Сьогодні він вийшов, та Сільви не було на звичайному місці, біля горожі. Обкинувши оком садок та не побачивши тваринки, господар похитав головою й зажурився.

— Ого, вже моя Сільва виросла й пішла до лісу. Не знати, чи вернеться вона, чи там і залишиться. Славко плакатиме.

— Сільва! Сільва! — кликав лісничий, наближаючись до річки.

Почувши знайомий голос і своє ім’я, що його Сільва досконало знала, вона без вагання ввійшла в річку та побрела додому.

Пестощі господаря, хліб і грудка цукру були такі ж, як і завжди. Сільва пішла до свого садка та лягла собі серед трави. Там і застав її Славко, як і щодня.

З тої пори Сільва ходила вночі до лісу, прилучалась до стада, паслася з ним та відбувала мандрівки. Вони ходили до пашника, де лісничий клав сіль — лизавку, а взимі ще й сіно.

Замість дзвіночка у Сільви на шиї була тільки стрічка. Все ж, як благословлялось на світ, Сільва переходила через річку, а перший скрип воріт заставав її біля хати. В свойому садку вона щасливо проводила дні. її пестила й доглядала ціла сім’я, і здавалося, що пестощі, ласкаві слова та цукор Сільві для життя конче потрібні.

V. ПОВІНЬ

Минула половина серпня. В садку, біля лісничівки, почали дозрівати перші яблука — паперівки, а в лісі та по галявинах стали чорніти вершки ожинників. Гриби, що серед літа не показувались зі страху перед спекою й сушею, тепер ожили. Перші дощі, що впали на Спаса, пробудили їх від літнього сну. Оце з-під моху виставив чорну, оксамитну голівку козар, а його темночервоне підбиття яскравіло понад ситою зеленню моху. Білі гіркани обсіли шнурочком пні смерек. Вони любувались порохном і чатиною. Спочатку були малі й круглі та досконало білі. Але швидко розрослися й виглядали, як малі тарілки, що на них хтось насипав кришок з хліба. Цар грибів, боровик, народився теплого досвітку, на враю ліса. Його шапочка була біла, але зараз же сонце розмалювало її під колір свіжоспеченого хліба. Лісові трави й зілля покрилися насінням. Воно літало по лісу на білих шовкових крильцятках.

За першими дощами прийшли другі, а там одної ночі зірвалась буря. Надлетів сильний вітер, сповнив ліс гамором і тривогою. З чорних хмар зіскакували яскраві блискавки, і не одна з них ударяла в ліс, розколюючи пні могутніх дерев. А потім полив буйний дощ-злива. Вона тривала до ранку. Річка, досить смирна й плитка, обернулася в буру й прудку топіль. Мабуть десь у горах впали ще більші дощі, бо вода в річці все прибувала. Вона несла гілля й цілі дерева, вирвані з корінням. На дні річки гуркотіло каміння, посередині ж утворився грізний вир, що крутився й пінився та ковтав усе, що несла бурхлива течія.

Сільва стояла на березі та дивилася понад спінену воду: по той бік був дім та його господарі. Оце знову рипнули ворота. Не знайшовши Сільви в городі, господар вийшов над річку, що широко розлилась, сягаючи аж до луків за лісничівкою.

— Сільва, Сільва! — кликав лісничий.

Його клич летів над водою, та відбивався гомоном у лісі. Сільва ввійшла у воду та брела, поки вода не стала сягати їй до грудей. Прудка течія понесла Сільву трохи вниз. Пробиваючись через воду, вона добрела назад, до берега, з якого йшла.

Цього дня Сільва до лісничівки не вернулась.

VI. СІЛЬВА ХОЧЕ ДО ХАТИ

Буря знесла міст на річці та позабирала кладки. Навіть лісничий не міг дістатися до лісу. Заходили туди тільки гаєві, що жили по той бік річки. Дощі падали далі та наповнювали русло річки водою.

Щоранку Сільва виходила на берег та пробувала брести. Але ж прудка й глибока річка дуже швидко загороджувала їй дорогу й вона верталася знову до лісу.

— Сільва, Сільва! — лунав клич Славка, господаря, чи господині.

І знову Сільва пробувала брести через річку, але безуспішно. Одного дня вона вийшла на берег, але вже не зійшла в воду, а наступного зовсім не показалась. Вона помандрувала зі стадом у ліс.

