Ґонтар ані не ворухнувся, ані бровою не повів, ані в оці не викресалась іскорка протесту чи хвилювання. Я мав страшенну охоту вхопити його за пазуху біленької сорочки, щоб трісла в моїх руках, щоб ним потрусити… аж пальці мої від цього бажання тремтіли, а він стояв переді мною спокійний, гейби душа з нього вилетіла… і стала його душа вороною, що сіла он на ясені біля шкільної хвіртки… а тут, переді мною, ціпенів на ногах труп. Господи…

Врешті Ярослав Ґонтар отямився, і, мовби між нами не відбулася гостра розмова, мовби я згарячу не виказав усього, що думаю про нові порядки, які встановлює в Горопахах оперуповноважений Ступ'а, знову простягнув мені коробку «Казбеку». Ми закурили й далі рушили садовою доріжкою, поки вона не вперлася в колючу стіну здичавілої малини.

— Ну, гаразд, — зупинився тут Ґонтар. Здавалося, він насолоджується малиновим солодким духом і золотим дзвоном бджіл, бо, заплющивши повіки, стояв довгу хвилину. — Ну, гаразд, — повторив він, — де ж вихід, де ж просвіток, віконце для цієї.страждальної землі? Невже повстанча боротьба, в якій так щедро розливається братня кров, де в чистій ріці великих національних ідеалів — я згоджуюся, що є така могутня ріка, вона пливе безбережно — то тут, то там вливаються струї гнилизни, дрібної і страшної помсти, взаємпорахунків… і пливе там синя струя багацького, куркульського жалю за тим, що уже в них відібрано або ще буде відібрано. Невже ви ставите на тих, що в бункерах, що в лісах і ярах, що прикриваються Україною, немов фіговим листком? Невже ви за них? Ви ж ціле життя підкреслювали, уточнювали й, зрештою, тепер це робите, що стоїте понад партіями, понад політикою, для вас мають вартість тільки земля і народ… мені про ваші ідеали протрубів колись вуха Роман. Невже ви перефарбувалися, переметнулися, Северине Петровичу, на другий бік барикад?

Він налаштував проти мене цілий частокіл запитань, і що мене вразило: питання були гострі, а мовлені вони були рівно, по-службовому монотонно; його слова не мали в собі ядра, і я подумав, що мого співбесідника не цікавить те, що я йому буду відповідати. Душа його далі літала у воронячій зграї й крячала, а бездуховна мумія проходжувалася зі мною в шкільному садку й про людське око вела необов'язкові для неї, чужі й непотрібні розмови. Містика якась.

Та все ж я відповів, що для мене нема ніяких барикад і для мене нема місця ні справа, ні зліва, я стою посеред землі, посеред України й посеред людей, оце і є моя політика. Стосовно ж «Штефанових хлопців» і взагалі національного підпілля, то, по правді скажу: боюся, що їх розчавить більшовицька потуга. Цілком погоджуюся, що в річці, яка розлилася, як море, по цілому краї, є і сукровичні потоки, бруд… і чому б не могли бути, коли хвилі б'ють об береги, лупають каміння, вижолоблюють річища, змивають пісок і сміття. Однак не можна не захоплюватися безкрайнім розливом ріки, її потужним, упертим плином, дарма, що, може, учасники боротьби здогадуються: ворожа сила поступово буде загачувати цей плин… і від ріки нічого не лишиться, хіба що лишиться для нащадків родючий намул… і знову колись, родючістю цією сплекані, постануть нові борці. Мене захоплює приречена жертовність тисячі тисяч, а не якоїсь куркульської стихії, як ви кажете. Але я й плачу… якщо висохне річище народного плину, то залишиться безліч могил… могила на могилі… та ще «чорні воронки» й сибіри. Й ще, сподіваюся, залишаться сумні пісні, вони теж для нащадків. Бо гріх був би, коли б люди забули про Михася Несміяна на прізвисько Затичка.

— Хіба й про нього є пісня? — високо понад окуляри виповзли Ґонтареві брови, власне брів у нього майже не було — росли два рудуваті кущики.

— Є. Хіба хлопчина, котрий став в обороні зганьбленої сестри, не вартий стати героєм балади? — Мені самому лише тепер надто вирізьбилося виразно: люди нічого й ніколи не забувають. Шо з того, що ніде нема Михасевої могилки, що його десь кинули в яму й затоптали сміттям, щоб і сліду не лишилося, щоб ніхто не вкопав хреста й не посадив калину. Є зате співанка, вкарбована в пам'ять, яку ніхто не затопче, бо людська пам'ять, як коріння трави: топчи її, викошуй, випалюй або й переорюй, а одначе котрогось мая вона пустить пагінець — і знову зазеленіє мурава.

