— Я знаю, матусю, знаю.

— Але скажу тобі ще й таке, вже наостанок, як жінка жінці: дитинку треба зберігати за будь-яких умов. Приміром, наша Соломійка мала народитися із вадою серця. Лікарі пропонували зробити аборт, та я відмовилась, сказала, що це не смертельно і була права. З роками наша Соломійка стала на ноги і все у неї добре. Лікарі помилились. А уяви собі, якщо б я вбила її у зародку? Ти не мала б зараз такої сестри... То гріх, доню, вбивство і тяжкий гріх. Слухай моїх порад. Будь доброю до чоловіка, але, як то кажуть у народі, «май муху в носі». Будь порядною дружиною, доброю господинею та хорошою матір’ю. І ніколи, який би добрий чи злий чоловік не був і як би ти його не кохала, ніколи не давай себе під ноги, не давай принижувати, ображати, а не дай Боже, бити себе. Тоді, як уже таке колись станеться, а я прошу у Бога, щоб такого не було — тікай, куди очі дивляться і ніколи не забувай про своїх батьків. Ми теж не вічні, але ти знай, що завжди можеш розраховувати на нас із татом.

Вони ще розмовляли, як прийшла Наталка, хоча була щойно шоста ранку. Дівчина попросила Славу прийняти ванну із свяченою водою, одягнути хрестик, що баба Горпина дала та й перехреститися, помолившись перед весіллям.

Після цього Славцю вбрали в білу сукню, покликали дружок — Соломійку та Аллусю — подругу молодої та дружків — Тараса та Володимира. Сукня була красива, хоча і скромна, зручна і святкова водночас, вона дуже личила нареченій. А коли ще взула святкові білі черевички, як принцеса стала, така красива!

Мама її і свекруха ніяк не натішаться із молодої. Як було заведено, Славцю викупляв молодий, та як побачив її, ледь мови не втратив. Сам був красивий, чорнобровий, наче із глянцевого журналу, у білому костюмі та з білими трояндами. Після викупу вирушили молодята в РАГС, обмінялися перстенями та й поїхали до церкви. Отець Роман обвінчав їх згідно з Божими законами. Коли ж після того фотографувалися, Славця уникала озера та річки, де фотограф, їх друг, Іван хотів зробити фото. Згодом, уже на самій забаві, вони побачили декілька людей із їхнього села, отримали багато цінних подарунків та й відсвяткували цю подію гідно.

Вночі по тому Петро заніс молоду на руках у готельний номер, спеціально винайманий для молодят.

Красива та така щаслива дівчина передчувала, що ця ніч має бути вирішальною у містичній історії. Та тільки вони роздяглися, тільки-тільки лягли у ліжко — десь із ванни почулися звуки води, ніби кран сам відкрився. Згодом відчинились двері. Славця не на жарт перелякалася, перехрестила себе і Петра та й увімкнула світло. Так вони й не зімкнули очей. Згодом, о другій ночі з-за дверей у коридорі почулася музика, ніби хтось грає на гітарі. Тоді тільки Славця зрозуміла, що то дух її колишнього коханого, Максимчика прийшов їх привітати. Вона голосно мовила:

— Пробач мене, Максиме, якщо зможеш! Нехай земля тобі буде пухом, а душа прийме свою обитель на тому світі, нехай твоя душа полетить у рай.

І вона тричі промовила молитву «Отче наш». Гра припинилася, натомість дзеркало почало вкриватися паром, ніби то була зима і лютий мороз. Згодом на ньому самі собою з’явилися слова: «Будь щаслива». Петро не на жарт перелякався, але Слава все сприйняла спокійно:

— Лети з Богом! — і вона відчинила вікно. Свіже повітря вдарило їй у личко, дзеркало прийняло свій колишній образ, і з їхнього номера вилетів білий голуб та й полетів увись, ген, аж до хмар!

Цієї ночі Петро та Славця були найщасливішими, бо нарешті, після стількох проблем змогли насолодитись своїм коханням. На ранок швейцар приніс їм сніданок. Славці щось стало зле і вона побігла до ванної. Петро хитро їй підморгнув, мовляв, от і сталось те, про що ти так давно мріяла, моя кохана.

Дівчина вийшла із вбиральні змучена і бліда, але щаслива. Вона зрозуміла, що нарешті понесла дитинку.

— Тепер нам потрібно бути дуже обачними...

