— Мені це вже набридло, Сідалковський…

— Це я вже чув. А тепер готовий замовкнути і послухати вас і Трифона Саковича. Що це за гасло, Трифоне Саковичу? — ніби подаючи Граку приклад чемного звертання, сам запитав у діда.

— А-а, оце? — показав кістлявими пальцями дід Трифон. — То, значить, треба йти на Макарову галявину. Чому Макарову? Кажуть, колись давно там якийсь Макар на тій галявині повісився. Звідтіля й назва. Там, мать, і вечеряти будемо. Мать, і якесь начальство приїде. Це завсігда так. Як тільки транспаранти чіпляють — жди начальства з району. Випивка буде, — закінчив свій монолог дід Трифон.

— Тепер вам, Грак, нічого не загрожує, — посміхався Сідалковський, коли вони перейшли на Макарову галявину, а при в'їзді з обох боків розвісили: «В'ЇЗД ЗАБОРОНЕНО! ЙДУТЬ ВІЙСЬКОВІ МАНЕВРИ!»

Та не встиг вітер як слід напнути транспаранти, а з боку села вже долинув гуркіт машини.

— Хтось їде, — повідомив Грак.

Трифон Сакович приклав човником долоню до вуха і впевнено сказав:

— Іван Андрійович їдуть з Карпом.

— А чому з Карпом?

— Так тільки Карпо їздить. Коли Іван Андрійович за рульом, у них машина йде нєжно і не хурчить. А цей лобуряка завсігда гонить.

Дід Трифон не помилився: на галявину, куди Сідалковський і Грак за вказівкою Трифона Саковича перегнали «Мегацету» й поставили намет, вискочив газик. У кабіні сиділо четверо: три голови — голова колгоспу, голова сільради, голова сільського споживчого товариства — і шофер Карпо.

— Ну що, хлопці, — примовляв Дмитро Панасович, потискуючи кожному руку. — Замочимо вашу, як її… амфібію — і по руках?..

— А тепер знайомтесь. Івана Андрійовича ви вже знаєте… Втім, його тільки знає Євмен, — згадав Чудлло. — А ви, Сідалковський, незнайомі. Це наш голова колгоспу…

— Дзеркальний, — подав пухку і велику руку дебелий чоловік, у якого шия в діаметрі дорівнювала голові.

«При таких даних галстук необов'язково зав'язувати на шиї», — подумав про нього Сідалковський, потискуючи м'яку, як гумка, руку Дзеркального.

— Микита Прокопович Роздобудько, — запищав сухенький чоловічок, який, здається, все життя бігав і ніколи ні на що не сідав.

«Мабуть, і спить стоячи», — потискуючи тоненьку, як бирка на матроських кльошах, руку, відзначив про себе Сідалковський.

— Молодці, що почепили транспаранти, — похвалив їх Дзеркальний. — Тепер сюди ніхто не поткнеться. Хіба що прокурор району. Та, може, голова райвику. Це їхній винахід. Вони завжди такі гасла викидають. От ми в них і запозичили досвід. Надійна штука, скажу вам…

Сідалковський, здається, вперше в житті не знайшов, що сказати. Гасла він поважав і любив, як ідеї. Мабуть, саме тому в душі був глибоко переконаний, що цей винахід мав належати йому, а не тим невідомим, хоч ще не забутим у районі, авторам.

— Так що, замочимо вашу «Мегацету»? Гарна машинерія! Нам би таку у село. Нею можна косити очерет і рубати лозу на болотах. «Іскра» ж зовсім згасає, — продовжував Дзеркальний. — То як, до свого гурту, товариші, приймете? Ми не з порожніми руками. Ми теж з хлібом-сіллю. І до хліба щось знайдеться, — багатозначно закінчив він. — Чи не так, Прокоповичу? — повернувся до Роздобудька.

— А чого ж, — відповів голова споживчої кооперації. — Викладай, Карпе, що там у нас.

Витягли з машини вчетверо складений брезент, тоді якесь універсальне сидіння, що розтягувалося, як лава, і водночас заміняло стіл.

— Це чудо техніки, мабуть, у Сільгосптехніці виготовили? — кивнув головою Сідалковський.

— Вгадали, — задоволено кивнув важкою головою Дзеркальний.

Імпровізований стіл сервірували Роздобудько і Карпо. Дмитро Панасович брав пляшки і опускав їх легенько, як дітей, у лісову ямку-криничку, з якої била джерельна вода. Грак намагався дещо допомогти їм. Дід Трифон тим часом приніс відра. В одному з них уже була почищена й вимита біля річки риба, в другому — свіжі помідори й огірки.

