— Свят-свят, — промовили. — Справді-но, ще нічого не сталося, але може статися. Хіба не видиш, як тепер на божеське дивляться? Хтось підстежить, підгляне твоє заняття й донесе, що Докіїн син відновлює церковні образи. Скажуть: радянська влада йому дорогу до інституту підмела, прошу, вчися, щоб не змарнувався твій талант. А він, невдячний, омані служить… А що? Не маю рації? Такий час, Василику, коли за кожним дивляться, щоб він був простенький, як билень від ціпа. А кривеньких випрямляють, обтісують… Міх-мах виженуть тебе з інституту.

Як усе просто.

Тепер я зрозумів її страх; вона стояла посеред страху, немов посеред крижаної води, і я мусив вишукувати слова, щоб її страх розтопити; я шукав для неї розради, а до мене самого крижана вода підпливала, просочувалася в душу; мимоволі спадали на згадку події в університеті, звідки цілими тузінами, пачками бозна за що. часом лише за слово, за іронічний погляд, за прогрішення котроїсь там бабці, виганяли на вулицю, рокували на армійську службу, а бунтівливих, непокірливих віддавали до суду.

А чи в нашому інституті не так? Я чомусь дотепер не задумувався, що і в нашому інституті триває чистка, а Йвана Терпелюка навіть судили за намір нібито когось там із вождів карикатурно намалювати… наміру, певно, й не було, був донос, комусь хлопець не сподобався за те, що мав у собі направду Божу іскру, й відняли у нього пензель і різець, повезли в Сибір, у тайгу, дали сокиру й пилу; його повезли і повезли також сотого й тисячного, я колись випадково бачив у Бистричанах безконечну валку, яка котилася вулицею Чапаєва до вокзалу (і вулиця, і вокзал, і вагони худоб'ячі були осторожені багнетами та псами), а я стояв осторонь, стояв начебто в безпеці; відчислення, виселення, худоб'ячі вагони, люті матюки, прокляття, плачі мене не стосувалися, я був невинним, чистим, я жив навчанням, мистецтвом, що відкривалося мені, як квітка; так, я був невинний, був оборонений, заступлений від можливої вини батьком, що впав на фронті; я був щасливий, що ріс у матері одинаком й ніхто не міг мені закинути, звинуватити, наприклад, що брат воював у бандерівській боївці й, мовляв, замислював убити письменника Галана, а сестра числилася у бандпосібниках, бо колись вночі нагодувала лісовиків, які постукали у вікно.

Я був безгрішний; я був чистий перед владою, перед людьми, перед світом, перед своєю совістю, перед мистецтвом, і страх, отже, цей вуж повзучий, не повинен був закрадатися мені в душу й червивити її, а проте я оглянувся… я таки мимоволі оглянувся, чи позаду не стоїть сексот, якого боялися мої мама.

Я думав одне, я шукав підсвідоме, інтуїтивно донощика, а матері говорив зовсім інше, я її переконував (а може, переконував самого себе?), що образ із Вифлеемом — річ насамперед мистецька. Хіба не видите, мамо, яка тут панує радість? Хіба й вам не легше на душі від цього білого, тихого світла? Може бути, що цей образ взагалі не призначався для молитов, колись приходили до нього люди не лише для того, щоб перехреститися, а й для того, щоб душа, споглядаючи його, возрадувалася, як радується вона співом чи музикою.

Мама мене не слухали; мама присіли на лавицю, опершись ліктями в коліна, сухе продовгувате лице взяли в долоні — таким чином начебто відгородилися від моїх слів. У причілковому вікні криваво заходило сонце, там палало півнеба, й червоні бризки полуміні падали на схилену мамину голову.

— Ні, ти їх собі не легковаж, хло', — сказали мама чомусь пошепки, начебто остерігалися, що під вікном, присвічуючи собі огарком, поцупленим звідти, де заходить сонце, сидить конфідент і пильно стежить за нами.

Я хотів спитати, кого вони мають на увазі під словом «їх». Невідомих донощиків? Моїх викладачів? Людей, які правили землею від імені наляканого народу й котрі достеменно знали, як сіяти жито, як любити Україну, як треба малювати картини й писати книжки, як боротися з класовим ворогом і як плекати душу?

