Я перетнув міст до Пелісьє, де переді мною відкрився неймовірний краєвид, — ріка промила для себе прохід — і почав дертися на гору, яка нависала над рікою. Незабаром я опинився в долині Шамуні. Ця долина була дивовижна й велична, проте не така чарівна та живописна, як долина Серво, через яку я тільки-но пройшов. Її тісно оточили високі засніжені гори, але вже тут не побачиш старовинного замку та родючих полів. Велетенські льодовики підступали до самої дороги; я чув глухий гуркіт снігових обвалів і бачив білі хмари куряви, які здіймалися на їхньому шляху. Монблан, величний Монблан височів посеред льодовиків, і його грандіозний купол здіймався над усією долиною.

Під час цієї поїздки мене не раз охоплювало гостре, давно забуте почуття радості. Який-небудь поворот дороги, який-небудь новий предмет зненацька видавався мені знайомим, нагадував про минулі дні, про безтурботні радощі дитинства. Навіть вітер шепотів мені на вухо щось заспокійливе, і природа материнською ласкою вмовляла більше не плакати. Але зненацька чари природи розвіювалися, і я знову відчував кайдани своєї туги і віддавався розпачливим роздумам. Тоді я пришпорював мула у пориві втекти від світу, від свого страху і понад усе — від себе самого; або ж спішувався і у відчаї падав на траву, розчавлений жахом і розпачем.

Нарешті я дістався містечка Шамуні. Тілесна й душевна перевтома одразу ж далися взнаки. У готелі я деякий час просидів біля вікна, спостерігаючи за спалахами блискавок, що вибухали над Монбланом, і слухаючи гуркіт річки Арве, яка шумно прокладала собі дорогу внизу. Ці звуки, неначе колискова, присипляли мою тривогу; тільки-но я опустив голову на подушку, сон підкрався до мене; я відчув його прихід і благословив того, хто дарував мені нетривале забуття.

Розділ 10

Весь наступний день я блукав долиною. Я постояв біля витоків Арвейрона, який бере свій початок від льодовика і, повільно сповзаючи з вершин, перетинає долину. Переді мною здіймалися круті схили гігантських гір; над головою нависала крижана стіна льодовика, а навкруги були розкидані уламки повалених сосон; і святкова тиша цих тронних зал величної природи порушувалася тільки гамором потоку, а іноді — падінням каміння, гуркотом сніжної лавини, або ж лунким тріском льодових завалів поміж гір. Вони підкорювалися невмолимим законам природи і час від часу ламалися, неначе іграшки в її руках. Ці величні неймовірні сцени дарували мені таку втіху, яку тільки спроможна була зараз відчувати моя душа. Вони підіймали мене над гіркими почуттями, і якщо не могли розвіяти мого горя, то хоча б зменшували його або пом’якшували. Частково вони відволікали мене від тих думок, що мучили мене весь останній місяць. Тієї ночі я справді відпочивав; мене проводжали до сну величні образи, які я спостерігав упродовж цілого дня. Всі вони зійшлися навколо мене: і незаплямовані снігові вершини, і блискучі льодові піки, і соснові бори, і скелястий та голий каньйон, і орел, що кружляв поміж хмар у високості, — всі вони оточили мене і провіщали спокій.

Та куди все поділося наступного ранку, коли я збудився? Разом зі сном втекли від мене всі видіння, що захоплювали мене напередодні, і чорна туга огорнула душу. За вікном наче з відра періщив дощ, а вершини гір потонули в густому тумані — такому щільному, що я вже не міг бачити своїх могутніх друзів. Проте я ладен був дертися через завісу туману, щоб побачити їх в оточеній хмарами домівці. Що мені дощ та негода? Отож мені привели мого мула, і я вирішив піднятися на вершину Монтанвер. Я пригадував, яке сильне враження справила на мене перша зустріч із величезним льодовиком. Воно наповнило мене піднесенням і втіхою, воно окрилило мою душу й дозволило виринути з пітьми до світла та радості. Споглядання могутті та величі природи завжди настроювало мене на святковий лад, змушуючи забувати про життєві турботи. Я вирішив піднятися туди без провідника, оскільки добре знав стежку, а присутність сторонньої людини тільки порушила б пустельну велич краєвиду.

