Злякався Зевс і послав до дружини вісницю богів Іриду. Ірида благала й молила Деметру повернутися на Олімп і не губити роду людського, але Деметра лишалася незворушна — вона не повернеться, доки Аїд не відпустить Персефону. Вона ще не відала, що Аїд під землею дав Персефоні скуштувати гранатових зерен — символ нерозривності шлюбу.

Тоді Зевс відправив до Аїда, в похмуре царство тіней, прудконогого Гермеса — бога скотарства, торгівлі і покровителя мандрівників. Аїд погодився відпустити дочку до матері, але за однієї умови — дві третини року Персефона житиме на землі з матір’ю, а потім знову повертатиметься до чоловіка в Аїд.

Богиня Деметра повернулася на Олімп, і земля розцвіла. Землероби й виноградарі збирали багатий врожай і славили богиню родючості Деметру.

Проте коли надходив час Персефоні спускатися під землю, Деметра знову вдягалася в чорну жалобну сукню і сумувала аж до наступного повернення дочки. В цей час на землі все всихало й завмирало — приходила зима. І з того часу на землі змінюються пори року.

ЕРИСИХТОН

У країні Тессалії зростала священна діброва богині Деметри. У тій діброві мешкали дріяди — лісові німфи, покровительки дерев. Вони зростали разом із деревом і разом із ним помирали. Був тут один столітній дуб, у якому оселилася дріяда — улюблениця самої Деметри.

Одного разу тессалійський герой Ерисихтон вирішив збудувати собі житло поблизу священної діброви. Він наказав слугам рубати дерева, а найбільше він уподобав собі столітнього дуба — он яке міцне житло можна з нього побудувати! Він уже заніс сокиру на дубом, коли слуги почали зупиняти його: «Не роби цього! У дубі мешкає дріяда — пестунка Деметри!» — «Та хоч би й сама богиня Деметра мала собі дуба за оселю, — вигукнув Ерисихтон, — усе одно зрубаю!»

Він ударив сокирою по стовбуру — і звідти ринула кров. Зі стогоном упав столітній дуб, і померла дріяда, яка в ньому жила. Подруги — дріяди, які мешкали у діброві, побігли до Деметри та почали благати її зупинити й покарати Ерисихтона. Розлютована Деметра спустилася з Олімпу, прийшла в новозбудовану домівку Ерисихтона — і вдихнула в господаря невситимий голод.

Що більше їв Ерисихтон, то нестерпнішим робився його голод. Усе майно він витратив на харчі, але їжа тільки більше збуджувала голод. Нарешті в нього нічого не зосталося, хіба єдина дочка. Тоді Ерисихтон наважився продати її в рабство, щоб накупити їжі.

Вчасно нагодився Посейдон і подарував Ерисихтоновій дочці дар обертатися на різних тварин. Тричі продавав батько дочку, і тричі вона оберталася то на птаха, то на корову, то на коня і втікала з неволі. Усі ж

кошти Ерисихтон витрачав на харчі, та не міг утамувати страшний голод. У нестерпних муках Ерисихтон почав дерти зубами власне тіло — і помер у жахливих стражданнях.

МУЗИ

Коли Зевс одруживсь уп’яте, то взяв собі за жінку титаніду Мнемозину, богиню пам’яті. Мнемозина народила дев’ять муз, покровительок мистецтва.

Муза Кліо стала покровителькою історії, вона повсюди носить під пахвою сувій папірусу або пергаменту, аби записувати події, які відбуваються у світі.

Муза Евтерпа опікується ліричною поезією, її щораз можна побачити з флейтою в руках.

Талія і Мельпомена — заступниці театру: Талія — муза комедії, в лівій руці вона носить комічну маску, в правій — бубон, а на голові — вінок із плюща; Мельпомена — муза трагедії, в лівій руці вона носить трагічну маску, у правій — меч, а на голові — вінок із виноградного листя.

Муза Терпсихора — любителька танцю, її ніколи не побачиш без ліри в руках.

Ерато — муза еротичної поезії, вона теж полюбляє солодкозвучну ліру.

Полігімнія — муза пантоміми, вона завжди ходить, із головою запнута покривалом.

А муза Уранія є наставницею астрономів, у руках вона має небесний глобус, бо понад усе її цікавлять зірки.

Найстарша ж муза Калліопа — покровителька епічної поезії, під пахвою вона завжди носить стило — паличку для писання і покриті воском дощечки, на яких записуються найкращі вірші.

