Ні  військо, ні полон, ні караван з награбованим добром ще  не  прибули — Кончак з ханами та беями поспішив додому  налегкоруч, та радощам кочовиків не  було  меж.  Шум, гам,  крики, сміх не вгавали ні на хвилину. Сторожі-джигіти радувалися разом зі всіма  і теж готували багату  вечерю з бузою  та вином.

Надвечір стійбище завирувало: лунали співи, гриміли бубни, заливалися ріжки та домри, галасували чорноголові дітваки.

Сторожа перепилася теж.  Джигіти дудлили надміру і тепер  розважалися, як хто вмів  і хотів.  Одні  пішли бродити по табору, інші, доросліші, гайнули до  дівчат, а  тих  кількох наймолодших, яких  старші залишили стерегти полонених, Янь  споїв зовсім — усе  частував і частував, тим  більше що вина і  бузи   було  вдосталь. Потім віддалеки від  юрти, на пригірку, затіяв ігрища: в челика, в довгої лози, в половецьке  перетягання поясами. Джигіти борюкалися, ганяли, мов лошаки, реготали, аж поки зовсім не вибилися з сил.  А коли стемніло, попадали на  землю і миттю поснули. Лише двоє лишилося на чатах,  та й вони всілися побіля своїх товаришів і клювали носами доти, аж поки поснули.

І тоді  за Тором пролунав свист. Раз  і вдруге. Овлур  дає  знати — пора!

Янь  шуснув у юрту.

— Тікай, княже! Щасливо! Всі перехрестилися.

— Ну,   з  Богом! —  промовив князь  і,  піднявши тильне  полотнище намету, пірнув у  густу  темряву безмісячної ночі.

У стійбищі пригасали вогні, валували собаки, влягався гомін людських голосів.

Ігор  поповзом добрався до очеретів, перебрів на  той  бік Тору. Овлур чекав  в  кущах, біля   старої верби з  кіньми. Шепнув:

— Поспішаймо, княже! Вже  пора!

Вони скочили на коней і повернули на північ, до Небесного  Ока, довкола якого верстають свій  віковічний шлях  усі зірки.

Виїжджаючи з лугових заростів, Ігор  на  мить  оглянувся. На тлі темно-синього неба  сколихнулися половецькі гостроверхі  вежі,  заблимали поміж ними пригасаючі багаття, а на них  з неба  покотилася яскрава падуча зоря. «На  щастя!» — подумав князь.

Попереду мчав  Овлур. Він  добре  знав  ці місця — горбовисті, безводні, пустинні. Тут  жодного стійбища. Праворуч  — солончаки та  солоні озера, десь  ліворуч — Каяла, попереду — Донець. До нього п’ятнадцять-двадцять верстов по  необжитому степу, зарослому колючою таволгою, терном, полином,  ковилою... Передусім добратися до  нього!

Ніч  темна, але  прямо перед ними дишлом униз  висить на  небі  Великий Віз,  а на  задній його  вісі  — Небесне Око, довкола якого рухаються всі  зірки. І Овлур держить путь прямо на  неї.

Опівночі домчали до  Дінця. Коні ледве   трималися на ногах. Скажена  скачка,  під   час   якої їм  не   дали   жодної хвилини  перепочинку,  підірвала їх.  Як  тільки ступили  в воду,   припали до  неї,   і  вже  ніяка сила   не  могла зрушити їх з місця.

Тут  же,  на  водопої, упав   Ігорів кінь. Не  витримавши перенапруги, обпившись водою, він,  скільки не силкувалися  і скільки не  сіпали його  за  вуздечку, не  зміг  піднятися. Потім упав  і Овлурів.

— Що  ж тепера робити? Ми  залишилися без  коней, — забідкався Ігор.

— Обійдемося, — відгукнувся Овлур. — На  тому, низинному, боці  — Чорний ліс. На конях навряд чи й продеремось крізь нього, а  якщо продеремося, то  залишимо після себе такий слід,  по якому нас  швидко знайдуть. А пішим — усюди дорога!  Ми  пірнемо в хащі  і загубимося в них,  мов  перепеленята в степових бур’янах.

— Що  ж робити з кіньми? — спитав Ігор.

— Зіпхнемо на  бистрину — хай  пливуть собі  за  водою. Якщо буде  погоня, то  їхні  сліди  на  деякий час  заплутають переслідувачів, — відповів Овлур. — Ми  ж самі перепливемо річку  і виберемося на  берег  у зручному місці, щоб  не  залишити слідів...

Тим  часом зійшов місяць, залив сріблястим світлом усе довкола: і холодні хвилі, і густі очерети, і рясні верби, і широку  піщану косу.

Втікачі зіпхнули коней на глибоке, а самі,  роздягнувшись і  примостивши одяг  на  голові, пустилися до протилежного берега.

