— Маріє Іванівно, Іванно Мар'янівно, ну, годі вам із вашим молоком та борщами. Ви ж заважаєте людям працювати, — втручається Клара Семенівна.

— А ви, Кларо Семенівно, кращі нас?! Ще де та неділя, а ви в робочий час домовляєтесь з чоловіком про недільний базар, — кидає Марія Іванівна.

— І чи вашому Борі одягти сині колготки чи в клітинку, — підкидає Іванна Мар'янівна.

Хтось відриває руку від арифмометра:

— Я пропоную цей ідіотський телефон винести в коридор…

— Але п'ять хвилин тому ви самі дзвонили чоловікові, бо, бачте, вам захотілося свіжого повітря. Ви ж самі тільки що питали, чи не піти під час обідньої перерви в парк на прогулянку. Вам, значить, можна, а нам ні…

Хтось підняв руку від рахівниці, друкарки зупинили машинки. Здається, ось-ось розколеться небо і вдарить грім. І раптом, наче грибний дощ на голову, — дзвінок. Рятівний телефонний дзвінок.

— Не беріть трубки — це мені, — вигукує один стіл.

— Пробачте, але це мені, — вигукує другий стіл.

— У ці хвилини завжди розмовляю я, — вигукує третій стіл.

Шість, сім, вісім рук (залежно від того, скільки в приміщенні службовців) простягується до чорних злих апаратів, що одночасно гарчать на всіх столах.

— Я ж казала, що це мені, — заспокоює третій стіл усіх таким тоном, ніби в неї (в нього) на лотерею випав велосипед «Орля» чи пилосос «Ракета».

Трубки опускаються, наче собачі хвости. Буря влягається.

— А що ви сьогодні снідали? Ти яйце йому не забув підсмажити?.. Ну, де, де! В холодильнику, «де». В целофані. Боже, скільки тобі казати!.. В целофановому мішечку під редискою й зеленою цибулею… Ну, я так і знала. Дитина, як завжди, пішла до школи голодна. Ти його доведеш!.. Ти його доведеш, що він стане дистрофіком… А зараз хоч нагодував?.. Що ви їли?..

Арифмометри зітхають. Тихо клацає рахівниця. Починають вибивати морзе друкарки.

— Дівчата! Ну, я вас прошу!.. Тихше. Нічого не чути… Як ви розмовляєте, я ж вам не заважаю… Так, так. Борщ, котлети, компот… А рулет брав? Ну, я так і знала… А що він зараз робить? Читає книжку… А на баяні він грав? Ні? Ну, я так і знала. Нехай негайно візьме баян. Чуєш, негайно. Хай підійде до трубки, пограє, а я послухаю… Ближче, ближче, кажу, погано чути…

Брязнула об підлогу рахівниця. Впала. Ненавмисне. Хтось посунув стола. Хтось звівся й вийшов у коридор.

— Це ти що грав? Шопена? Лисенка!! А я тобі кажу — грай Моцарта… Вчителька? Ти мене слухай. Моцарта, турку, грай. Це Моцарт? Ну, гаразд, зіграй ще того… Ну, як його?.. Та не Гріга…

Співробітники, що залишилися, підказують:

— Ревуцький, Штогаренко, Майборода, Глінка, Римський-Корсаков…

— Та вона ж своїх не визнає, — хтось пошепки. — Вона ж тільки до імпортних його привчає…

— Бюзе! — підказує хтось.

— Бах! — втручаються інші.

— Ліст!

— Паганіні.

— Це ж по скрипці.

— Глієр.

— Та це ж наш.

— Хіба?!

— Бетховен.

— О, нарешті, Бетховен!.. Бетховена ти грав? Зіграй ще раз… Дівчата, хто хоче — може послухати Бетховена. Візьміть трубки.

Службовці, вони ж дівчата, неохоче беруть трубки. Вдають, що вони знаються на музиці, що вона їх цікавить.

— Ви чуєте?.. Ні, ви послухайте, як він грає… А послухали б ви його вдома! Не через трубку… Хіба цей телефон може передати нюанси й гами… Та ніколи…

— А ви знаєте, — раптом когось бере нетерплячка, — що я через вашого Бетховена уже не встигну подзвонити в трест…

— Через якого Бетховена?.. Кого ви маєте на увазі? — трубка повисла над столом.

А тим часом в усіх довідниках, рекламках, пам'ятках пишуть: «Подзвонили — не забудьте трубку покласти на важіль», «Не стукайте по важелю телефонного апарата. Цим ви псуєте апарат». «Під час розмови говоріть безпосередньо в мікрофон», «Платіть своєчасно за користування телефоном. Не чекайте нагадування». І нарешті: «Користуйтесь послугами Аерофлоту. Швидко, надійно, зручно». Але це так, між іншим. Я ні на що не натякаю.

