Вони не знайшли нічого під купою обвугленої цегли. А що вони мали знайти?

Герман випростав спину. Його напарник почвалав до наступної купи цегли. Оскільки був молодший та кремезніший за інших, то виконував важчу роботу, бо серед цегли траплялись й великі сплавлені докупи грудки. Це добре, що існує порядок. Вони розподілили між собою обов’язки, як належить організованій спільноті. У діловитій розпачливій ретельності було щось навіть привабливе. Герман почував себе вже не таким покинутим. Місто за рікою ціліше, але в ньому можуть йти бої, і там не обійтись без зброї. Тут усе зруйноване, а значить, непотрібне. Місце шакалів та гієн.

Герман теж заходився розбирати другу купу цегли, і під нею вони знайшли якісь обгорілі бляшки чи пластинки, усього чотири. Напарник обережно витер їх і поклав собі до кишені.

Врешті довкола почало темнішати, і догораючі вогнища війни не давали уже достатньо світла. Чоловік, з яким працював Герман, покинув роботу і рушив до залишків якоїсь стіни. Герман пішов за ним, тримаючись на віддалі, щоб це не впадало в очі, готовий кожної миті відійти, якщо його не приймуть до гурту. Інші також сходились до тієї стіни. Герман озирнувся, чи немає поблизу чогось підозрілого, бо все-таки був колись офіцером і мав певний досвід. Він уже встиг за такий короткий час визначити для себе місце в цій невеликій спільноті — місце охоронця, а тепер важливо було знати, як вони це сприймуть. Йому дуже залежало на цьому. Адже саме те, що він був тут зовсім сам, і його розуміння цієї ситуації допомогло швидко зорієнтуватись у системі просторово-часових координат.

Зайшовши за стіну, люди зникали. Мабуть, там був вхід до якоїсь тимчасової криївки чи навіть підземелля. Якщо вони не матимуть нічого проти, щоб він приєднався до них, це буде його, Германова, перемога.

Чоловік, з яким Герман працював увесь день, раптом обернувся й махнув йому рукою. Цей жест надзвичайно потішив Германа. Він зрозумів, що його прийняли за свого, хоча у такій ситуації з їхнього боку це було необачно. Але Герман знайшов пояснення: їм потрібна була пара його сильних рук.

Діра, в яку він спустився, була проломом у фундаменті, і він ковзнув туди, спершись руками за краї.

ГЕРМАН:

Герман був вирваний зі сну нещадною рукою бога ранку. Все ще чіпляючись за гострі краї нори, він глянув угору й побачив над собою замість неба білу стелю, й деякий час лежав, намагаючись згадати свій сон, від якого, незважаючи на всі, безперечно, трагічні обставини, на серці стало тепліше. Там кожен його крок, кожен рух були важливі й сповнені сенсу. А якби його вбили в тому місті? Чи прокинувся б він?

Було ще зовсім рано, хоч сонце вже давно встало й люди заходились поратися коло землі та води. Бадьорі й свіжі, вони наповнили світ голосами. У Германа боліли руки й плечі. Він подивився на свої руки: ні опіків, ні подряпин. Авжеж, на них були шкіряні рукавиці. Дві реальності змагалися в його напівсонній свідомості, та хоча літній ранок переміг морозні зимові сутінки, цього разу сон залишився в його пам’яті як фрагмент цілої картини. Герман заплющив очі, спробувавши уявити собі продовження сну, але свідомість надто швидко поверталась до сьогохвилинної реальності. І ось уже люди, яким він допомагав порпатись у попелі, видались йому підозрілими. Якби хтось з його товаришів-офіцерів побачив, як він працює наче батрак. Абсурдна думка, однак уже те, що він поводився в цьому сні невластиво до свого стану, змусило його навіть почервоніти.

Він застав у їдальні Богуша, і в нещадному світлі ранку було видно всі зморшки на обличчі управителя, і те саме чекало на пані Фріду, що якраз надійшла. Від злежалої скатертини йшов застарілий дух сухих трав. «Вони теж були немолоді, — подумав Герман, — хіба отой, що розбирав цеглу, мого віку». Тому вони й не воювали, бо були старими. А його, Германа, могли схопити як дезертира, чи забрати в полон, якби йому не дозволили піти в підземний сховок.

— Щось ви, Германе, сьогодні дуже замислені. Либонь, сон приснився цікавий?