Схили гори виявилися дуже стрімкими, але стежка звивалася, немов спіраль, і допомагала подолати круті підйоми гір. Навкруги простиралася безлюдна та дика місцевість. На кожному кроці зустрічалися сліди зимових лавин, повалені на землю дерева — іноді цілком потрощені, іноді поламані, пожбурені на виступи скель чи одне на одного. Що вище я видирався нагору, то частіше стежку перетинали засніжені промоїни, якими раз у раз скочувалося каміння; особливо небезпечною була одна з них: достатньо найменшого звуку в повітрі, одного лишень голосно вимовленого слова — і смерть готова була проковтнути того, хто наважився на таку необережність.

Сосни не приваблювали ні стрункістю, ні пишнотою, і їхні похмурі силуети ще більше підкреслювали суворість ландшафту. Я поглянув униз, на долину; над потоком підіймався туман, його клуби щільно огортали навколишні гори, вершини яких ховалися в хмарах, а з темного неба лив дощ, довершуючи загальне похмуре враження, яке навіяло мені меланхолію. Чому, чому людина так пишається почуттями, що возвеличують її над іншими істотами? Адже вони лише збільшують кількість наших потреб. Якби наші відчуття обмежувалися голодом, спрагою та хіттю, то ми, напевне, були б майже вільними; а зараз ми підвладні кожному подиху вітру, кожному випадковому слову або спогаду, який це слово викликає в нас.

Спимо — та сон отруює спочинок.

Встаємо — і рутина нищить день.

Ми плачемо, сміємось без упину,

Ми тужимо, співаємо пісень -

Все як завжди: і радощі, і горе

Минуть невідворотно, неквапливо.

І завтра не таке, яке учора,

Незмінною буває лиш мінливість.[15]

Було близько полудня, коли я дістався вершини. Я трішки посидів навпроти скелі, що нависала над льодовим безкраїм морем. Туман огорнув і навколишні гори, і льодовиту скелю. Проте легкий вітерець швидко розсіяв хмари, і я зійшов на поверхню льодовика. Вона була нерівна, схожа на хвилі неспокійного моря і прорізана глибокими тріщинами. Льодове поле було приблизно льє завширшки, але для того щоб перетнути його, мені знадобилося майже дві години. Гора навпроти — гола прямовисна скеля. Перетнувши льодову рівнину, то опинився якраз навпроти Монтанвер, на відстані одного льє, а згори велично височів Монблан. Я зупинився в заглибленні скелі, милуючись чудовим, незрівнянним краєвидом. Широка льодова ріка звивалася між високими горами, світлі вершини яких нависали над льодовими затоками. Їхні блискучі снігові піки, випірнаючи з-поза хмар, горіли в сонячних променях. Моє серце, що так довго мучилося, зараз відчуло щось схоже на радість; я вигукнув: «О душі блукальців! Якщо ви справді блукаєте, а не спите в тісних ліжках, дозвольте й мені відчути це легке щастя — або ж заберіть мене із собою геть від радощів життя!»

Тільки-но я вимовив ці слова, як побачив неподалік начебто людську постать, що наближалася до мене з надлюдською швидкістю. Чоловік із легкістю перестрибував через тріщини на льоду, поміж яких я сам змушений був проходити надзвичайно обережно; на зріст він зблизька виявився значно вищим за звичайну людину. Я відчув слабкість; у мене в очах потемніло, і я ледь не знепритомнів, але холодний гірський вітер швидко привів мене до тями. Коли чоловік наблизився, я впізнав у ньому (неймовірне й ненависне видовище!) створене мною чудовисько. Я затремтів від люті та жаху, вирішив підпустити його ще ближче — та стати з ним на смертельний герць. Він підійшов; його обличчя виказувало гірку муку і водночас зловісну недоброзичливість; у поєднанні з його надприродною бридкістю це видовище було майже неможливим для людського ока. Та я заледве помітив це; ненависть і лють позбавили мене дару мовлення, а коли я опанував себе, то тільки для того, щоб вивергнути на нього потік гнівних і презирливих слів.

— Дияволе! — прокричав я. — Як ти смієш наближатися до мене? Як не боїшся помсти від моєї руки на твою жалюгідну голову? Геть, бридка потворо! Або ні, стій де стоїш, і я тут-таки розтопчу тебе на попіл! О, якби я міг забрати твоє ненависне життя, щоб воскресити тих нещасних, яких ти по-диявольському замордував!