Для  церковної відправи було  поставлене на  березі річки   ще   одне   шатро,  і  того   ж  вечора  у  присутності Ігоря попик  Сильвестр,  одягнутий у  блискучі ризи,  з  срібною кадильницею  в  одній  руці   та  золотим  хрестом  у  другій, відправив  заупокійну  молитву по   душах   загиблих  та  молебень за  живих.

Ігор  гаряче молився, цілував хрест, бив поклони, плакав, просячи від неба  прощення і сподіваючись на  просвітління та облегшення душі.

Та заспокоєння не  приходило. Вночі він  знову кидався, скрикував, кликав до себе  княгиню Євфросинію, сина Володимира,  брата  Всеволода,  плакав,  скреготав  зубами  у якійсь несамовитій безсилості й люті  і тільки під  ранок, як і  раніш, знесилений і розбитий, поринув у важкий непробудний сон.

Наступного дня, після обіду,  Рагуїл  заявив, що непогано було  б розвіятися соколиним полюванням на  лебедів...

— Кажуть, біля  озера та в лузі Дінця неважко знайти їхні гніздовища.

Ігор  не  перечив — рука  вже  зовсім загоїлася, і Ждан та Янь   швидко переговорили зі  сторожею. Молоді джигіти зраділи: їм  теж  хотілося потішитися і бистрою їздою, і соколиним полюванням.

Виїхали у супроводі п’ятнадцяти сторожів, які,  пам’ятаючи  наказ Кончака пильно слідкувати за  бранцями, але  не набридати їм,  трималися віддалеки від князя та його  супутників. Ждан, що став  тепер не тільки конюшим, а й сокольничим, віз  на  лівій  руці  двох  соколів, на  голови яких  були натягнуті шкіряні ковпаки-карналі, що затуляли птахам очі, а Янь  припас у саквах на полудень кілька шматків в’яленого м’яса та в бурдюку холодної джерельної води, бо Ігор, поки його  братія та вої  перебували у полоні, навідріз відмовився вживати кумис, бузу,  а тим  паче  ромейське вино.

Ігор  та Рагуїл  їхали  попереду.

— Княже, — упівголоса сказав тисяцький, — мій джиґун, як  ти  знаєш, упадає за Настею. Молодиця гарна, нічого не скажеш, та чує моє  серце, що  поплатиться він  головою! Їй-богу,  поплатиться! Хай  тільки-но повернеться хан  Туглій та дізнається про  їхні  шури-мури...

— Я вже  казав йому  про  це,  Рагуїле, але твій  остолоп не тільки батька не  слухається, а й князя. Не  бити ж його!  Та й  не  маленький уже  — сам   знає, на  що  йде!  — відповів Ігор.

Рагуїл  важко зітхнув і, оглянувшись, ще  більше понизив голос:

— Та  я зараз хочу  не  про  те,  княже... Яню  хоч  кілок на голові теши, а  він  як  був  баламутом, зальотником,  так  і залишається ним, хоч  би  там  що!  Я  махнув би  на  все  це рукою, так серце ж болить: не зносити йому  голови!.. Однак він,  як ти сам знаєш, гострий на розум, дотепний і сміливий хлопець. І метикований достобіса! Ти ж бачиш, як він швидко  знайшов спільну мову  з нашими сторожами, — став  для них  як  свій, зразу  втерся у довіру, більше часу  проводить з ними, ніж  з нами, вони його  не  зупиняють, коли він  іде  в кочовище, навіть уночі  віється хтозна-де... А сю  ніч  повернувся і шепче мені: «Батьку, є  змога для  князя Ігоря і для всіх  нас  утекти!»  — «Хлопче, чи  часом не  п’яний? За  нами слідкують у двадцять пар  очей, коней дають  нам  тільки для полювання та  прогулянок і відразу відбирають...  Яка  змога?»  — відповів я.  Він  присунувся ще  ближче і  шепче на вухо:  «Настя познайомила мене з хрещеним половцем Овлуром, власне, тільки наполовину половцем, бо  його  мати Рута  — русинка, — так  от сей  Овлур, або  по-нашому Лавро чи Лаврін, може  дістати і коней, і зброю, і провести нас  аж додому! Він  згоден їхати  з  нами на  Русь...» Що ти  на  це скажеш, княже?

Ігор  задумався.

— А це  не  пастка?

Рагуїл  здвигнув плечима.

— Не  схоже. Для  чого  це  Насті? Янь  клянеться, що  вірить  їй. Та й сестра вона  Жданова — хоче допомогти братові і всім  нам. Сіверянка! І ніде  правди діти  — розумна, хитра! Каже: поки Кончак з братією в поході, саме  час тікати!  А не тоді,  як тисячі джигітів повернуться додому  і затоплять увесь степ...

Ігор  похитав головою.

— Вона,  мабуть,  правильно  міркує...  Та   тікати  я   не згоден!