— Я із вашого Михася витворив такого собі юного фанатика, який залюбки стріляє в людей, — Ґонтар зітхнув і заходився протирати скельця окулярів. Я помітив: пальці його були тонкі, жовті й довгі із загостреними нігтями. — Де ж істина? У баладі, про яку ви говорите, чи в моїй статті, написаній на основі оперативних звідомлень? — Ґонтар на хвилину ожив, воскрес, начебто направду багато для нього важила істина. Скресіння однак тривало недовго, коротку мить… на коротку мить повернулася в мумію душа.

— Коли б ви перед тим, як писати про подію в Горопахах, якби направду схотіли дізнатися, як воно сталося, то приїхали б сюди… Але тепер запізно про це говорити, пане-добродію. Та й кому істина потрібна? Вашій газеті? Дайте спокій. — Я себе стримував, щоб знову. не розпалитися. — Мені лише цікаво: пощо ви аж сьогодні завітали до нас? Перевірити, як це у вас називається, правдивість мого листа, якого я надіслав до редакції… тобто мій відгук на вашу статтю? — шибнуло мені в голові. — То покваптеся, то пройдіться, мій пане, селом, розпитайте кожного стрічного, окрім опера Ступи та його поплічників, як воно насправді було з Михаськом і сержантом Козаченком. Іще зрізані дерева скануються соком у Несміяновому садку, а згарище з його хати іще димить.

— Іще димить? — Йому попід очі втома намалювала жовті півмісяці. — Ви мене туди поведете?

— Хоч зараз, — відповів я. Починала надокучати безплідна, як мені здавалося, розмова з Ярославом Ґонтарем. Опісля, на Сибірі одначе я згадував цю розмову як дуже важливу, вона виявилася значущою і для мене, й для Ярослава Ґонтаря.

— Ну так, я повинен сказати вам, що редактор справді послав мене сюди з метою перевірки вашого листа. Саме мене, й це закономірно. Адже про подію в Горопахах я написав щось інше… і отже повинен вас спростувати, — сказав Ґонтар і поправив на шиї свого «метелика». Я уявив його в «метелику» та в зеленому капелюсі з півнячим перцем на березі розлитої, як море, збуреної хвилями ріки: від обрію до обрію лилася кров, падали герої і зраджували подонки, скрипіли сибірські переселенські ешелони й горіли, як свічечки, солом'яні стріхи, бомби корчували Чорний ліс, шаленіла від сказу лють окупанта, а пігмей у «метелику» ліниво позіхає в кулак. Його нічого не обходить.

— Вам спростувати — раз плюнути. Це так просто, — відповів я.

— Якщо по правді, то не для спростування і плювання я сюди приїхав, — зауважив Ґонтар. — Я прочитав у листі ваше прізвище й пригадав білявого юнака з Львівської політехніки, романтика, мрійника про вселюдське братство. Я знав, що він загинув… і мені, читаючи вашого листа, стало страшно за вас. Ви безоглядні… ви бавитесь з вогнем, розумієте? Ваше апостольство, про яке ми щойно з вами говорили, безперспективне й дуже небезпечне. Я дивуюся, що вас, Северине Петровичу, дотепер терплять… що не заарештували. Незручно, мабуть, радянській владі арештувати батька, який віддав на вівтар цієї влади — скажемо так пишно — свого сина. Це сьогодні незручно, але завтра вашу критику, заступництво за когось, незгоду з тим же Ступою, про якого ви пишете в листі, порахують за ворожі дії. Розумієте? Минулися часи, коли ви безборонне ходили поміж вогнями. Стріляють навкруги. Та й… минулося ваше нейтральне начебто апостолювання… ви не нейтральний — ви на барикадах проти Ступи і проти нових порядків.

— Хочете сказати, що я націоналіст, один із тих, що сидять у криївках? — перебив я його.

— Ви ідеаліст, Северине Петровичу… старий мрійник — доброчин, дуже схожий на свого сина. Я приїхав, щоб вас остерегти.

Потім, коли я провадив його на Королеву вулицю на Несміянове пожарище (а за нами попереду й ззаду — автоматники), він спитав:

— Треба думати, що ви такі ж безоглядні й з другою воюючою стороною, з бандерівцями, так? І повірте: вони теж думають, що ви не є нейтральними. Мушу повторити: ходите поміж смертями, Северине Петровичу.