Лічені люди в Україні могли собі дозволити такі продукти!
Зважаючи на повну конфідентність планованої розмови, О. Коп-Аум більше нікого, крім П’єра, не запросив і навіть сам приготував вечерю. З м’яса він зробив три страви: біфштекси, печеню під соусом та рагу, з овочів - вишуканий салат під соняшниковою олією та лимонним соком, а також знайшов у холодильнику трохи овечої бринзи.
П’єр Міцкевич приніс пляшку кримського бренді. З нього і почали. Коли прийшов на ту ейфорійну паузу, що настає після спожитих чотирьох чарок і двох біфштексів перед неминучим продовженням, О. Коп-Аум розпочав «пильну, важливу, серйозну» розмову.
- Ти мене знаєш, П’єре?
- Знаю, чого ж.
- Ти знаєш, що я не англійський шпигун?
- Знаю.
- Як також я не є китайським, американським, французьким, турецьким чи ювелірівським вивідувачем?!
- Та ж знаю.
- Але мене цікавлять прискорювачі елементарних частинок!
- Що? - І не просто прискорювачі, а прискорювачі сьомого рівня.
- Сьомого?
- Саме так.
П’єр Міцкевич почав сміятися. Сміявся нервово і якось не весело, проте так енергійно, що аж упав зі стільця.
- Ти божевільний, брате О. Коп, друже Аум?
- А що, помітно? - не образився О. Коп-Аум.
- Подивися на себе збоку. Людина каже, що вона не агент іноземних розвідок і водночас цікавиться пристроєм, про існування якого знають троє осіб у світі: директор Центру, я і підприємець Ко Ше Лін, який дав гроші на цей проект. Ти ж про це не повинен знати, для тебе він не існує, тож якщо ти про щось таке говориш, не інакше, як у тебе маячня. Щось з головою.
- Отож прискорювач сьомого рівня є?! - збуджено вигукнув О. Коп-Аум.
- Є, - посерйознішав П’єр Міцкевич. - Але звідки ТИ про нього знаєш?
- Умоглядні конструкції. Якщо є елементарні частинки сьомого рівня, мусить рано чи пізно з’явитися відповідний прискорювач.
- Логічно. А звідки ти знаєш про елементарні частинки сьомого рівня?
О. Коп-Аум мовчки простягнув П’єру Міцкевичу брошуру Стефана Ксенофобенка-Ксенофіленка «Трактат про час». П’єр неуважно погортав, а потім заглибився у читання. О. Коп-Аум пішов на кухню підігрівати рагу.
- Хай буде стикси, - зітхнув П’єр Міцкевич, прочитавши брошуру, - назви ж бо елементарні частки сьомого рівня поки що не мають. І на що ти, друже, маєш намір вжити цей прискорювач?
- Чесно?
- А який сенс щось приховувати?
- Я хочу побавитися у час. Хочу зберегти молодість якомога довше.
- Цілком зрозуміле бажання.
- То що, поїхали у Центр?
- Ти справді, брате, божевільний. По-перше, те, що я сконструював, це - прискорювач, а не сповільнювач, по-друге, я його ще в польових умовах не випробовував і не знаю, як він поведеться, по-третє, є цілком реальна загроза знищити Всесвіт!
- Це як?
- Якщо процес вийде з-під контролю, може статися ланцюгова реакція, утвориться така собі стиксова чорна діра, яка проковтне нашу планету, або, що ще гірше, наш експеримент дестабілізує вакуум, тоді теж - глобальний гаплик. Чи такий варіант: частки зміненої матерії - а це та сама легендарна антиматерія, - ввійшовши у контакт зі звичайною матерією, знищать її - одне слово, небезпек більше, ніж якихось примарних вигод.
- Я готовий ризикувати, - монотонним тоном ошалілого фанатика промовив О. Коп-Аум.
- Ще раз кажу: під загрозою - наша планета, людство, Всесвіт.
- Якщо так станеться, - О. Коп-Аум уже промовляв, як пророк, - то значить, цього хотів Всевишній. А ми лише інструмент. Хіба людство вже не заслужило кінця?!
- Божевільний, - прошепотів П’єр.
- Це ти такий, друже, - фальшиво засміявся О. Коп-Аум, - якщо повірив, що я справді хочу піддати своє ще досить непогане тіло якимось непевним експериментам.
П’єр Міцкевич полегшено зітхнув.
- А суто теоретично, - запитав О. Коп-Аум приятеля, - прискорювач може працювати у режимі сповільнювача?
- Звичайно, може.
Фізик, задоволений з того, що розмова перейшла у фізичну площину, почав розповідати, як працює його винахід.