3

Рано-вранці в  стійбище Кончака прискакав Кза. Схуд, зчорнів, як  головешка, очі  палали люттю і відчаєм.

Кончак уже знав  про  його  невтішне горе  і, міцно обнявши, притиснув до грудей.

— Уй-уй, хане, співчуваю тобі.  Але  синів повернути не можу. Не  в  моїх  це  силах... Кріпись!.. Ти  воїн і  звик до втрат... А час  залікує твої  рани в серці... Один час!

Кза  схлипнув, розчулений несподіваною щирістю великого  хана, та зразу  ж відсахнувся. Глянув суворо.

— Я приїхав не співчуття шукати, а справедливого відомщення!

— А саме?

— За   голови  сина  та   зятя  я   вимагаю голову князя Ігоря!

Кончак витріщив очі.

— Кза!  Я  розумію, що  твоїми вустами говорить велике батьківське горе... Але ж ти  мусиш розуміти, що  помста ця безпідставна. Твій  син  і твій  зять  загинули як  воїни, в бою. Це  смерть батирів! І їх Тенгріхан візьме до себе!..  А Ігор  — полоненик і ти хочеш зарізати його, як  вівцю!

— А Коб’як? Його вбили в гридниці Святославовій!

— Ну,  ти  ж  знаєш, що  він  сам  винен, — накинувся на князів, як  лютий вепр... А Ігор  сидить спокійно... Та  й поручився я за нього!..

— То  віддай його  сина Володимира!

— Ти здурів, Кза! Який же батько віддасть сина на заріз? Ти  б віддав?

— Звичайно, ні!  Я  з  радістю сам  поклав би  свою  стару голову, аби  лиш  ожив мій  Чугайчик!

— Ото  ж бо! Тим  більше що  Володимир — мій  зять, він заручений з моєю дочкою.

— То  князя  Всеволода, брата Ігоревого! —  наполягав Кза.

— Це все одно, що самого Ігоря... Хіба не знаєш, як Ігор любить молодшого брата?

— То  племінника Святослава! Його батько, князь Олег, був  моїм   лютим ворогом! Він  побив мій  рід!  Смерть моїх синів потребує відомщення, потребує ворожої крові!

Вони б сперечалися довго, бо Кза  настійливо домагався свого, а  Кончак не  менш настійливо перечив йому, та  в стійбищі раптом зчинився крик,  пролунав тупіт  багатьох кінських копит.

— Що  там?  — стривожився Кончак.

Вони вийшли з юрти. Сюди з розпачливим криком мчали  на  конях кілька молодих джигітів.

— Хане, хане!  Князь Ігор  утік!

— Та ви  часом не  п’яні? Як  утік?  Коли?

— Мабуть, ще  вечором, бо  постелі холодні, не  зім’яті... Кончак змінився в лиці.

— Прокляття!

Кза  злорадно усміхнувся.

— От бачиш!  А ти йому  вірив! Поручився за нього!  Тепер, якщо піймаємо, ти віддаси його  мені!

— По   конях!  —  гукнув Кончак.  —  Ми   наздоженемо його!

В погоню кинулися обидва хани  — і Кончак, і Кза  — зі своїми  людьми. Слід   узяли  відразу —  на   березі, де  був зім’ятий очерет  і залишилися відбитки ніг на піску, а на тому боці  знайшли кінські сліди. По  них  і рушили навздогін за втікачами.

— Ми  їх наздоженемо! — гукнув  Кза, підстрибуючи в сідлі. — Вони далеко не  втекли!

— Я теж  так  гадаю, — відповів Кончак, поглядаючи на сонце. — До  обіду  вони будуть  у наших руках.

Як   же   здивувалися  хани,  коли  сліди  повели  не   на захід,   до  Ташлика та  Сальниці, а  на  північ —  прямо  до Дінця.

— Ігор  обхитрив нас!  — ревнув розлючений Кза. — Полетів  сокіл до  свого гнізда не  степом, а перебрався на  той бік  Дінця — в ліси!  Хіба  ми  його  там  знайдемо?

На  Дінці слід  Ігоря та його  супутників раптом загубився.  Лише двоє  загиблих коней прибило до  берега. А де  ж втікачі?

Кза  від люті  позеленів.

— Шукайте! — кинувся на людей. — Не  полетіли ж вони птахами понад лісом!  Повинні бути  сліди!  Байток, спішуйся  — шукай!

З десятком джигітів старий Байток миттю зник у лісі.  Та незабаром повернувся ні  з  чим: людських слідів ніде   не було.

— Ей-вах! — схопився за голову  Кза.  — Прокляття! Князь Ігор  і тут обхитрив нас!  Що  будемо робити?

— Я повертаюся додому, — відповів Кончак. — Не  личить  великому ханові  винюхувати сліди  втікачів! Я повертаю коня назад!