— Кажи, княже, що  трапилося?

— Ніби сам  не  відаєш, Ігорю!  Несправедливість чиниш!

— Се  новина для  мене!  Яку?

— Свій   полк поставив у голові, а  мій  залишив позаду. А по  закону мій  мав  бути  попереду!

— Чому?

— Бо  Кончак на мою  землю напав, мої  волості попалив, пограбував, моїх  людей побив чи в полон забрав! Ти  бачив, яке  спустошене Посулля? Отак  майже всюди — аж  до  Переяслава! Люд  збіднів, майже всі  стали жебраками: коня нема, вола  нема, збіжжя, щоб  весною кинути в ріллю, теж нема. Все  забрали кляті!   Ось  чому  мої  вої  ремствують на тебе! Ти  позбавляєш їх здобичі! Бо  всім  відомо, що  ліпший кусень дістається тому, хто  йде  попереду! А хто  приходить на  розбір шапок, той  хіба  що  блюдо вилиже!

— Ми  йдемо передусім для  того,  щоб  відомстити Кончакові!

— Лукавиш, княже! Відомстити хочемо ми,  переяславці, а здобич захопити хочете  ви,  сіверяни!

— Дурницю мовиш, Володимире!

— Княже! — спалахнув Володимир Глібович і зблід.

— Я тут старший, і мені  видніше, яке  військо де поставити  — в  голові, на  правому крилі, на  лівому чи  позаду...

— Воно й видно! Дбаєш тільки про  себе, княже! Не  мене поставив у голові, а себе! А по якому праву!  Тільки тому, що Святослав послав тебе  замість себе?  А коли б Рюрик посилав,  то,  мабуть, мене поставив би  на  чолі  війська?

— Може, й так,  але  тоді  мене тут не  було  б!

— Чому?

— Бо  не  доріс  ти,  княже, стояти наді  мною!

Обидва молоді й гарячі, вони настовбурчилися, як півні, і дивилися один на одного лихими поглядами. Кров шугнула обом  у голови.

Володимир зблід  ще  дужче.

— Але я достатньо доріс, щоб  стати  супроти тебе,  княже! Як  уже  стояв одного разу,  коли ти  у спілці зі своїм сватом Кончаком хотів  заволодіти Києвом! Гадаю, ти  не  забув, як покинув військо напризволяще і  кущами тікав   від  наших мечів  до Дніпра, ніби  останній боягуз!

Спогад про  цю  ганебну подію і досі  пік  соромом серце Ігоря. Зловмисне ж  нагадування роз’ятрило стару  рану  ще більше. Смагляві князеві щоки спалахнули малиновим жаром, а очі  блиснули люттю.

— Ти чого  приїхав сюди, княже? — голос  його  прозвучав лиховісно. — Правди шукати? Не  буде  тобі  правди! У голові станеш тоді,  коли вертатимемо додому!

— Це  твої  останні слова?

— Останні.

— Ну,  пожалієш, княже! — вигукнув Володимир і, приостроживши коня, шпарко помчав назад.

Невдовзі  до  Ігоря  прискакали  хани. Розхвильований Кунтувдей, бризкаючи слиною, калічив слова:

— Княже, що  трапилося між  вас?  Володимир збісився! Завернув свій  полк і прудко пошла назад!  Хотів, щоб  і Рюриків полк, і чорний клобук повертати назад, але моя  подумав:  а що  скаже князь Ігор, що  скаже князь Рюрик? Моя питай: що  трапилося між  вас?  Володимир прилетів, як  скажений, ніби ос  його укусив! Воєводи Андрій і  Роман не знай, що  робити, — іти за тобою чи повертай за Володимиром... Їхнє військо зупиняй і стоїть на  місці!  Що   робити, княже?

Хан  Кулдюр підтакував:

— Чорний клобук теж не знає, що  робити. Іти  за тобою, княже, чи  повертати назад?

Ігор  сторопів. Не  чекав такого несподіваного повороту подій.

— Як  — повернувся назад? Як  же він  смів?

— Я не знай. Моя умовляй — і слухай  не захотів, — стенув  плечима Кунтувдей, похмуро дивлячись на  Ігоря. — Ти ображай Володимира, княже? Ай-ай-ай!..

— Подумаєш — образив! Не  хлопчисько ж! Та  й  не  на прогулянку ми  вийшли, а на  війну!

— Що ж  робити, княже? — спитав знову Кулдюр. — Може, скликати князів та порадитися?

Становище  справді склалося раптом так,   що  сам  Ігор не  міг  вирішувати, як  бути,   — зупинитися, іти  вперед чи повернути назад? Він   з  досадою потер лоба   і  підкликав тисяцького:

— Рагуїле, зупини рать і сторожу. Об’яви денний спочив. Пошли гінців, щоб  князі прибули до мене, — я буду в Рюриковому полку. І не  гайся!