ГЕРА ТА ГЕФЕСТ

Було у Зевса ще дві дружини — титаніда Лето та богиня шлюбу й подружнього кохання Гера. Триста років перебував Зевс у таємному шлюбі з Герою, нікому не зізнаючись у цьому. Гера народила чоловікові Гебу — богиню юності, яка на Олімпі підносить богам нектар та амброзію — їжу богів; Гефеста — бога вогню та ковальського ремесла; а також Ареса — бога війни.

Бог вогню Гефест народився кволим хлопчиком, кульгавим на одну ногу. Гера не могла повірити, що вона, могутня богиня, народила таку незугарну дитину — й скинула сина з Олімпу. Бідолашний Гефест упав у глибини Океану, і там його виховали нереїда Тетида й океаніда Евринома. Швидко зростав Гефест, а ще швидше він виявив себе майстерним ковалем. Які золоті прикраси й оздоби викував він для своїх виховательок — Тетиди й Евриноми!

Одного ж разу Гефест спорудив чарівний трон: той, хто на нього сяде, нізащо не зможе з нього звестися. Із чарівним троном під пахвою змужнілий Гефест з’явився на Олімпі й підніс подарунок матері. Зраділа Гера подарунку, а ще більше тому, в якого мужнього красеня перетворився її кволий колись синок. Вона гордовито сіла на трон — й опинилась у пастці! Всі олімпійські боги кинулися Гері на допомогу, проте виявилися безсилими проти ковальської майстерності Гефеста.

З благанням обернулася Гера до сина. «Я миттю звільню тебе, — пообіцяв Гефест, — якщо ти визнаєш мене за сина і долучиш до ради богів». Гера радо пристала на таку умову, син із матір’ю нарешті примирились. І надалі, коли виникали суперечки між Герою та грізним Зевсом, Гефест завжди тримався на боці матері, а не батька.

Всередині гори Етни збудував собі Гефест кузню, де й викував мідні чертоги богів. Для батька Зевса він змайстрував скіпетр і егіду — щит, який наводить жах на ворогів бога — громовержця (ось чому вислів «бути під егідою» означає бути під захистом, під покровительством). Для бога виноградарства Діоніса Гефест викував тирс — жезл, обвитий плющем, виноградним листям та

увінчаний сосновою шишкою. Для Геліоса — Сонця він змайстрував золоту колісницю, якою осяйний бог щоранку виїжджає на небо. А собі в допомогу Гефест викував двох золотих жінок, які допомагають кульгавому богові ходити.

АРЕС І АФРОДИТА

Грізний бог війни Арес, син Гери і Зевса, зріс кровожерним і нещадним. На відміну від Атени, яка очолювала війни за справедливість, на захист пригноблених, Арес ніколи не з’ясовував, на чиєму боці правда, — для нього наймилішим було зчинити страшну бучу, пролити чим — більше крові, залишити по собі численні трупи.

Та як не дивно, а за дружину собі лютий Арес узяв богиню кохання Афродиту, народжену з морської піни. Коли Кронос — Час поранив свого батька Урана, а той стікав кров’ю, то кілька краплин упало в море й пофарбувало морську піну, і тоді хвилі винесли на берег острова Кіпр прекрасну Афродиту. Богиня була такою чарівною, що де б вона не ступала, у неї під ногами миттю розцвітали квіти. Богиня Афродита завжди опікувалася закоханими й допомагала їм у сердечних справах.

ПІГМААІОН

На острові Кіпр мешкав великий митець Пігмаліон. Він різьбив чудові статуї, які прикрашали храми богів. Жив Пігмаліон самотньо, уникав жінок. Жодна смертна жінка не подобалася митцеві, він шукав у жінці досконалої краси, а досконалими можуть бути тільки боги. Одного разу Пігмаліон вирізьбив зі слонової кістки вродливу жінку. Немов жива, стояла дивовижна статуя

у майстерні митця. Здавалося, що повіки її тріпочуть, вуста ворушаться, а груди здіймаються у диханні. Так, наче вона просто зараз заговорить і зійде з постаменту. Довгі години милувався на статую Пігмаліон і покохав її так, як неможливо покохати смертну жінку. «Якби ти була жива! — шепотів він до неї. — Якби ти могла заговорити, який би я був щасливий!» Але статуя була німа.