Я не збирався з Даркою сперечатися, не мав для цього сили та й охоти теж не було, замість мене зробив це Петро Степанович, він узяв її за плечі, казав сідати поруч себе на лаві й слухати… й слухати не перебиваючи. По-перше, Даро, ти не маєш ніякої рації, що митцеві має бути байдужа доля культурної спадщини, тим більше українському мистцеві; якщо він байдужий, Даро, то він не мистець… як може бути байдужою дитина до матері, яка її породила. Так і тут: мистці не падають з неба разом із росою чи із дощем і не приносять їх бузьки з Африки, вони, мистці, народжуються з лона набутого, осмисленого, вистражданого й досягнутого їхніми попередниками; народжується мистець із століть та тисячоліть, так, із тисячоліть, і кожна столітня пам'ятка мистецтва, яку наново відкриваємо, збагачує мистця; і в багатьох випадках відбувається се поза його волею, адже сонце нікого не запитує: світити йому, чи згаснути, зайти за хмару, сонце є, воно світить і гріє, дарма, що ми його часом не помічаємо. Тим більше, я на цьому наголошую, Даро, має значення старожитна пам'ятка для того мистця, який тую пам'ятку власноручно відкриває, як ось, приміром, для твого Василя фреска із Святого Духа. Іще до відкриття, іще до того, поки його шкребок розчистив перші сантиметри малювання, воно проникло в його душу, він думав про нього, уявляв його, готувався до зустрічі з ним, і це Василя певною мірою переінакшувало, поглиблювало, а вже потім, коли з-під тиньку зиркнуло на нього величезне страдницьке око, що запливло кров'ю і кричало криком, твій Василь відчув кревний зв'язок із намальованим на стіні, з кожним його мазком і… певно, відчував духовне своє споріднення з тим прадавнім ізограформ, котрий триста років тому трудився над цією фрескою. І твій Василь, Дарусю, став дорослішим і мудрішим на триста років, це я знаю з власного досвіду… знаю, яка то велика радість являти світові з-під нашарувань фаби, тиньку, оливи чи й звичайного бруду лик із минулих віків. Ти воскресаєш разом з іконою чи із фрескою, разом із святими, котрі намальовані на стіні чи на липовій дошці.

«Ви фанатики, ви безумці з своїми прадавніми ликами… ви засліплені й не видите, що єфрейтори роблять на вас засідки, вони готові вас убити, їм не до вподоби воскресіння стародавніх, а чи теперішніх людей», — вихлипувала з серцем моя Дарка. Вона направду була переполошена. «Вони таки готові вбити твого Василя, — прямолінійно і страшно погоджувався з нею Петро Степанович. — Вони ненавидять його не віднині… ненавидять з принципу, він їхній потенційний ворог. Я про це Василеві не один раз говорив і попереджував його, бо… я старий, конав на Колимі… нас, тисячі мистців, письменників, акторів, композиторів запроторили за колючі дроти таборів не тому, що ми були активними ворогами радянської влади, ніхто з нас і в тому числі я, не виступав відкрито проти „батька усіх народів“ і його деспотичної влади, а тому запроторили, що вони, єфрейтори зі своїм Сталіним, принципові противники культури, духовності, а тим більше духовності, культури українського народу. Це треба зарубати собі на носі, закарбувати в душі. Мої слова, Даро, йдуть від досвіду нашого… і мене, дивувало й гнівило, що Василь одним вухом мої перестороги слухав, а другим — їх випускав, єфрейтори обставили його лаштунками, на яких намальовані автомобіль „Волга“, будинки творчості над морем, високі гонорари за куплені музеями картини, виставки, схвальні рецензії. Я додам, Дарцю, що на лаштунках наяву намальовані також рамці — колючий дріт, табірна зона, за які мистець не має права переступити… і власне за непереступлення цих рамців обіцяні тобі й даровані більші й менші блага: так, чоловіче, матимеш добро, будеш прославлений, будеш найкращий, будеш в орденах і в зірках, будеш сидіти депутатом у Кремлі, лише не виходь за рамці. Єфрейторів не обходить, що мистець, обсотаний у своїх задумах колючим дротом, не спроможний створити щось справді мистецьке.

