Нарешті чари  скінчилися. Пісня завмерла, затихла в далеких темних закутках, а  натомість гридниця знову здригнулася від грому  голосів, вигуків захоплення, від тупоту  ніг.

— Слава Янові нашого часу!

— Слава співцеві Славуті!

А він  сидів, заплющивши очі,  і ждав, коли вгамується цей  шал.  Він  давно звик до таких нестримних проявів людських почуттів, бо краще, ніж  будь-хто інший, знав, яку-то велику силу  має  пісня, і музика, і слово.

— Хто ж насправді Славута? — спитав Ждан, коли Кузьмище трохи  заспокоївся. — Боярин, а з його  слів  виходить, що  смерд, у його  хаті повно всілякої зброї та книг, а співає, мов соловейко! Знається з князями, а держиться, як простий чоловік! Хто  ж він  насправді?

Розімлілий від  ситого князівського пригощення, Кузьмище витер широким  рукавом рота  і бороду і вирячив на Ждана свої  випуклі очі.

— Справедливий чоловік! Не  одного смерда виручив від князівської, боярської чи  тіунівської наруги, не  за  одного гридня заступився перед князем!

— Та  хто  ж він?  Звідки? Який його  рід?  — допитувався Ждан. — Розкажіть!

— Кажуть, він  ще  й волхв, ворожбит, — сказав Стоян і тріпнув білявим чубом. — І чаклувати вміє, і кров замовляти,  і вовком перекидається, якщо треба, і Дажбогу та Перуну поклоняється.

— Ну,  не  патякай зайвого, сестринцю![22]— обірвав молодика  Кузьмище. — Мало що  кажуть!

— Диму   без  полум’я не  буває, —  не  здавався розчервонілий від  хмільного Стоян.  — Кажуть, коли князь знайшов його   ще  малим серед   темного лісу,  серед   непрохідних  боліт, куди  затягли його   до  себе  в  науку   лісовики  та русалки...

— Заткни вершу, Стояне, і не мели  казна-чого! — обірвав гридня Кузьмище. — Коли хочете  знати правду, то  послухайте... Я достеменно знаю, як  це  було.

— Розкажи,  Кузьмо, розкажи! — повернувся до  нього Самуїл. — Хай  молодь послухає...

— Ну,  то гаразд. — Кузьмище навалився грудьми на стіл і  повів на  слухачів своїми чорними очищами. — Було   це, мабуть, півсотні літ  тому.   Старий князь Всеволод, батько нашого князя Святослава, одного разу  пішов з військом на половців, які  прорвалися аж  за Десну, до Дніпра, і плюндрували там  села  і городки. Почули про  це  половці і поспішили назад, а  князь, запечалений тим, що  не  пощастило йому  зустрітися з ворогом і відбити полон, вирішив повертатися додому... Та ось  у бору,  неподалік від Дніпра, гридні почули дитячий плач. Туди  — аж там двійко діток:  дівчинка, старша, і хлопчик. Привели до  князя. А вони перелякалися  — плачуть ще  дужче.

— Ну,  чого  плачете, чада?  Я ж не половець! — промовив князь. — Де ваші  батьки?

— Батьки там,  — махнула кудись рукою дівчинка. — Повбивані лежать...

— А ви?

— Ми  сховалися в лісі...  А всіх наших немає: хто вбитий, кого  у полон потягли... Одним нам  пощастило сховатися...

— Як  же тебе  звати, отроковице?

— Дариною.

— А малого?

— А мене Славутою, — підвів на князя свої  ясні  оченята хлопчик.

Князь замислився. Що  робити з чадами? Залишити тут — загинуть...

— Зі мною поїдете? — спитав їх. — До  Чернігова...

— Поїдемо, — сміливо відповів Славута. — Якщо даси коней...

Так  чада  потрапили на  княжий двір.  Поселили їх у бездітної  князівської кухарки, мовляв, хай привчаються до праці.  І був би  Славута дворовим чоловіком — кухарем, конюхом чи, в кращому випадку, гриднем. Та доля  вготувала йому інший шлях.  Тут Кузьмище замовк, простягнув зарослу чорним  волоссям руку до корчаги і налив кухоль  квасу... Випив, крякнув,  розгладив бороду. Ніхто з  слухачів, — а  слухали всі,  хто сидів  поблизу, — і не поворухнувся. Цікаво розповідає  старий!.. Навіть Самуїл сидів  замислений.