* * *

Два тижні тривала повінь. Смирна колись річка повиривала береги, позамулювала поля й закидала їх колодами й камінням. Потім настав вересень, і ліс знову ожив. Мох, що напився доволі води, вилискував сито-зеленим оксамитом. У ньому зарясніли помаранчево-рожеві рижики, а біля порохнявих пнів трохи згодом сотнями виринули опеньки. Білки мали жниво: лісові горіхи вже налилися зернятами, а шишки насінням. Тож «женці» увихалися, іноді різко скрикуючи підчас своєї мандрівки по деревах. Шерсть у лісових звірів потемніла, стала схожа на кору дерев. Зайці, лиси, сарни, олені знайшли собі пару та помандрували в гущавину лісу. Сільва теж не ходила вже сама. Вона трималася разом з молодим цапком.

Від інших сарн відрізняла її ще рештка синьої стрічки на шиї. По ній також пізнав свою тваринку лісничий: його пси виполохали пару сарн, що паслися на галявині.

— Сільва! Сільва! — кликав їй навздогін. Сільва стала й прислухалася та нюшила.

— Сільва! Сільва! — кликав лісничий далі.

Сільва стояла, наче вагаючись.

На краю лісу, між кущами, стояв її любий. Він повернув голову до Сільви й дивився на неї великими вогкими очима. Вони кликали, вони надили, як лісові надри.

Сільва повернула від річки і повільним кроком пішла в ліс.

* * *

Сільва вже більше не вернулася в лісничівку. Ліс та його життя прийняли її. Вона ж була їхньою рідною дитиною. Не раз ще зустрічав її в лісі пан Василь та кликав, наставляючи руку з хлібом. Але вона вже не відважувалась підійти близько, тільки, дивилася великими розумними карими очима й нюшила. Потім, ідучи за вродженим тваринним інстинктом, вона стрибала між кущі та зникала в гущавині.

ДВІ МАТЕРІ

Сучка Зіка, біло-жовтий, латастий пойнтер, бігла попереду пана Вірстюка, весело помахуючи хвостом та висолопивши червоний вогкий язик. її ніздрі були в постійному русі. Вона нюшила. До її обов’язків належало вишукати дичину, а потім, коли її буде застрілено, принести до свого пана. Оце й тепер він вийшов стріляти диких качок. Через плече рушниця, звичайний зелений одяг, на капелюсі щіточка.

Цей вид завжди наповнював Зіку радістю. Полювання вона любила над усе. Тут, над річкою, комиші, а ліворуч хащі. Густі малинники, колюча ожина боронять доступ в оцю гущу низькорослих кущів, сухого гілля та поплутаних рамен вітроломів.

Ззаду за ними ліс. Зіка раптом спинилася, та спочатку, занепокоївшись, стала в звичайній для пойнтерів позі. Зачувши звіря, вона випростовувалась, а голову простягала в напрямі місця, де була дичина, наче показуючи туди носом. Одну передню ногу підігнула, ніби заклопотано, ніби не знаючи: йти далі, чи чекати наказу? Так, закам’яніла, Зіка чекала.

— Бер, бер, бер! — закликав мисливець.

Почувши наказ, Зіка пішла в напрямі кущів і зникла між ними, тільки зашаруділо й зашелестіло листя.

— Зіка! Зіка! — кликав лісничий, почекавши хвилину.

Та не було ні Зіки, ні жодної дичини, що її мусіла виполохати собака.

— Дивно, — думав пан Вірстюк, — що Зіка не вертається.

Натрапивши на дичину, Зіка, звичайно, гнала її в напрямі свого господаря.

Пан Вірстюк постояв ще хвилину, слухаючи, а тоді подався в той бік, де зникла Зіка. Продираючись крізь гущавину кущів терня та ожиннику, пан Вірстюк розглядався пильно довкола. Рушницю мав напоготові: може, собаці приключилось якесь нещастя? Може, впала в нору? Диків теж було немало в лісі, з гір часом забігали вовки, а то й ведмідь, бувало, зайде. Та зустрівши таку дичину, пес повідомляє мисливця голосним гавчанням.

Розсунувши в одному місці кущі, пан Вірстюк побачив Зіку. Вона припала до землі, наче бавлячись, її вуха позвисали м’яко біля голови, вона махала хвостом на знак приязні. Біля неї, на землі, лежало двоє маленьких сарняток, що їх кілька хвилин тому мати привела на світ. Зіка вилизувала дбайливо цих сарнячих дітей, сяюча від радости й повна материнської ніжности. Позаду дітей стояла мати-сарна, очевидно, ще змучена пологами. Вона трусилася всім тілом, а її великі карі очі були повні страху, німого благання. Здавалося, що сльози стояли в очах тварини.