Потім пили. О. Коп-Аум, який перед вечерею прийняв три піґулки алкогольного абсорбента, був майже тверезим, зате П’єр Міцкевич вже добряче сп’янів.
- Ти мене поважаєш? - допитувався О. Коп-Аум фізика.
- Поважаю.
- Ні, ти мене не поважаєш. Ти мене маєш за африканського шпигуна.
- Господь з тобою, брате, який з тебе шпигун?!
- Отож, ти мені довіряєш?
- Довіряю.
- Доведи!
- Як?
- Ну, наприклад, назви мені код замка твоєї лабораторії в Центрі.
- Запросто, - П’єр відшукав у тарілці з рагу шматок картоплі. - Цифри, спочатку непарні, потім парні і - нуль.
Наливай!
О. Коп-Аум запопадливо налив.
Через півгодини П’єр Міцкевич заснув на канапі господаря квартири, а сам О. Коп-Аум відвідав лазничку, звідки вийшов майже тверезий. Але разом з дією алкоголю вивітрилась і рішучість. О. Коп-Аум завагався. Зрештою він вилив у великий келих рештки бренді і вина, додав туди сто грамів спирту, усе перемішав і випив. Через кілька хвилин щезли будь-які сумніви. Він одягнув сірий плащ і твідову картату кепку П’єра Міцкевича, зняв з нього затемнені окуляри, які разом з П’єровим же посвідченням співробітника Центру дослідження торсійного поля поклав собі у кишеню, і викликав термінову таксівку.
Охорона Центру, байдуже поглянувши на посвідчення, безперешкодно пропустила О. Коп-Аума у приміщення.
Біля дверей П’єрової лабораторії він набрав потрібний шифр і ввійшов…
Через півгодини з лабораторії вийшов старезний майже столітній дідуган з тремтячими руками і головою, що дуже смішно смикалася. Охорона не здивувалася, зате водій таксівки не забажав взяти якогось порохнявого старого, бо, мовляв, він чекає пана професора, який йому добре заплатив і обіцяв ще. Дідок прошамкотів, що пан професор йому відступив замовлення і дав водієви десятку… П’єр Міцкевич прокинувся у чужій квартирі від жорстокої спраги. Він почовгав на кухню, довго пив прямо з бідона, потім зазирнув у вітальню, де світилося. Його приятеля О. Коп-Аума не було, а перед потрійним дзеркалом сидів дуже старий дідок і гірко плакав.
Допився, подумав П’єр і протер очі.
- А де Аум? - спитав дідка.
- П’єре… - старий повільно підвівся, розвів страхітливо скрючені руки для обіймів і посунув на Міцкевича.
П’єр злякано позадкував.
- П’єре-е-е, це я, твій друг, професор О. Коп-Аум.
- Ти вмикав прискорювач?! - схопився за голову П’єр.
Постарілий на п’ятдесят років О. Коп-Аум ствердно кивнув головою.
- Світ ще є? - холонучи від жаху прошепотів П’єр і виглянув у вікно. Світанок… Київ… Баба… Лавра… Все на місці. Дніпро, забарвлений вранішнім сонячним промінням, зробився схожим на гігантський червоного золота браслет… Гм… Ювелірний виріб, однак… Але тепер не до жартів!
- Ти хоч вимкнув прискорювач, Ауме? - накинувся П’єр на приятеля.
- Ви-и-мкнув, - схлипнув О. Коп-Аум.
П’єр Міцкевич перехрестився.
- Що робити, П’єре, що робити? - бився у істериці О. Коп- Аум.
- Я не знаю, - холодно відповів П’єр, - геронтологія не мій фах. Крім того, я змушений терміново йти на роботу, мені здається, там є багато чого цікавого…
- Я лише ввімкнув і вимкнув, працювало воно не більше секунди. А вже потім згадав, що не поставив тумблер на «режим сповільнення». І - злякався!
- Правильно злякався, - процідив П’єр, - але мушу йти. Бувай, Ауме. Шкода, що ти так швидко постарів.
О. Коп-Аум впав на підлогу і конвульсивно заридав.
Мабуть, помирає, подумав П’єр, старий уже, майже сто років.
П’єр взяв О. Коп-Аума попід пахви і, волочачи його ноги підлогою, притягнув до спальні, де вклав старенького на ліжко. Може, свічку запалити, подумав.
Але О. Коп-Аум ожив.
- Що робити? - спитав уже більш тямковитим голосом.
- Зробимо так, - енергійно почав П’єр, - я сходжу в Центр, перевірю, як там і що, а ти виклич Алерґіну, поясни їй усе, але підготуй наперед, щоби не зваріювала, як тебе таким побачить. А потім я повернусь і щось придумаємо!