Всю   складність  і  серйозність становища Ігор оцінив тоді,   коли разом з  князями  Олегом, Святославом Рильським та ханами прискакав у Рюриків полк. Тут стояв глухий  гомін, воїни відкрито ремствували на  князів, проявляли незадоволення Ігорем, вимагали від  воєвод теж  повертатися  назад.

— Князь Ігор  образив Володимира!

— І всю  Київську землю!

— Не  будемо підкорятися Ольговичам! Князь Рюрик не потерпів би такого до себе ставлення! Володимир правильно вчинив!

— Повертаймо до Києва! Хай  Ігор  воює сам!

Воєводи Андрій та  Роман Нездилович від  цих  криків утягували голови в плечі, розгублено поглядали один на одного. Приїзд Ігоря ще більше роздратував військо. Гомін не стихав. Передні мовчали, зате  з задніх  рядів  неслися крики, погрози:

— Додому!   Воліємо з  князем Рюриком ходити в  похід!

— Ігор  зло  чинить!

— Зарозумівся!

Прискакали князі з правого крила та лівого — Всеволод Святославович, Всеволод Чермний, а також юний Володимир  Ігоревич. Всі були  стурбовані.

— Що  трапилося, Ігорю?

Ігор  відверто розповів про  свою  сутичку з Володимиром Переяславським і про  те, що  князь повернув свою  рать  і пішов  додому.

— А полк князя Рюрика, підбурений його  втечею, теж хоче  повертатися назад, — додав  він  зовсім тихо  і підняв на князів очі:  — Що  робитимемо, братіє?

Ніхто не  відгукнувся на  його  слова. Звичайно, Володимир  негарно вчинив, але  й Ігор  учинив не  краще. Тож  хай сам  і вирішує, як  бути  далі.

— Ми  задумали великий похід  аж  у землю Половецьку, а тепер сили наші зменшилися, — знову почав Ігор, збентежений тим, що  князі мовчать. — До  того  ж,  гадаю, треба відправити  додому і  київський полк, щоб не  ремствував. Отже, сили ще  зменшаться. Тому  йти  в Половецьку землю ні  з  ким. Поїздимо тут,  поблизу, може, натрапимо на  яку орду...

— Київський  полк  відправляти без   князя  не   слід,   — сказав  Всеволод Чермний.  —  В  дорозі  все   може   трапитися!

— Андрій і Роман — досвідчені воєводи. Доведуть!

— Ні,   Ігорю, послухайся Всеволода, — втрутився брат Всеволод Святославич. — Своє військо можеш доручати на кого  хочеш, а це  ж чуже! Треба князя...

— А як чорні клобуки? — спитав Святослав Рильський.— Вони теж  повертаються чи  залишаються з нами?

— Моя  залишається з вами, — відповів Кунтувдей. — Хан Кулдюр теж.  Половці набігай на  Рось, грабуй наші села, захоплюй нашу худобу,  наш  отар... Чорний клобук — мирний люди, половець — злий люди!.. Грабує, убиває... Моя буде  воювати з половець!..

— Дякую, хане, я дам  чорним клобукам можливість їхати  попереду. Підеш зі своїми воїнами в сторожу, — сказав Ігор. — А київський полк, аби  якось довести цілим додому, поведуть Олег  і Святослав, синовець мій!..

— Стрию! — вигукнув князь Рильський. — Але ж я хотів би  побувати в ділі!

— Встигнеш, княже! У тебе  все  ще  попереду! — суворо відповів Ігор, а потім, обнявши молодого князя, лагідніше додав:  — Так  треба, синовцю... Довести полк цілим до Білгорода і  вручити його   великому князеві  нині  важливіше, ніж   поганятися  за   половецькими  вежами...[28]    Вирушайте відразу  ж!

Київський полк вирушив у зворотну путь.

Сумні це були  хвилини. У похмурому мовчанні Рюриків полк повернув, як  кажуть, голоблі назад і рушив на  захід. Князі, бояри, воєводи, хани  Кунтувдей та Кулдюр, а також воїни найближчих стягів  теж  мовчки дивилися довго  йому вслід, аж поки останні вершники не  зникли за горою.

У всіх  було  важко на  душі.  Кожен розумів, яке  нещастя спіткало їхню  рать.  Бути  на  межі  з Половецькою  землею і через  князівські котори втратити майже половину війська — що  може  бути  гірше? Всі намагалися не зустрічатися поглядом  з Ігорем, щоб  він  не  помітив осуду  в очах,  а сам  Ігор кляв у думці  і князя Володимира Глібовича, і себе  за гарячковитість, за  поспішність, за  непоступливість, а  великого князя Святослава за  те,  що  послав його  в цей  нещасливий похід   та  ще  й  вручив йому верховенство над  об’єднаною раттю.