Не спускаючи очей з батареї пляшок коньяку, Сідалковський зважував свої можливості. «Ставлю дві пляшки сухого вина проти цієї розкоші… Ганьба!» Навіть Граку і тому стало соромно, хоч він не знав, що таке сором.

— Ми можемо відповісти вам тільки майстерністю, — сказав нарешті. — Євмен Миколайович Грак на міжнародних конкурсах у князівстві Ліхтенштейн здобував найвищі призи за сорок сортів найспоживнішої і найкалорійнішої юшки, приготованої в польових умовах. Має дипломи і медалі. Правда, скромність не дозволяє йому возити їх із собою. Чи не так, Євмене Миколайовичу?

Грак так блимнув очима на Сідалковського, що тому на якийсь момент здалося, що перед ним не Грак, а Філарет Карлович.

— Щоправда, приз і золоту пальмову віть за смакові якості юшки вручили, на жаль, іншому кулінару. Із Ліхтенштейна. У них, виявляється, зовсім інші смаки.

— Зрозуміло, — лукаво примруживши очі, сказав Дзеркальний. — У нашому районі такої юшки, як мій Карпо, ніхто не готує.

Шофер вдячно посміхнувся своєму голові.

— Ну, чого ж ви стоїте? Розливайте. Першу за знайомство, — запропонував Іван Андрійович.

Випили. Дід Трифон, крекнувши і понюхавши шкоринку хліба, підійшов до Грака.

— Ось вам спеції.

Євмен розгубився, для чогось засукав рукави. Сідалковському здалося, що він навіть чимось незадоволений.

— Пробачте, діду, — вихопилося в Грака. — Але я юшки варити не вмію.

— Як?! — підвівся Сідалковський. Усі зареготали. — Слухайте, Євмене Миколайовичу. Ви ж проходили практику. Вам профспілка надала таку можливість. Ви ж самому Стратону Стратоновичу складали іспити!..

— Я не пройшов по конкурсу, — посміхнувся Грак, цитуючи Сідалковського.

Той забронзовів.

— Я пропоную тост за жінок, — раптом вихопилося у Грака.

— Але не пенсійного віку, — додав Сідалковський, уже оговтавшись.

Потім пили за те, щоб наша доля нас не цуралась і, звичайно, щоб не по останній.

— Все одно щось сумно, товариші. Може, ще по одній, щоб язики порозв'язувалися? — запропонував Чудлло.

Пропозицію підтримали одностайно. Утримався тільки Карпо.

— Беріть, товариші, баличок. Пригощайтесь, — запищав нарешті й Роздобудько.

— Пригощайтесь, Грак, ви тепер аристократ, — скривився Сідалковський. — Але не забувайте про мене. У баличка тепер майбутнє таке, як у динозавра. Їх навіть на виставках уже не показують. У музеях тим більше.

— Ви б, хлопці, анекдота якогось розповіли. Га? — попросив Дзеркальний, — Ви ж там біля столиці крутитесь. Ближче, ніж ми.

— На анекдоти у нас мастак тільки Грак…

— Теж участь у конкурсах бере?

— Обов'язково. Ну, гаразд. Цього разу порушимо субординацію: перший анекдот розповім я, — взяв у свої руки ініціативу Сідалковський. — У поїзді їдуть двоє. Ти знаєш, — каже один, — мене на цій станції збиралися бити. «А звідки ти знаєш, що збиралися?» — запитує другий. «Ну, коли б не збиралися, то не били б».

Ефект був несподіваний. Майже ніхто не засміявся. «Ще не анекдотна пора», — подумав Сідалковський і вирішив спробувати таки викликати сміх.

— А ось ще один старий анекдот, — почав було він. — Мені його розповів Філарет Карлович Чудловський…

— Хто, хто? — враз перебив його Дмитро Панасович. — Ви знаєте Філарета Карловича?

— Євмен Миколайович Грак-Чудловський перебуває з ним у найближчих родових стосунках. Він його зять.

— О хлопці, то ми з вами родичі, — зрадів Дмитро Панасович.

— Тільки з ним, — вказав Сідалковський на Грака. — Я з Філаретом Карловичем в інших стосунках.

— Ти чув, Іване Андрійовичу? — звернувся Чудлло до Дзеркального. — Філарет Карлович. То Філько вже себе так величає. По-городському, значить. А за паспортом він, товаришочки, Филимон Карпович. Значить, ви, — він повернувся до Грака. — Пробач, Євмене, на радощах навіть забув, що ми з тобою уже давно знайомі. На полювання ж ходили разом. Ондатр отією потворою осліплювали…

— Це вже не по-родичанському, — образився Грак.