- Не гнiваюсь, - тихо й щиро промовив Корецький, - бачу, що не можна було iнакше…

- Та воно б може й можна було, - одказав Якiв, - якби ми були кращi…

- Та вже не вернеш!.. - зiтхнув Панас. - Тiльки вже не думайте, Євгену Петровичу, що як воно так трапилось, то це через те, що ми перемiнилися, не тi стали… Нi, як уже ви нам показали стежку, то нехай хоч i колесом нас переїде, то ми свого не покинемо, будемо таки добиватися…

- Тiльки ви навчiть нас, - казав далi Петро, - як нам без вас бути, як купи вдержатися й що робити…

- Все розкажiть, що робити!.. Як з чорною сотнею воювати!.. - загомонiли товаришi…

- I де ви будете, скажiть, щоб ми знали, як до вас добитися, коли треба буде…

I тодi почалася довга розмова про те, що та як треба робити. Держатися купи, нi в якому разi не рiзнити, а дружно йти тим самим шляхом, що й досi… Не давати себе збити з того шляху нiкому - пам'ятаючи, що поки не буде справжньої волi, доти нiчого не можна зробити для добра народного… Скрiзь ширити такi думки, свiдомiсть… Погромний чад оцей, - вiн мине, як i всякий чад… А як чад розвiється, визволенi вiд його голови знову могтимуть розумiти добре слово. Корецький поясняв права, якi списано в манiфестi, розказував, як добиватися, щоб усе те заведено в життя… Навчав, як знайти його самого в Києвi…

Тiсно купчилися коло його, пильно слухали, ловлячи кожне слово. Почували себе винними перед ним i хотiлося спокутувати свою провину ще бiльшою, щирiшою працею коло того дiла, про яке вiн їм казав. Вiрили в його; i огнем великого жалю, вiри й надiї сяли очi цим двом десяткам людей, зiбраним коло свого гоненого вчителя - нишком, серед лiсу…

Смеркалося, як почали розходитися… Цiлувалися на прощання, не знаючи, коли побачаться з учителем та чи й побачаться… Розходилися по одному, по двоє, щоб не помiтили ворожi очi…

Мовчки дивився їм услiд Корецький, як покривалися вони помiж деревами, i старе почування надiї i сили вже починало грiти його своїми теплими хвилями…

Тiльки Якiв зостався з ним, - мали вдвох iти на станцiю. Запалили трохи хмизу i при його свiтi написав Корецький кiлька слiв до Талi. Радив жити в батька, - поки проживе. Має в себе з сотню карбованцiв, - поки що стане… Коли б перемiнилося так. Що зоставлять її на вчительськiй посадi, i вона певна буде, що безпечно вернутися в Ладинку, - то може буде й краще вернутися. Цiлував її й дiтей, казав щирi й нiжнi слова, силкуючися вернути їй вiру на краще життя…

Хмиз догорiв i погас. Оддав лист Якову, - рушили в дорогу… Сiм верстов пройшли лiсом i полями без нiяких перешкод. А ось замигтiла вогнями серед темряви й станцiя. Корецький зостався стояти трохи вiддалiк, а Якiв пiшов купувати бiлета. Ледве вернувся з ним, - почувся гугiт: то надходив поїзд. Вже здалека пробивали темряву два його великi вогнянi ока: вони ближчали, насували i враз довгий змiй, пихкаючи вогнем i димом, вирвався з темряви i, грюкочучи й стогнучи, спинився перед станцiєю.

Стиснув Якову руку i, минаючи станцiю, скочив Корецький у останнiй вагон. Зараз же в куточку за дверима, коло вiкна було мiсце. Корецький визирнув у вiкно i трохи далi в темрявi побачив самотню постать,- то був Якiв. Поїзд свиснув i рушив. Перед Корецьким мелькнула парубкова постать, огнi станцiї, i поїзд кинувся в темряву осiнньої ночi.

- Але вiн винесе мене на ясний день… на ясний день здiйснених надiй, - думав Корецький.

I вже не почував у собi того тупого безнадiйного болю гидкого. Все, що трапилося, здавалося тiльки одним моментом з великого дiла, а кiнець його мiг бути тiльки один… I хоч який болючий цей момент, - мусять пережити й його, щоб загартуватися до краю…

А поїзд линув могучим ходом, пробиваючи темряву…

1907. VIII 18. Святошин пiд Києвом.

This file was created
with BookDesigner program
26.06.2008