— І цією  долею  був наш  князь Святослав, тоді малолітній отрок, як і Славута, — повів далі гридень. — А трапилося це так.  Славута змалку любив співати і  грати на  сопілці, на бубнах  та гуслях. Дідусь  його  навчив. І показав, як  сопілки вирізувати. От  одного разу  за  валами, під  горою, вирізав малий гілочку калини, сів  під  кущем та  й  майструє дудку. І незчувся, як  до нього підійшов чорнявий хлопчина у гарному  вбранні — шовковій сорочці, оксамитових штанцях та в червоних чобітках на  срібних підківках. У руках  у нього невеличкий, але зроблений найкращими князівськими майстрами лук,  а за спиною тул[23]   зі стрілами.

— Як  тебе  звати? — спитав хлопчик.

— Славутою.

— А мене Святославом... Що  ти тут робиш?

— Сопілку. Хіба  не  бачиш?

— І ти вмієш грати?

— Умію.

— Ану  заграй!

Малий Славута закінчив майструвати, приклав сопілку до рота  і заграв.

Княжич стояв як  зачарований. Оченята його  блищали.

— Ану  дай  мені!

Славута простягнув дудку.

Княжич подув  у неї, та почув лише невиразне шипіння.

— Але ж вона не  грає!

— Бо  треба  вміти.

— То  навчи!

Славута показав, як треба  складати, як дмухати, як і коли затуляти і відтуляти дірочки. Княжич був тямущий хлопець і  скоро почув, що  і в нього щось виходить. Не  пісня, звичайно, не музика, а протяжний тихий свист, що змінювався, коли він  закривав чи  відкривав дірочки.

Хлопчина зрадів.

— Давай мінятися! Я тобі  лука  — ти мені  сопілку! Славута здвигнув плечима.

— Бери так.  Я собі  ще  зроблю, коли захочу. Та княжич був гордий.

— За  так  не  хочу.  Бери лука!

Той  узяв.  Оченята його  заблищали, як і в княжича. Обидва  хлопці були  задоволені обміном.

Але  тут  з  кущів раптом виринув гридень, що  доглядав княжича. Він  був задиханий, переляканий.

— Княжичу, я з ніг збився, шукаючи тебе! Княгиня плаче,  князь сердиться — пропала дитина! А  ти  тут...  з  цим смердом! Що  ви  тут робите?

— Це не смерд, а Славута, — відповів Святослав, настовбурчившись. — Він  так  гарно грає  на  сопілці!

— На  сопілці! А лук твій  де? Уже цей  білявий тать  виманив  у тебе?  — І вихопив з рук  ошелешеного Славути княжичевого іграшкового лука.

— Не  смій!  — крикнув княжич. — Ми  чесно з ним помінялися!

Та гридень і слухати не захотів, схопив Славуту за комір, а княжича за  руку  і потягнув. Перед хоромами, в оточенні стривоженої челяді, стояли князь і  княгиня. Побачивши сина, княгиня заплакала, поцілувала в голову.

— Ну,  де ж ти задівся, чадо  моє! Я думала, тебе  вже  й на світі  немає! Хіба  ж можна так?

— Це  все  ось  цей  замазура наробив, — сказав гридень і поставив Славуту наперед. — Вивів  із дитинця аж на гору, в кущі, виманив лука...

— Неправда! — випручався з материних обіймів Святослав. — Я  сам  вийшов і  зустрів там  Славуту. Він  зробив сопілку і так гарно грав на ній! От я й помінявся з ним  — дав йому  лука, а він  мені  сопілку... Не  карайте його!

Князь Всеволод наказав гридневі, щоб  відпустив хлопця.

— Ти  справді вмієш грати? — спитав, присівши перед малим.

— Умію, — крізь сльози промовив Славута.

— Ну,  заграй!

Отрок узяв  у княжича сопілку і почав грати. Спочатку  у нього нічого не виходило, бо не знав  він, чого  ждати від грізного  князя — похвали чи кари. З сопілки виривалися непевні, уривчасті звуки. Та ось  вони зміцніли, стали ясними, ніжними  і попливли по  всьому подвір’ю, збираючи до себе  людей. З  гридниці повиходили гридні, зі  стаєнь — конюхи, з  кухні — кухарки з дворовими дівчатами. Хто так  гарно грає?

Князь підвівся і довго  слухав  малого. А коли той скінчив, запитав:

— А на  гуслях  теж  умієш? І співати вмієш?

— Умію.

Князь наказав принести гуслі.

— Заграй і заспівай, отроче!

Хлопець пройшовся пальцями по  струнах — і вони раптом  ожили, забриніли, зарокотали, мов  живі. А  дзвінкий дитячий голос завів: