— Невідомість у тисячу разів гірша за найстрашніше нещастя; скажіть мені, яка нова драма розігралася і чиє убивство я повинен тепер оплакувати?

— У вашій родині все добре, — лагідно сказав пан Кір-він, — і дехто з ваших близьких приїхав вас відвідати.

Не знаю чому, але мені зненацька здалося, що це вбивця з’явився насміхатися з мого горя та вихвалятися смертю Клерваля як іще однією спонукою, щоби змусити мене погодитися на його диявольські вимоги. Я затулив очі руками і зі страхом закричав:

— Ох! Заберіть його! Я не можу його бачити; заради Бога, не впускайте його!

Пан Кірвін із подивом дивився на мене. Він несамохіть подумав, що ці вигуки підтверджують мою винуватість, і суворо сказав:

— Я подумав, юначе, що присутність вашого батька буде вам приємна та не викличе такого гнівного протесту.

— Мого батька! — вигукнув я, і при цьому вираз мого обличчя зі страху перемінився на радість. — Невже приїхав мій батько? Який же він добрий, який нескінченно добрий! Але де він? Чому він не поспішає до мене?

Переміна в мені здивувала та порадувала суддю; можливо, він приписував мої минулі зойки новому спалаху лихоманки; тепер до нього знову повернулася його колишня доброзичливість. Він піднявся, і вони разом із доглядальницею залишили камеру, а за хвилину до мене увійшов батько.

Ніщо на світі не могло дати мені більшої радості. Я простягнув до нього руки й вигукнув:

— То, значить, ви живі — і Елізабет, і Ернест?

Батько заспокоїв мене, засвідчивши, що в них усе гаразд, і намагався розповісти ще й інші цікаві для мене новини, підняти мій дух; проте він скоро відчув, що в’язниця — не найкраще місце для радощів.

— Ось у якому місці ти опинився, сину мій! — мовив він, печально оглядаючи вікна та жалюгідну кімнату. — Ти зібрався на пошуки щастя, але тебе, вочевидь, переслідує недоля. А сердешний Клерваль…

Згадки про мого нещасного убитого друга так мене схвилювали, що за своєї слабкості я не зміг стриматися й розплакався.

— Ех! Справді, батьку, — сказав я, — наді мною тяжіє злий фатум, і я мушу жити, щоб перетривати те, що мені судилося, бо в іншому разі мені слід було померти біля труни Анрі.

Нам не дозволили продовжити розмову, оскільки мене в моєму тодішньому стані оберігали він хвилювання. Увійшов пан Кірвін і рішуче сказав, що надмірне навантаження може знесилити мене. Але приїзд батька був для мене схожий на появу мого янгола-охоронця, і здоров’я моє почало поступово поліпшуватися.

Коли я нарешті одужав, мене опанувала меланхолія, яку ніщо не могло розвіяти. Образ убитого Клерваля, як привид, повсякчас стояв переді мною. Чимало разів моє хвилювання, викликане цими спогадами, змушувало моїх друзів побоюватися повернення небезпечної хвороби. Ет! Навіщо вони берегли моє нещасливе життя, ненависне мені самому? Вочевидь, для того, щоб я все витерпів до самісінького кінця, та ось нарешті кінець наближається. Скоро, ох, зовсім скоро смерть загасить моє хвилювання і звільнить мене від безмежного тягаря страждань, що розвіються, як попіл; і вирок здійсниться, і я нарешті отримаю спокій. У той час смерть іще оддалік маячіла переді мною, хоча бажання померти заволоділо моїми роздумами; і я часто сидів мовчазливо й нерухомо, прикликаючи катастрофу, яка б і мене, і мого нищителя поховала під уламками.

Наближався початок судового процесу. Я вже три місяці перебував у в’язниці, і хоча я досі був слабкий і мені всякчас загрожувало повернення хвороби, я був змушений подолати майже сто миль до столиці графства, де призначили суд. Пан Кірвін потурбувався про виклик свідків і захисника. Мене, на щастя, позбавили ганьби публічної появи як злочинця, оскільки справа не була передана в той суд, від рішення якого залежало жити мені чи померти. Присяжні, що вирішували питання про передачу цьому суду, зняли з мене звинувачення, оскільки було доведено, що в той час, коли виявили тіло мого друга, я був на Оркнейських островах; за два тижні після мого переїзду до столиці мене звільнили з в’язниці.

Мій батько був просто щасливий дізнатися, що мене звільнили від такого звинувачення, що я знову можу дихати свіжим повітрям і повернутися на батьківщину Я не поділяв його почуттів, оскільки стіни чи то в’язниці, чи то палацу були для мене однаково ненависними. Чаша життя була отруєна навіки, і хоча сонце світило ще наді мною, як і над найщасливішими, я відчував навколо себе непроникну страшну пітьму, куди не потрапляв жоден промінь світла і де мерехтіла тільки пара очей, звернених до мене. Іноді це були виразні очі Анрі, наповнені смертельною тугою, — темні напівзаплющені очі, оточені чорними віями; іноді це були водянисті, каламутні очі почвари, що їх уперше я побачив у своїй інгольштадтській кімнаті.

Батько намагався воскресити в мені почуття любові до рідних. Він говорив про Женеву, де всі чекали на моє повернення, про Елізабет й Ернеста; але його слова лише примушували мене невтішно стогнати. Іноді, щоправда, в мені пробуджувалася жага щастя; я із сумом та ніжністю думав про свою кохану кузину чи з таladіе dи рауs[24] хотів ще раз побачити синє озеро та швидку Рону, які були мені такими любими в дитинстві; але моїм звичним станом була апатія; мені було байдуже — перебувати у в’язниці чи посеред чарівливої природи. Цей настрій переривався лише спалахами відчаю. В такі хвилини я неодноразово намагався покласти край своєму ненависному існуванню, і вимагалося ненастанне спостереження за мною, щоб не дозволити мені накласти на себе руки.

Проте на мені лежав обов’язок, виконання якого врешті-решт переважило егоїстичний відчай. Слід було негайно повернутися до Женеви, щоб захистити життя тих, кого я так глибоко любив, а ще необхідно було простежити за вбивцею і, якщо зненацька мені відкриється його схованка або він сам наважиться з’явитися переді мною, не схибити та знищити чудовисько, яке я наділив подобою душі, ще жахливішою, аніж його тіло. Батько відкладав наш від’їзд, побоюючись, що я не витримаю нелегкої мандрівки, оскільки я був цілковитою руїною — просто тінню людини. Сили мої були вичерпані. Від мене залишився самісінький скелет; удень і вночі моє виснажене тіло трусила лихоманка. Проте я з таким хвилюванням і нетерпінням наполягав на від’їзді з Ірландії, що батько погодився та поступився своїми доводами. Ми взяли квитки на корабель, що відпливав із Гавр де Грас, і вирушили з попутним вітром геть від берегів Ірландії. Була полуніч. Лежачи на палубі, я дивився на зірки і дослухався до плескоту хвиль. Я радів темряві, що ховала від мого погляду ірландську землю; серце моє билося від радості на думку, що скоро я побачу Женеву. Минуле здавалося мені жахливим кошмаром; проте корабель, на якому я плив, і вітер, що ніс мене геть від ненависного ірландського берега, а також навколишнє море, здавалося, занадто чітко свідчили, що все це не сон і що Клерваль, мій друг, мій любий приятель, загинув через мене, через потвору, яку створив я.

У пам’яті моїй пролетіло все моє життя: тихе щастя в Женеві, в колі сім’ї; смерть матері й від’їзд в Інгольштадт. Я здригався, згадуючи про шалений ентузіазм, що спонукав мене похапцем створити власного бридкого ворога; я викликав у пам’яті ніч, коли я вперше його оживив. Далі я не міг згадувати; розмаїття почуттів нахлинуло на мене, і я гірко заплакав. З часу одужання від гарячки у мене увійшло у звичку вживати невелику дозу опію; тільки за допомогою цих ліків мені вдавалося зберігати спокій, необхідний для того, щоб утримати власне життя. Розчавлений спогадами про свої нещастя, я прийняв подвійну дозу і досить скоро міцно заснув. До ранку мною цілком заволоділи кошмари: мені марилося, що диявол стиснув мені горло, а я не здатен звільнитися з його обіймів; у вухах моїх лунали стогони та зойки. Батько, що сидів наді мною, побачив, як я хапаюсь уві сні, й розбудив мене; навкруги шуміли хвилі, наді мною пливло безхмарне небо, диявола не було: з’явилося відчуття безпеки, відчуття того, що між теперішнім і страшним невідворотним майбутнім я отримав перепочинок, що приніс деяке забуття, до котрого людський розум за своєю природою особливо схильний.