Чи я тобі цього не говорив, друже мій Василю? Чи я тебе не попереджував: наважишся переступити дріт і вдарять тебе? І таки добре… таки добре, Василю, що тебе побито», — сказав Петро Степанович, різко рубнувши рукою повітря. Високий, висхлий на тріску, він стояв над моїм ліжком блідий, увесь перейнятий гнівом.

Гнівався він на мене, на моє пізнє прозріння?

Лютував він на єфрейторів?

Я не зважувався його розпитувати; та й тяжко було мені проштовхнути слово крізь пощерблені зуби й опухлі, як постоли, губи.

Коли б мене не побито біля силосних ям, то, мабуть, я так би й поїхав додому до Львова, не розгледівши зблизька душу опільського села; звичайно, я знав, чи, принаймні, здогадувався, що в Черчені після спроби зняти хрест із Святого Духа існує змова проти влади; це було мовчазне коло поруки, ніким напевне не організоване, стихійне, як зцементована морозом крига, і моя особа потрапила в це коло цілком випадково: я був робітником біля стіни в церкві Святого Духа й тільки; я так себе вважав; виявилося однак, що люди в Черчені мали з цього приводу свою думку: Святий Дух, що стримів завмерло посеред старого цвинтаря, під моєю рукою оживав, я повертав йому живе життя, і не випадково хтось («А ми, мой, знаємо, здогадуємось, хто ховається під маскою „хтося“, хто тих молодиків у панчохах на лиці на вас, професоре, наслав») замахнувся на моє здоров'я, а може й на життя.

Щоднини, майже з самого ранку приходили до мене люди; одні приходили голіруч, мовчки зітхаючи і мовчки похитуючи головами; другі приходили з пекучої жіночої цікавості, з нещирого співчуття; треті навідувались з плесканкою сиру та горнятком сметани; хтось приносив обпатраного когутика на юшку; інший дарував склянку сухих грибів; хто вигрібав на стіл ружне зілля, корінці, котрі начебто мали в собі цілющу властивість полікувати мої болі; а ще інші вишіптували молитви; діти приносили квіти.

Одні приходили славно-явно, на нікого не зважаючи й ні від кого не криючись; другі просковзували, як тіні, непомітно, боязко озираючись, чи випадково десь за тином не причаївся сексот: були такі що закрадалися городами, а ще інші, найбільш обережні, очікували ночі.

Скажу по правді; паломництво сільське не було для мене приємним, я не хотів у людських очах виглядати мучеником у терновому вінку, і Павло Ключар із своєю мамою як могли оберігали мене, як це не дивно, від людської вдячності, чи то похвали, чи то й запізнілого каяття. «Так, може, і каяття, — говорив Павло Ключар, — бо ми повинні були пильніше вас стерегти, професоре. Але й ви свої гроші варті, забули-сьте, що крім ангелів ясних, існують дияволи, що вас підстерігали».

Старий мій учитель, іронічний і завжди колючий Петро Степанович Грицай начебто й кепкував із незвичної моєї сільської популярності й водночас посмикував свого короткого рудуватого вуса від хвилювання… він завжди смикав вус, коли хвилювався. В очах його блистіли сльози, а голос тремтів деренчливе.

— То я так посміхаюся…із заздрості, — казав, беручи в свої долоні мої забинтовані руки. — Мабуть, на всій Україні не знайдеться сьогодні щасливішого від тебе мистця. Хто нині може похвалитися аж такою любов'ю, чи шаною, чи дякою від тих людей, які працюють у полі, окрім тебе. Я собі думаю, що в плесканці сира, в яєчку, в горняткові сметани чи й лише в зітханні людей, що приходять тебе відвідати, є правди, щирості й слави мистецької більше, ніж часом у рецензіях-похвалах. Ти зі мною згідний, Василю?

Аж за днів три після нападу навідався до мене голова сільради Митро Цимусь з дільничним Яциною; міліцейський лейтенант розклав на дубовому столі свої манускрипти й заходжувався списувати протокол; він так і сказав: «Будемо з вас списувати протокол».

— То пишіть. Чого тільки так пізно? — поцікавився я з-під сувоїв бинтів, — Невже влада раніше… ще два дні тому не знала, що на мене напали бандити?

— Воно то… звичайно… чули-сьмо… баби переказували сеє-теє, але… — крехтав і заїкався Митро Цимусь, — але того… офіційної заяви, як належиться, від вас не надходило. Так, не було заяви, — врешті голова відбрехався. І при цьому сивий потайний голова сільради червонів.