«Шкода лише — запізнився народитися на тисячі літ, — криво усміхнувся. — Тоді місто було крихітне — від нинішнього Ярославового валу до Десятинної». Я хапався іронізувати, бо з балкона відкрилось мені, яке безмежно велике місто, що я хотів утвердитись над ним. Розпростершись від обрію до обрію, воно благодушно, недільно мружилось до осіннього сонця, і навіть стрічка Дніпра лежала на його тілі, як пасок на велетневі. Вона вочевидь росла — риштування новобудов підпирали небо, переступаючи за пруг. Місто сміялося з Андрія Шишиги —

комашини на його тілі. Я майже підбігцем подався з балкона. Чекати ліфта не було снаги, і я, кинувши господареві квартири, що навідаюся завтра, поспішив по сходах униз. Хотілося напитись.

Давно час обідати. Скоро Віка повернеться з лекцій. У ресторані замовив найдорожчі страви, найдорожчий коньяк і найкращі сигарети. Я не Харлан, який боявся витратити на себе зайву копійку. Петро не мав смаку до життя, він мав лише апетит. Найвишуканіші страви, коли ми гуртом обідали в ресторані, він глитав, наче солдатський борщ на тактичних заняттях, коли знаєш, що кожної хвилини можуть підняти в атаку…

У вестибюлі ресторану кинув у таксофон дві копійки і набрав номер директорової квартири.

— Слухаю, — прогучав у трубку Георгій Васильович.

— Пробачте, — я щосили басив, аби директор не впізнав мого голосу. — Вікторію Георгіївну можна?

— Вікторіє Георгіївно, вас…

Андрій чув, як вицокують каблучки по паркету, нарешті обережне:

— Слухаю…

— Це я… Я хочу тебе бачити.

— Ну що ви, я тільки-но з лекцій, я… не можу.

— Я весь день ходжу по Києву і думаю про вас. Не примушуйте мене повторювати банальщину. У вас аналітичний розум, ви все розумієте. Я мушу вас бачити. Інакше…

— Я справді дуже зайнята сьогодні.

— Інакше я прийду до вас додому. Ви знаєте, мені нема чого втрачати і мені байдуже, що подумає Георгій Васильович.

— Андрію…

— Я ненавиджу гру і кажу вам те, що відчуваю. Вас я теж прошу бути щирою. Коли вам не хочеться бачити мене, не йдіть. Ви розумієте, як важко мені казати ці слова. Але милостині я не хочу. Я зроблю все, щоб ми ніколи не зустрілись. Я зникну, розтану — і ви будете щасливі, Віко. Я людина старосвітська і відчуваю так, як відчували до нашого синтетичного віку…

— А котра зараз година?

— П’ять хвилин на четверту.

— До мене ось-ось має прийти кравчиня… Але… — Вона явно вагалася.

— За годину я чекатиму тебе в Золотоворітському сквері. За годину в Золотоворітському сквері, — я ніби заклинав Вікторію. — До зустрічі.

— Я не обіцяю, — похопилася вона.

— Ви знаєте, Віко, що я все одно ждатиму. Після четвертої в Золотоворітському, Віко…

І швидко натис на важіль апарата.

Я відійшов від таксофона в кепському настрої.

Усе ніби було гаразд, я поводився і говорив так, як ще надумав у ресторані. Я натякав Вікторії на свої почуття до неї, заінтриговував. Слова про кохання замацані, наче старі паперові карбованці, і я ніби боявся їх чи не вмів повторити. Чим ближче підходив до контори, тим штучнішою видавалася мені розмова з директоровою дочкою, буцім я збирався подарувати їй квіти, а підніс обшморганий віник. Звичайно, вона не повірить, бо за тими ковзкими фразами майже немає почуття. Я неспроможний навіть вигадати почуття, я вигадував слова.

— Заступник директора був? — запитав вахтера контори, так, аби щось сказати, на цю хвилину мені все збайдужіло.

— Сьогодні не приходили.

Я мовчки узяв пошту і замкнувся в приймальні. Пошпурив газети на стіл секретарки, а сам пішов до кабінету. Повітря було затхле, вахтер на ніч зачиняв кватирки. Пахло сигарами і одеколоном. Директор любив гарний одеколон, а ще — сигари. Удома йому забороняли курити — серце, зате на роботі він дозволяв собі часом порозкошувати. Один час і Петро було взявся до сигар, але в конторі стали піджартовувати, і він знову перейшов на сигарети. Сигари лежали в дерев’яній скриньці, обклеєній медалями, кожна в прозорім целофановому футлярчику, а скринька стояла у верхній шухляді директорового столу. Я сів у директорове крісло, ноги поклав на стіл (підбори черевиків діткнулися різьбленого з дерева чорнильного приладдя, в якому ніколи не було чорнила, бо останні роки Георгій Васильович підписував папери кульковою ручкою). Дістав сигару, запалив. Пахучий димок від гаванського тютюну поплив наді мною до вікон. Було чути, як поцокує мій годинник. Я відкинув голову на спинку крісла і розслабив м’язи.

Я говорив до Віки мертвими словами.

Бляклий соняшник модерної люстри висів над самісінькою моєю головою, стеля була ясно-біла, в пухирцях, а стіни — салатові. Батарея кулькових авторучок стирчала на чорнильному приладді, між каламарчиків. Шкіряна директорова тека лежала край столу. Я підсунув її ногою на середину, до чорнильного приладдя і поклав свої кочерги на тиснені по шкірі візерунки. Тека була рідкісна, штучної роботи, її дістав директорові Харлан. Директор їздив з нею в управління. Я постукав по шкірі підборами — звук був глухий, наче грудки землі бились об Харланову труну.

Я говорив до Віки мертвими словами.

Великий Механік, розповідаючи казочку, мав рацію: звіряча шкура приросла до мого тіла.

— Ну ось… я прийшла.

Вона стояла на тротуарі, по той бік чавунної загородки.

Я зробив два стрімких кроки і, відштовхнувшись від доріжки, перестрибнув через густо-червоні канни та чорний візерунчатий паркан палісадника.

— Божевільний, що ви робите? — здивовано проказала Віка, коли я вже сяяв до неї своїм поліським обличчям. — Ти кожного разу інший, і ніколи не знаєш, що од тебе можна чекати.

— Ти все ще мене боїшся?

— Ні… Я боюся себе.

— Я сьогодні смирний. Я весь у самоаналізі. Гризу самого себе.

— І як, смачно?

— Аж нудить. Це ти винна. У мене ніколи не було таких приступів.

— У мене теж, — майже зі злом сказала Віка.

— У тебе моральні муки?

— Ні, у мене машина. Ти вже спланував, куди нам їхати? Де найкраще зваблювати дівчат?

— Ти сьогодні зла, але гарна.

— А вчора?

— І вчора була гарна.

— Ти уже закохався в мене?

Я набурмосився і мовчав.

— Пробач. Але мені довелося стільки фантазувати, щоб приїхати сюди. Мама дуже ревнує, коли я ступлю хоч крок без її відому. Вона навіть перевіряє кілометри на лічильнику. Ось…

— Я завтра ж подам заяву Георгію Васильовичу і шукатиму іншу роботу. Не хочу, аби мені дорікнули, що я… одне слово, директорова донька…

— Завтра неділя, і Георгій Васильович полюватиме на зайців.

— То в понеділок.

— Навіщо такі великі жертви? Я майже певна, що це наше перше й останнє побачення.

— Ти жорстока.

— Просто я не сентиментальна, як деякі сучасні чоловіки.

Ми перейшли вулицю. Віка клацнула замком і сіла за кермо. Я обійшов машину, наміряючись сісти поруч, але вона відімкнула задні дверцята.

— Я панічно боюсь пліток.

Віка увімкнула мотор, і машина рушила між зеленуватих коробок Ярославого Валу.

— Чоловіки теж не сентиментальні, — сказав я, продовжуючи розмову. — Вони рефлективні. Ти думаєш, чим я займався після дзвінка до тебе? Безжалісно перекреслював останні вісім років свого життя. Ну, не вісім, а шість — це коли я втямив, як писав ще Герцен Олександр Олександрович, що мета життя — життя. Мені чомусь здалося, що мої слова до тебе сьогодні по телефону були…

— Боже мій, я сита комплексами в університеті! — обірвала мене Вікторія. — Там кожен блазень перестріває тебе в коридорі та починає довго й нудно переконувати у власній складності. Вік рефлексій!.. Я мала вас за мужчину.

Я голосно розсміявся:

— Закоханому, як ви нещодавно зволили зіронізувати, мужчині треба прощати слабощі. Почуття до жінки — все одно що несподівана ревізія в крамниці: мужчина зачиняється на переоблік. Геніальний афоризм, хіба не так?

Зрушення в психіці… Поїдьмо в Дорогожичі. Там, за ярами, прекрасна осінь. — Голос мій зазвучав правдиво: — Останні дні у мене — туга по лісу. З чого б це?