Наступні дні були у солодкій тривозі, Славця купила собі книгу «Бути матір’ю» та із захопленням читала. На перший місяць почала вишивати рушничок, на другий — в’язати синочку светрик (думала, що буде хлопчик), на четвертий з половиною — дитина почала давати знати про своє існування — билася маленькими ніжками об животик матусі. І ось тоді жінка вирішила піти до лікаря, зробити УЗД і впевнитись, що з малям все добре. Петро в той час був на роботі, мама її також. Славця думала піти сама, але відчувала якийсь підсвідомий страх. Тому зателефонувала свекрусі. Мирослава саме взяла вихідний і хотіла зайнятися своїми справами, але погодилась відкласти свій відпочинок, усе-таки здоров’я майбутнього онука було важливішим.

Оскільки Славуні було важко дійти до лікарні пішки, свекруха замовила таксі, сама сіла на переднє сидіння, а невістку посадила на заднє задля безпеки. У лікарні знайшовся лікар, який зголосився оглянути Славцю, звісно ж, приватно. Їй було так цікаво, хто народиться: хлопчик чи дівчинка. Оглянувши вагітну, Олег Михайлович повідомив, що з дитиною все гаразд і спитав, чи майбутня мама хоче зробити УЗД. Жінка погодилась, і лікар побачив, що в утробі матері зовсім не хлопчик, а... дівчинка!

Славця аж дар мови втратила, бо була переконана, що вона носить хлопчика. Проте швидко оговталася. Олег Михайлович повідомив, що чекає жінку через два тижні на обстеження, вже потрібно було здавати різноманітні аналізи, щоб дізнатись, чи все в порядку з дитинкою. Також лікар сказав, щоб вагітна жінка трималась подалі від усяких хворіб, бо ж банальна застуда може згубно відобразитися на здоров’ї немовляти.

— Добре, лікарю. Ми все зрозуміли. Дякуємо за огляд, — і Славця дала лікарю конверт із грошима, проте він повідомив, що грошей із вагітних не бере. Слава буквально силою запхнула йому гроші, мотивувавши тим, що вагітним не можна відмовляти.

Вийшовши із лікарні, свекруха хотіла замовити таксі, та Славця повідомила, що може пройтися пішки, як сказав лікар — це корисно для майбутнього малюка. Дорогою додому Славця із свекрухою зустріли маленьку дівчинку, яка плакала, йдучи дорогою, і кликала маму.

— Що сталося, дитинко? Хто тебе образив і де твоя мама?

Дівчина глянула на Славу своїми зеленкуватими заплаканими очима і повідомила, всхлипуючи:

— Я йшла біля мами... Близько. А потім ми пішли в великий магазин і я загубииилася, — і дівчинка знову заплакала.

— А як тебе, звати, красуне?

— Руся!

— Яке гарне ім’я. А скільки маєш рочків і де живеш, дитинко?

— Мені п’ять, — і дівчинка показала на пальцях, — років. Живу я на он тій вулиці, — показала вона в напрямку парку.

— Ходімо, ми відведемо тебе додому. Покажеш, де?

— Так. Тьотю, це треба перейти через дорогу, потім йти прямо і ви побачите мій будинок.

Жінки не знали, як утішити бідолашну дівчинку, щоб вона не плакала, тому наперебій почали розповідати цікаві історії, і за мить дитина вже посміхалася. Та якась така недитяча і хитра була ця посмішка, що у Славці аж подих перехопило. А коли вони переходили через дорогу, дівчинка зненацька стала на пішохідному переході і спитала у Слави:

— Моя мама каже, що тьотям із животиком не можна відмовляти. Ось попросіть мене щось, а я вам не відмовлю у допомозі.

— Добре. Ходімо швиденько перейдемо дорогу. Тільки зачекай, хай проїдуть ці машини...

Але дівчинка раптом зірвалася й вибігла на проїжджу частину дороги. Машини одна за одною зупинялися і ледь не збивали дівчинку. Слава побігла за нею і відчула, що їй стає зле.

— Не біжи так, Русланко, це ж дорога, що хочеш може статися.

— Добре. Тільки, тьотю, це не моє справжнє ім’я.

— Руся ж скорочено від Роксоля-я-я-ни... — вона якось підозріло розтягнула слова і непритомна впала прямо посеред дороги.

У цей час з-за повороту на великій швидкості їхала машина, побачивши вагітну жінку, різко загальмувала. Останнє, що бачила Слава — це величезні колеса за сантиметр біля її голови та зеленкуваті очі Русі, що світились злим блиском.

— Руся від слова Русалка, — сказала досить дорослим голосом дівчинка і ніби розчинилась у повітрі.