Збереження таємниці означало багато чого: треба було жити непримітно, як Каллени, переїжджати з місця на місце, перш ніж люди щось запідозрять. Або взагалі триматися від людей подалі (окрім як за обідом) — так жили кочівники типу Джеймса та Вікторії; так жили й Джасперові друзі Пітер і Шарлотта. Треба було тримати під контролем кількість новостворених вампірів — точно як чинив Джаспер, коли мешкав разом із Марією. А Вікторія не змогла контролювати своїх перволітків-вампірів.

І треба було стерегтися й не спричинятися до появи деяких створінь, бо вони могли виявитися неконтрольованими.

«Не знаю імені Таниної матері, — зізнався Карлайл, а в його золотих очах, що були майже того самого відтінку, що й русяве волосся, майнула печаль на згадку про Танин біль, — вони ніколи про неї не згадують, якщо цього можна уникнути, ніколи з власної волі про неї не думають… Жінка, яка створила Таню, Катю та Ірину — і яка, гадаю, любила їх, жила багато років до мого народження, і це були часи чуми для нашого світу. Чуми, що поширювалася серед безсмертних дітей. Не розумію, що вони собі думали, ці давні вурдалаки. Вони перетворювали на вампірів дітлахів, заледве не немовлят».

Я проковтнула клубок, який здавив мені горло, коли я уявила цю картину.

«Діти були надзвичайно вродливі, — швидко пояснив Карлайл, побачивши мою реакцію. — Такими милими, такими чарівливими, ти собі не уявляєш. Щоб полюбити їх, досить було бодай опинитися поряд, то була просто імпульсивна реакція. Але їх неможливо було нічого навчити. Вони просто заморожувалися на тому рівні, на якому перебували перед укусом. Славні шепеляві дворічні діточки з ямочками на щоках, які могли знищити півсела через один спалах роздратування. Коли зголодніють, вони шукали собі їжі, і жодні застережливі слова не могли їх зупинити. Їх бачили люди, поширювалися різні чутки, страх розповзався, як вогонь у сухому лісі… Танина матір створила одну таку дитину. Як і в разі з іншими давніми вампірами, не можу уявити, чим вона керувалася, — Карлайл зробив глибокий видих. — І, ясна річ, без Волтурі не обійшлося».

Я здригнулася — як завжди, коли чула це ім’я. Натурально, легіон італійських вампірів, які були самі собі королі, був у центрі цієї історії. Не може бути закону, коли немає покарання; не може бути покарання, коли нема кому його здійснювати. Древні Аро, Гай і Марк керували силами Волтурі; тільки раз мені довелося стикнутися з ними, і мені здалося, що саме Аро, який мав неймовірні здібності проникати в думки: один дотик — і він знає все, що хоч раз майнуло в людській голові, — був справжнім лідером клану.

«Волтурі вивчали безсмертних дітей — і в себе у Волтеррі, і по всьому світу. Гай вирішив, що малеча не здатна берегти наш секрет. Отож дітей потрібно знищувати… Як я вже тобі казав, вони були дуже милі. І тому громади билися до останнього — коли з десятьох живим лишався один, — щоб захистити їх. Різня набула не таких жахливих масштабів, як південні війни на нашому континенті, але певною мірою навіть виснажливішою. Давно усталені громади, давні традиції, друзі… І все це втрачене. Зрештою безсмертні діти майже зникли. Про них більше не згадували, це було табу… Коли я жив серед Волтурі, то бачив двох безсмертних дітей, тож я на власні очі переконався, якими славними вони були на вигляд. Після різні, яку зчинили Волтурі, Аро ще чимало років вивчав безсмертних дітей. Ти знаєш, який він прискіпливий у своєму бажанні пізнавати; отож він сподівався, що цих дітей теж можна, так би мовити, „приручити“. Проте згодом було ухвалене одноголосне рішення: їх не можна залишати жити…»

Я вже й забула про матір сестер Деналі, коли історія знову повернулася до неї.

«Точно не відомо, що сталося з Таниною матір’ю, — розповідав Карлайл. — Таня, Катя та Ірина взагалі нічого не знали, аж поки Волтурі не прийшли по них. На той час і їхня матір, і її незаконне створіння вже були заарештовані. Тані та її сестрам урятувало життя сáме незнання. Аро торкнувся їх — і збагнув, що вони нічогісінько не відають, тож їх не покарали разом із матір’ю.

Ніхто з дівчат і не бачив хлопчика ніколи, не мав гадки про його існування — аж до того дня, коли він згорів на руках своєї матері. Можу уявити, як матір ревно зберігала його секрет саме для того, щоб уберегти дочок від такої пекельної долі. Але для чого взагалі вона його створювала? Ким він був, яким чином він змусив її перетнути межу, яку нікому не можна перетинати? Ні Таня, ні її сестри ніколи так і не отримали відповіді на це питання. Але навіть вони не могли сумніватися в її провині, отож, мені здається, так їй ніколи й не пробачили.

Хоча Аро запевняв, що Таня, Катя та Ірина цілком невинні, Гай усе одно хотів, аби їх спалили. Винні, бо належать до родини. Пощастило їм, що того дня Аро волів удати великодушність. Тані та її сестрам пробачили, тільки лишилися вони з розбитими серцями та занадто ревним ставленням до закону…»

…Не знаю, в який момент мої спогади плавно перетекли в сон. Здавалося, ще хвилю тому я подумки знову слухала Карлайлову оповідь, бачила його обличчя — а вже мить потому я дивилася на сірі безплідні поля, чула в повітрі запах запаленого ладану. Я була не сама.

Купка людей в центрі поля, всі вдягнені в сірі плащі, мала б нажахати мене: хто ще міг це бути, крім Волтурі! — а я ж бо була, попри вирок, який вони ухвалили на останньому своєму зібранні, досі людиною. Але я знала (так іноді буває уві сні), що я для них невидима.

Довкола мене курілися якісь купки. Я чула солодкуватий запах і не хотіла занадто наближатися, щоб роздивитися докладніше. Не хотіла зазирати в обличчя вампірів, яких вони стратили, трохи налякана можливістю упізнати когось у цих погребальних кострищах.

Солдати Волтурі колом оточили щось чи когось, і їхні голоси через хвилювання з шепоту зривалися на високі ноти. Я наблизилася до плащів, у сні прагнучи побачити, що саме чи кого саме вони так прискіпливо роздивляються. Обережно прокрадаючись поміж двох високих постатей у саванах, які щось сичали, я нарешті побачила об’єкт їхньої суперечки — сидів на горбку в центрі.

Він був милий, славний — саме такий, як описував Карлайл. Хлопчик, зовсім малюк, мабуть, рочків двох. Світло-каштанові кучерики обрамляли личко херувима з круглими щічками та пухкими губками. Він тремтів, а очі його були заплющені, мов він боявся дивитися, як щомиті до нього наближається смерть.

Мене охопило таке нестримне бажання врятувати милу перелякану дитину, що Волтурі, незважаючи на загрозу, яка просто поширювалася від них, більше не стримували мене. Я пробралася між ними, не звертаючи уваги на те, що вони можуть помітити мою присутність. Вирвавшись із їхнього кола, я підбігла до хлопчика.

І миттю застигла, щойно наблизилась і побачила той горбок, на якому він сидів. Це була не земля, не камінь — то була гора людських тіл, висмоктаних, бездиханних. Запізно — я бачу кожне обличчя. Я знаю їх усіх — Анжела, Бен, Джесика, Майк… А сидів милий хлопчик просто на тілах моїх матері й батька.

Дитина розплющила яскраві, як кров червоні очі.

РОЗДІЛ 3. ДОВГИЙ ДЕНЬ

Я теж рвучко розплющила очі.

Кілька хвилин я лежала в ліжку, тремтіла й намагалась відсапатися, а ще — звільнитися він сну. Небо за вікном спершу посіріло, потім стало блідо-рожевим, а я все чекала, коли стишиться серцебиття.

Коли ж я нарешті повернулася до реальності — до безладу рідної кімнати, то вже сердилася сама на себе. Оце так сон наснився напередодні власного весілля! Я його заслужила за всі ті страшні історії, які залюбки слухала поночі.

Сподіваючись скинути з себе нічний кошмар, я вдягнулася та спустилася на кухню так рано, що ще й їсти не хотілося. Спершу я ретельно прибрала й так чисту кімнату, а згодом, коли Чарлі прокинувся, напекла млинців. Сама я була занадто заведена, щоб мати хоч якийсь апетит — я тільки й крутилася в кріслі, поки він їв.

— Ми забираємо отця Вебера о третій, — нагадала я батькові.

— Сьогодні в мене небагато роботи, Белло, хіба що привезти священика. Гадаю, про це єдине завдання я не забуду.