— Це справді важко, бояри, — підтримав його  тисяцький Рагуїл. — Та  коли дуже  захотіти, коли треба, то  встигнемо з’єднатися з Святославом. Чорних людей не скликатимемо, до князів Всеволода, Володимира Рильського та Володимира  Ігоревича Путивльського гінців не  слатимемо, а підемо з одною нашою дружиною, тоді  встигнемо!

— От бачите!  — вигукнув Ігор.  — Та й як же нам  не піти, коли перед нашими ворітьми стоїть ворог лютий? Коли він може  повернути і на  нас?  І братія жде  нашої допомоги!

Бояри мовчали. Ждали, що  ще  скаже князь. І князь додав  твердо:

— Ідіть  збирайтеся! Вирушаємо завтра вранці!

Наступний ранок видався, як і попередні, сирий, похмурий   і  разом з  тим   морозяний. Усе  вкривалося слизькою ожеледицею. По  широкій заплаві Десни котилися сиві  зимові  тумани, затуляли собою і ріку,  і далекі бори за  нею, і весь  білий світ.

Князівські стяги стояли рівними рядами на  широкому майдані перед Успенським собором. Коні нетерпляче м’яли копитами рихлий водянистий сніг.  Тужили матері і жони, шмигали поміж вояками  дітваки, обозні їздові востаннє оглядали і краще вкладали поклажу на санях. І безперервно лунали дзвони всіх  соборів і церков — наповнювали серця і гриднів, і проводжаючих гострим смутком і щемом.

Прощання, як  завжди, було  тяжке й тужливе.

Ігор  попрощався з Ярославною і дітьми дома, в замку, і тепер шкодував, що  не дозволив їм супроводити його  сюди, до собору, звідки не один раз відправлялися новгород-сіверці у щасливі й нещасливі воєнні походи.

— Пора!  — сказав він  тисяцькому.

Той  подав знак — і зразу  ж загриміли бубни, затрубили труби, сколихнулися хоругви. Вої  востаннє глянули на  рідних, що  раптом заголосили на  всю  околицю, і  торкнули острогами коней.

Похід розпочався.

Всі  їхали  мовчки. Ні  пісень, як  це  звичайно бувало, ні жартів. Ігор  теж  мовчав. На  серці важко, неспокійно. Він поклав ліву  руку  з поводом на  луку  сідла, праву  засунув за пазуху  і  так,   поринувши в  нелегкі думи, їхав  аж  до  свого княжого села  — Ігоревого сільця, як називали його  в народі. Тут він  хотів  хоч здалеку глянути на  милі  його  серцю краєвиди, на  будівлі  — повітки, стайні, клуні, кошари, загони, пивниці й медуші, на  високий журавель над  колодязем, на свій  загородній дім  поблизу, в Путивську, але  нічого цього не  побачив: усе закрив туман. На  землю падала мряка і тут же замерзала.

— Який серен![53] — промовив хтось  збоку.

Ігор  зітхнув і почав спускатися узвозом до Десни. Туман тут погустішав. Військо пірнало в нього, як  у сиве  кобиляче молоко. Коні почали ковзатися, падати, іржати, стяги враз змішалися, розтягнулися, розповзлися. Бояри і ліпші мужі почали перегукуватися, щоб  зберегти стрій  і порядок у війську.  Під  копитами лунко затріщала крига — хтось  збився з дороги і потрапив у прогній.

Князь розпорядився попереду стягів  і обозів нести запалені  смолоскипи. Але  це  мало  допомогло. Уже  третій-четвертий ряд  смолоскипів не  бачив.

З  великим  трудом, поволі,  військо  перейшло  Десну і широку деснянську заплаву, сподіваючись, що  далі,  на  березі,  мряка розсіється, порідшає. Та скільки не  йшли, вона не  розсіювалася, а ожеледиця все  посилювалася. Не  тільки молоді вої,  а  й  літні, досвідчені гридні, що  за  своє   життя сходили мало  не  всю  Русь, зараз не  знали, як  їхати  і куди.

Ігор  зупинив військо, зібрав бояр. Усі  були  стурбовані.

— Що  будемо робити? Серен покрив усю  землю — йти далі  ніяк... Коні поріжуть ноги...

— Княже, ми  не  тільки не  дійдемо вчасно до Лубна, а й не  знайдемо дороги до  Сули  і розгубимо людей, — сказав боярин Черниш, що вів чоловий полк. — Моя думка така  — повертати додому!

— Повертати додому!  Додому!  — підхопили бояри.

— А ти як  думаєш, Рагуїле? — спитав Ігор.

— Йти  справді ніяк,  —  розвів руками тисяцький.  — І ніхто  не  знає, коли і де скінчиться цей  небачений серен, княже.

