька. Мені або стати королевою, або наплодити нешлюбних дітей, що все життя будуть пити мою гіркоту. Годі. Я в тисячу разів вродливіша за Констанцу. Чого ж їй бути королевою?» — ось який примітивний розрахунок мотивує головну героїню до загравань із спадковим принцом Португалії. У тих забавках Інеш і сама не помічає, як закохується. Ось тут і розпочинається трагедія. На троні немає місця почуттям, у королівських коронах незручно цілуватись, на ложі короля зачинають спадкоємців, а не кохаються. Король Афонсу це добре знає. І те, що у майбутньої королеви не повинно бути таких войовничих та невгамовних родичів, як брати Інеш. Відтоді Інеш приречено.
Пані Каретко із добірним садизмом чи поривом нестримної некрофілії занурюється в описи ексгумованого тіла після двох років у могилі. Справді половину деталей можна було опустити. Тільки тут у дона Педру просинається жага бодай якихось чоловічих вчинків. І новий король із завзяттям SSівця відіграється за всі попередні нерішучі сторінки. «Дехто прозвав Педру — жорстоким, а дехто — справедливим. Хто знає межу між жорстокістю та справедливістю, коли йдеться про Інеш?» Попри деяку оригінальність форми історія не нова, вона схожа на тисячі книжок у м’якій палітурці, якими завалена Петрівка. Із рожево-золотими обкладинками з перекачаними чоловіками, що обнімають напівнепритомно-пристрасних жінок у велюрових костюмах незрозумілих епох.
Отже, «Тіло Інеш» — черговий клон від Вікторії Каретко. Тож подобимося до великого Хвильового — «геть від клонів!».
Ен Болєн… Випендрилася. Хоча з точки зору фонетики єдино правильно. Жодних вам Болейнів…
Віка випила трохи валер'янки, потім ще, потім ще дещицю, поки флакончик не спорожнів.
«Ні, з цим треба зав'язувати, — подумала Віка. — Так і до жіночого алкоголізму недалеко». Очі шукали на пляшечці вміст спирту.
— Знаєте, Вікторіє, коли людина так переймається критикою, це свідчить лише про її невпевненість та сумніви у власних силах. Комплекс неповноцінності. Абсолютно класичний випадок. Аж нецікаво.
Віка злегка кивнула головою так, ніби підтримувала не надто цікаву чи приємну для себе бесіду.
— А ви не пробували написати щось нормальне, ну, не про графів та принцес, а щось сучасне. Ну, про своє життя?
— Це несмак, професоре. Про власне життя, я маю на увазі.
— Слухайте, ну кого цікавить смак чи несмак, якщо вийде цікаво та буде продаватися?
— Ви думаєте, життя автора сценаріїв таке неймовірно цікаве? Ви помиляєтеся. До того ж, я не хочу стати подібною до деяких талановитих молодих і не дуже літераторів…
— Ну слухайте, ви ж дійсно зациклені лише на тому, що вас, таку білу і пухнасту, тільки й роблять, що ображають критики. Ніби ви одна знаєтеся на літературі. А всі вони купка дурнів? А ви не думали, що ви самі просто тупа бездарність, га?
— Професоре, ви мене провокуєте?
— Вікторіє, ви взагалі сваритися вмієте? Конкретно сваритися? Нагримати на когось? — примружив одне око професор. — У магазині ви сварилися колись чи в ресторані?
— Ну, вмію… Я думаю… Але ж ми дві виховані людини… Ви ж не хочете…
— А матюкнутися змогли б? — запропонував професор.
— Ні… Мабуть… А навіщо?
— Так що ж мені вас тут сто років тримати, поки ви не заматюкаєтесь у старечому маразмі?
— Ну, знаєте, є ж якісь рамки. Не дочекаєтеся.
— Навіть якщо вам розіб'ють окуляри?
— Я у лінзах.
— Це я образно.
— Звичайно, я зрозуміла, професоре. — Віка посміхнулася посмішкою Брі ван дер Камп.
Я, у принципі, упевнений, що серійні вбивці виростають із таких тихих вихованих людей. Навіть жінок. Коли стільки у себе втягувати неприємного, переварювати роками, весь час ті образи нанизувати, як перли в намисто, рано чи пізно воно полізе назовні бодай через очі. Ні, щоб прооратися, побити посуд чи боксерську грушу…
Епізод 4
Сеанс індивідуальної терапії
Пацієнт: Єва Герт
Якщо не люблять нас красівих і прєкрасних…
***
А горілка це ж горілка,
це ж горілка, горі-горілкА.
Єва Герт із дитинства мріяла про телебачення. Та оскільки її мама завжди реально оцінювала життєві розклади, то вчитися Єва пішла на бухгалтера. Проте ані на першій роботі, копирсаючись у бухгалтерських проводках, ані на другій — у піар-відділі відомого виробника горілки, Єву не полишала мрія привітати країну із блакитного екрана телика.
Світ телебачення здавався Єві суцільним фестивалем. їй часто доводилося бувати на презентаціях нових ТВ-сезонів, оскільки працювала вона піарником алкогольного бренду із бюджетом не останньої величини. На післяпрезентаційних вечірках манірно пропливали телевізійні прими у сукнях неймовірної вартості та краси, а блакитнуваті хлопчики із підведеними олівцем бровами, які називалися метросексуалами, щось лагідно і ніжно шепотіли одне одному на вушко. Там смачно і вигадливо годували: чорною ікрою фарширували перепелині яйця, а із сьомги викладали трояндочки на канапе із лимонним маслом, ну і сири подавали, як треба, із виноградом, грушею та динею, а не на бутербродах. Телевізійний світ вабив до себе Єву, як розбитий підгнилий кавун — ос. Проте прорватися туди було на межі фантастики. Кому й як догоджали розряджені телевізійні прими та блакитнуваті хлопчики, Єва не знала. Але в тому, що догоджати таки доводилося, вона чомусь не сумнівалася.