— Чому, княже? — аж  вигукнув тисяцький.  — Ти  вже видужав! Раніше, звичайно, і мови не  було  б — куди  з пораненою рукою?!  А тепер  саме  час! Чому  ж не тікати?.. Якщо пощастить, не платитимеш за себе  такого скаженого, непомірно великого викупу. Це  раз... Потім, прибувши додому, розстараєшся  срібла та  золота, щоб   викупити всіх  нас  — князів і  бояр. Це  два... А  хто  ж  подумає про   дружину та чорних людей, що  знемагають у неволі? Тобі  це  найкраще зробити! Попросиш  князів,  у  кого є  багато половецьких бранців, щоб  викупили, обміняли. Це  три... Та найважливіше  те,  що  ти  зможеш знайти сили, військо, —  князі не відмовлять тобі в цьому, — щоб  захистити нашу Сіверщину, що залишилася зовсім беззахисною від степовиків... Ось  що дасть  твоя  втеча!..  Що  ж стосується нас, то ми  можемо і не тікати. Аби  ти втік!

Ігор  довго  мовчав, їхав,  понуривши голову. А потім, зітхнувши, відповів:

— Усе   це   розумно,  Рагуїле,  і  я  вдячний  тобі,   що   ти дбаєш і  про  мене, і  про  все  князівство... Але  тікати я  не можу!

— Чому?

— Як  же  я  покину в неволі брата, сина, племінника, а сам  утечу?  Як  покину дружину всю,  яку  через  своє  недоумство  завів  сюди? Що  скажуть мені  люди, коли сам  повернуся в землю свою, а братію, і боярство, і дружину залишу тут на  поталу? Як  дивитимуся в вічі  батькам і матерям, жонам і дітям? Ні,  не вмовляй мене!  Якщо терпіти муки неволі, то всім  разом!  А мені  найпершому!

— Ну,  не  таких уже  мук  ми  зазнаємо!

— Бачиш, поки половці сподіваються взяти з нас  такий багатий викуп, вони ставляться до нас  по-людськи. А втечи я  — і зразу  все  зміниться. На  князів надінуть пута  залізні, вас  заб’ють у  колодки або  кинуть до  ям, простих людей катуватимуть...

— Княже, ми згодні все витерпіти! — вигукнув Рагуїл. — Бо  віримо, що  коли ти будеш на  волі,  то зумієш заступитися за нас  і нас  вирвеш з ненависного половецького полону! Погоджуйся!

— Ні,  Рагуїле, не  погоджуся! І давай облишимо цю  розмову!  — не  підвищуючи голосу, але  твердо, навіть суворо сказав Ігор.

Рагуїл  замовк і з досадою махнув рукою. Ну  що  тут поробиш? Вигоріла, виболіла Ігорева душа!  Совість замучила його!  Карається князь, карається щодня і щоночі й не  матиме  спокою доти, поки останній його  воїн  не  буде  визволений з неволі половецької! Та  хіба  це  запомога всім  їм  — його  карання?

Вони довго  їхали  мовчки, заглиблені в свої думки. Навіть забули, куди  і чого  їдуть. І тільки голосний Янів  окрик вивів їх із глибокої задуми.

— Дивіться,  дивіться! Лебеді!

Вони глянули в той  бік,  куди  показував Янь.  Там, удалині, над  голубим степовим озером, поважно знялася пара ясно-білих довгошиїх птахів  і почала набирати висоту.

Ігор   стрепенувся. У  ньому раптом прокинувся  ловець.

— Ждане! Соколів!

Підскакавши до  князя,  молодий сокольничий передав йому  ловчу  птицю. Князь зняв з неї ковпака, дав якусь хвилину  призвичаїтися до яскравого сонячного світла  і підкинув високо вгору.  Потім випустив другу  і швидко поскакав навздогін, щоб  не  втратити їх з очей.

Усі помчали за ним.

Сокіл ніколи не  бере  своєї здобичі на  землі  і майже ніколи не  хапає її,  подібно яструбу, кігтями. Лови його  поартистичному красиві, точні, вивірені. Це  захоплююче видовище. Особливо сильне враження від нього у ясний день, коли на  тлі голубого неба  сокіл ширяє, мов  стріла. Не  дивно,  що  соколині лови стали улюбленою розвагою воєвод, бояр, князів, царів і, обставлені пишно, багато, перетворилися з часом на  справжнє ловецьке мистецтво.

Помітивши жертву, сокіл  не кидається на неї стрімголов, а підтікає під неї  знизу, лякає і жене  вгору, якомога вище й вище. А тоді  робить крутий поворот, заходить ззаду  і піднімається ще  вище над  нею.  Ось  тепер нещасна птаха  в його владі! Їй нікуди тікати!  З висоти, раптово, мов  стріла, пущена  з лука, падає він  на  неї  і одним, відставленим і гострим, як  ніж,  кігтем, розпорює їй груди  під  лівим крилом.