— Тобто повертати додому?

— Так.

— Тоді  повертайте стяги назад. Видить Бог, ми  зробили все,  що  могли, — сказав Ігор, полегшено зітхнувши.

4

Святослав і  Рюрик вели на  Кончака двадцятитисячну дружину та  шість тисяч чорних клобуків. У Переяславі до них приєднався Володимир Глібович. Ідучи  швидко, прибули  вони в Лубен  двадцять сьомого лютого пізно ввечері.

Ігоря в Лубні  не  було.

— Чортів син! — вилаявся Святослав. — Примушує ждати себе!

Славута заперечив:

— Далеко, дорога важка — от  і не  встиг. Мабуть, заночував  у Кунятині.

Та й наступного дня  Ігор  не з’явився ні вдень, ні ввечері. Святослав з досадою сказав:

— Ждати не  будемо! Завтра  на  світанку — в  путь!  До Хоролу!  Щоб не проґавити Кончака!.. А Ігор, якщо прийде, хай  наздоганяє нас!

У п’ятницю, першого березня, як  тільки засвітлів край неба, руські полки перейшли по льоду  Сулу і рушили прямо на  схід.  З  півдня подихав теплий вітерець — сніг  на  очах темнів, брався водою. З низьких хмар  накрапав дрібний дощик. Їхати  стало важко. Та Святослав спочину не давав. До Хоролу тридцять верст, а  там  десь  Кончак! Зустріти його потрібно на підступах до Руської землі.  Не пропустити через Сулу!

Як  і на  Орелі, Володимир Глібович попросився в навороп[54]. Дорогу переяславцям показував Кузьмище. Серед сторожів він  уподобав молодого переяславського гридня Івашка  і їхав  разом з ним далеко попереду.

Це   був  не   перший  бойовий  Івашків  похід, та  він   не міг   приховати  страху. Зирив  на   всі   боки:  чи   не   видно половців?

Кузьмище підсміювався:

— Та ти,  братику, не  з хороброго десятка! Вертиш головою,  ніби  вона у тебе  вітряк! І як  тебе  жона відпустила?

Івашко раптом перебив Кузьмища:

— Половці!

Кузьмище поперхнувся і теж  злякано завертів головою.

— Де?

— Ген  у долині! Ціла  валка!  — Івашко не  зміг  стримати усміху.

Кузьмище глянув у той  бік,  куди  показував Івашко. Там справді їхало  десятків два  підвід  і кілька верхівців.

— Та  ні,  це  не  половці, — зітхнув полегшено старий гридень. — Це,  здається, купецька валка... Авжеж, вона!

Вони почекали, поки  валка наблизиться. У  старшому Кузьмище  впізнав  купця  Самуїла,  розкинув  руки  для обіймів.

— Братику! От  щаслива зустріч!  Як  живеться-ведеться? Чи  розпродав товари? Чи  не  пограбували погані? Кончака не  зустрічав з ордою?

Змарнілий, стомлений нелегкою дорогою Самуїл серйозно  відповів:

— Зустрічав.

З Кузьмищевого лиця враз  злетіла усмішка.

— Де?  Коли?

— Зовсім недалеко — на  Хоролі, біля  Ведмежої долини. Ми  сю  ніч  ночували поблизу його  стійбища...

— Стій! Не розповідай далі! — наказав Кузьмище. — Їдьмо  до князя Володимира Глібовича — хай  він  послухає!

Вислухавши повідомлення купця, Володимир запитав:

— Скільки ж веде  Кончак поганих? Самуїл знизав плечима.

— Важко сказати, княже. Багато! І не  порахувати! На кілька гін  простягнувся кіш  — від  річки аж  до  лісу!  А коней  — тьма-тьмуща!

— Що  ще  дізнався?

— Кажуть, везе  Кончак якогось бусурменина з персіянськими луками-катапультами, що стріляють «живим вогнем». Їх натягують п’ятдесят воїнів. Призначені вони для того, щоб спалити наші городи... Платить Кончак басурменинові золотом  і нашими дівчатами-полонянками... Та, я  так  думаю, дуже  боятися  «живого вогню» не  слід.  Головне — раптово напасти! Тоді  бусурменин нічого не  встигне зробити...

Володимир був стурбований.

— Дякую, Самуїле, за  вісті.   Їдь  по  моєму сліду  — зустрінеш великих князів. Розповіси їм усе — хай  наздоганяють  мене!  А я поспішу до  Хоролу, щоб  не  випустити з ока поганих.

До Ведмежої долини дорогу  він  знав, тому  військо повів навпростець, виславши наперед посилену сторожу. Сміливий  до  безумства, честолюбний, він  горів  бажанням з ходу вдарити на  Кончака ще  до підходу  великих князів.