Герман криво посміхнувся:

— Від вас нічого не сховаєш.

— Я їду до одного орендаря, колись він був лісорубом, поїдете зі мною?

— Поїду.

— От і добре, бо у того чоловіка вельми норовиста вдача.

— Балтазар прикидається, — винесла вердикт економка. — Він ледар і не хоче працювати на землі.

— Що ж, побачимо, так воно чи не так.

— Кажу, що так, — із затятістю старої відьми, яка відчуває свою цілковиту владу, мовила Фріда, а Богуш непомітно підморгнув Герману.

Той вдав, ніби не помічає підморгування, а потім різко підвів голову й спитав у економки:

— То, може, ви і цього разу мені порадите не їхати?

Стара ошелешено глянула на Германа:

— Ви тут господар. Хочете їхати — їдьте, але зі старого коня скакуна не зробиш!

Несподівано на Германа напав сміх. Він спершу стримувався, затуляючи рота долонею, і коли вони від’їхали, Богуш не витримав і спитав:

— Чого це ви, Германе, зранку розвеселилися?

Герман не міг спинитися. Коні стали. Богуш бачив, як у Германа течуть з очей сльози і сміх у нього нездоровий. На чолі в того виступили краплі поту. Не довго думаючи, управитель дав Герману ляпаса, щоб той прийшов до тями; грубий, але дієвий спосіб.

— Ну, в чому справа? — спитав Богуш, і Герман, витерши сльози, розповів йому про свій невдалий візит до баронеси.

— Дурниці, — мовив Богуш. — Не може Фріда бути відьмою. Я її не один рік знаю. Розумію, що наш триб життя видається вам дещо химерним, але ж не настільки! Я сам не дуже вірю, що вдасться вмовити Балтазара, але ж не слухати мені старих бабів. На людях я теж знаюся…

— Правду кажучи, я й сам не дуже вірю у вроки, та коли одна й та сама сцена повторюється двічі…

— Та хоч би й десять разів! — сіпнув повідця Богуш, щоб коні рушили. — Життя у нас одноманітне, і найменша дрібниця — то вже подія. Коли зараз щось зламається у візку, то я не вельми здивуюся. Ця бричка надто стара, треба купувати нову.

Він зробив паузу і продовжив:

— Баронеса то таке, але спробуйте до графині не приїхати! Не пробачить.

— А… — хотів спитати Герман одне, але спитав інше: — А Фріда не буде проти, якщо ми купимо нову бричку?

Богуш повернув до нього усміхнене обличчя:

— Германе, вона ще проживе років 20, і увесь цей час буде ставитися до вас як до хлопчика.

— Але ж… умови заповіту! З мене зробили якогось… орендаря.

«Дійсно, орендар, — подумав Герман. — Як Балтазар, до якого ми їдемо, і якого ще треба вмовляти.» Він навіть відчув симпатію до того незнайомого чоловіка, який має мужність чинити опір.

На обличчя Богуша лягла тінь.

— Стара сука, — сказав він. — Я думаю, є якийсь спосіб її перехитрувати.

— Я вважав, що ви на її боці, — зізнався Герман. — Мені воно не дає спокою, уночі сняться всілякі жахіття.

Він хотів, аби Богуш спитав про сни, бо те, що йому снилось, було для нього значно важливіше, ніж отой клятий заповіт.

— Я — на своєму боці, — відказав коротко Богуш. — Щойно подумав: а чому вона не записала маєток на мене?

— Чому? — щиро здивувався Герман.

— Я знаю чому! Боялась, щоб я не кинув її маєток до ніг моєї коханої Вітчизни. А я це зробив би! Моїй Польщі потрібна зброя. От було б чудово!

«Божевільний!» — подумав Герман, уявивши себе в подібній ситуації. Як він забирає свої манатки і йде з дому тітки.

— Я міг би вас за це не любити, — зауважив пан Богуш.

— Я не панна, щоб мене любили. Я прийняв би будь-яке рішення тітки.

Богуш хмикнув і не забарився з відповіддю:

— Авжеж, прийняли б. Я мав нагоду приєднатися до повстанців, однак пані, ваша тітка, не відпустила мене, бо хворіла на той час. Утім причина завжди знайшлася б. Я не можу бачити крові. А скількох людей ви вбили, Германе?

— Нікого я не вбивав, — буркнув той. — Я наче… наче пройшов між війнами й жодна куля мене не зачепила.