ЯК ГРАТИ В БІЛЬЯРД

Як грати в більярд, я знаю, але не вмію. Та й уміти, мабуть, не обов'язково. Адже ті, хто дає вам поради, теж, як правило, не знають, як це насправді робиться. Згадайте, коли у вас заболить печінка чи голова, то одразу знайдуться товариші, які радять:

— А ти візьми звичайного гіркого полину, накриши дрібно, залий водою й постав на легенький вогонь. Нехай кипить. Не менше години. Тоді на днів десять постав у темне місце, а тоді вже пий. За півгодини до обіду, по чайній ложці. Тільки не забудь додавати дві каплі йоду й міліграм борної кислоти. Як рукою зніме…

— А ти сам пробував? — питаєте несміливо ви, хапаючись за те місце, де у вас, якщо вірити анатомії, повинна бути печінка.

— Я сам не пробував, але всі радять…

Отак і в більярді. Якщо ви хоч один раз бували в більярдній, то не могли не помітити, як погано грають ті, що грають, і як усе тямлять ті, що сидять чи ходять навколо більярдного столу.

— Скільки тобі казати — не бий так сильно! Хто ж так б'є? Накатом треба…

— Ось іди сюди. Дивись, який свояк. Пускай його на середню лузу, й він тільки гавкне. Поверни кий до себе… Ще, ще… Хто так тримає кий?.. Що ти його держиш, як патик чи бамбукове вудлище?

— Ну й мазило! Такі кулі з хряскотом повинні влітати…

Б'єте з хряскотом.

— Ніжно треба. Куля повинна сама йти. Як заєць на пітона. Куля — як сучасна женщина. Вона любить ніжність і не терпить грубих слів. А ти до неї по-варварськи: сильно б'єш та ще й лаєшся…

— Перерізав. Я так і відчував…

Нарешті вам удається загнати ту кулю в кут, і товариш спокійно добиває її.

— Бач, як він б'є? Отак бити треба! Зайшла й не пискнула.

Якщо він її не забиває, тоді «град» слів сиплеться на його голову:

— Ну, ви мені даруйте…. Не забити такої кулі? Та ще й у цю лузу… Вона ж сама приймає… Підставляти не тра… А вам підставка ж була. І яка підставка! Не підставка, а булочка. Здобна. Ноги звісила, чекала, коли ви її тільки отак легенько підштовхнете. Легенько в спинку — й вона шубовсть і там… А ви її по лівому вуху вдарили… Хто так б'є?

Тепер ви відчуваєте, яка цікава штука більярд? Більярд вам нагадує, очевидно, медицину, футбол, літературу і, зрозуміло, театр. А тим часом багато хто з читачів має уявлення про більярд таке ж, як про будову арифмометра. Тому перед тим, як сказати, як треба грати в більярд, коротко зупинюсь на тому, що таке більярд.

Більярд — це невеликий стіл з бортами, в яких навіщось зашита гума. Ставиться більярд переважно в більярдній. Більярдна майже нічим не відрізняється від курилки. Бо там і тут люди тримають у зубах цигарки, димлять і голосно розмовляють. У більярдній, окрім цигарок, люди тримають у руках довжелезні більярдні палиці або волочать їх за тонкий кінець по підлозі, наче дохлих котів. Ганяють кулі, дають поради, як треба і як не треба бити. Але про це нижче.

Тепер ще про більярд. Ставиться він на чотирьох ніжках. При першому ознайомленні нагадує вам дійну козу з шістьма дійками — торбинками. Покривається більярд переважно темно-синьою або зеленою — кольору морських водоростей — тканиною. На цій тканині бігають, як навіжені, кульки кольору слонової кості. На початку гри кульок шістнадцять. П'ятнадцять із них вишиковуються в прямолінійний трикутник, який утворює «собаче рило» (вислів більярдистів) з двома вушками, або піраміду Хеопса в проекції. Шістнадцята кулька стоїть віддалік, націлена в оте «собаче рило», вона з вигнутою спиною, наче кішка, яка несподівано побачила пса. При ударі києм (це та палиця, що волочать більярдисти по підлозі чи носять на плечах) кішка робить вигляд, що збирається вчепитися у псячий п'ятачок, в останню мить різко повертає вбік, торкається собачого вуха (здебільшого правого) і щезає в лузі, якщо це їй удається. Якщо ні, то вискакує назад на поле (ота більярдна площина називається полем, вдарити ж кулю через усе поле — означає «прогнати через весь гектар»)… Так от, як тільки куля вискакує на поле, вона починає ганяти там, ніби намащена скипидаром. У більярді це називається «ганяти псів». Ганяють тут і «зайців» — «своїх», і «чужих», і просто «інтелектуалів». «Інтелектуали» — це ті кулі, що падають несподівано і, як правило, в ту лузу, в якій ви аж ніяк не сподівалися її побачити.