Мушу признатися, що дотепер «таке» мені в голову не приходило, і не тому не приходило, що я когось боявся, просто мені було добре й затишно жити під крилом цих всезнаючих, всевмілих і всесильних людей, вони не були мені чужими, я шанував їх, вони воювали разом із моїм татом на фронті, я чув себе з ними покревненим… і не знаю тільки, і ще раз не знаю, чому наперекір цій покревненості, немов крізь діру в паркані, проліз студений слизький вуж, що зветься страхом.

— Коли я був малим, то ви мене лякали дідьком рогатим… дідько, чорт, зрадник, щезник був усюдисущим, він мав десятки імен, але люди його називали «той», називали безіменне. А тато, бувало, обороняли мене від страхів, кажучи: «Ти мені, жінко, дитину не пуджій». Пам'ятаєте? — відповів я мамі напівжартома. Треба було або ж виганяти змія, або ж звикати до нього.

— То було колись, — обізвалися мама. — Тепер тато тобі не допоможе. Ніби-с не чув, як уповноважений із Лисичан, із району нашого, сам товариш Ступа, так він писався, любив при нагоді гладити нас лагідними словами, що син за батька не відповідає. Але чи це не означає також, що й батько синові, якщо той потрапить в біду, не подасть руки? Такий час… І мені страшно, сину.

— «Такий прекрасний час, і прагну я обняти всю планету», — проспівав я рядок із банального вірша. Це, мабуть, була спроба змінити русло розмови; це була спроба вдати, самого себе обдурити, заспокоїти, що ніякого змія в тобі нема.

— Обнімай, Василику, планету, чого ж… чи я бороню? — Мама метнули в мене осудливий погляд. — Лишень нагадай собі нашого директора школи… сільського професора Северина Гайдаша. По війні він і тебе вчив історію, природознавство, географію… і співи вів у шостому й сьомому класі, приграваючи собі на скрипойці. Пам'ятаєш? Хіба Гайдаш так само, як оце ти нині, не казав «їм» на зборах у читальні, яку вже називали клубом… «їм» казав, усім тим добрим і злим, мудрим і тим, яким бракувало клепки, організаторам «життя по-новому», фінагентам і просто агентам, збирачам позики, контингенту, «стрибкам» із батальйону самоохорони, просто солдатам у синіх кашкетах, уповноваженим різним, а найперше оперуповноваженому товаришеві Ступі, який вважався у Горопахах найстаршим, що різьблений із дерева розіп'ятий на хресті Ісус Христос не має нічого… так, не має нічого спільного з Христом релігійним, це, мовляв, люди добрі, витвір мистецтва. Невідомий майстре зобразив, може, на хресті самого себе, своє життя розіп'яв на хресті, а щоб його мука, його крик, щоб його вихуділе на тріску, розіп'яте проклятою роботою, голодом, війнами, моровицями тіло збереглося як знак пережитого для пам'яті нащадкам, він розп'яття це подарував горопаській церкві… так тоді було прийнято, тоді не знали музеїв, і його витвір припадав пилюкою у захристії двісті чи триста років. Хіба не так, Василику, говорив тоді в клубі з трибуни професор наш Северин? Хіба помогло йому оте слово, яким і ти боронишся, оте «мистецтво»? Ти забув, чим усе це скінчилося для професора Северина?

Ні, я не забув…

Але було б фарисейством сказати, що постійно пам'ятав про трагедію мого сільського вчителя, люди у своїй масі забудькуваті, тим більше квапимося забути про лихо, і я від людей теж не відрізнявся, вчителева трагедія поросла мохом на рік або й на два, а на третій несподівано відкрилася свіжим болем… так болить рана, яку продірявили кулею учора.

Чи любили ми свого вчителя? Не знаю… Він сам чомусь боявся нашої школярської любові й нікого не допускав до себе близько; він мовби замикався на ключ, а ми не вміли постукати в його двері. Втім, це стосувалося також дорослих: професор Северин, як його називали в Горопахах, з усіма тримався підкреслено сухо, навіть суворо, ніхто не бачив, щоб він колись посміхнувся, пожартував, навпаки — закукурічені вгору, кошлаті брови постійно хмурилися, а руді, сторчкуваті, короткі на два пальці вуса робили його усяк раз немовби роздратованим. Він і справді з нами, воєнними переростками, не дуже панькався, мав звичку називати нас «туманами вісімнадцятими», а часом не по-педагогічному смикнув за вухо або й свиснув лінійкою по плечах — давалися взнаки порядки у «повшехній» школі недавніх польських часів.