I дедалi Зiньковi все жалчiше та жалчiше Левантини було. I немов усе кращою та дорожчою вона йому ставала. Вiн i сам не знав, чого це йому так, що вiн не спить ночами i все думає про Левантину. Думає, як би лиховi запобiгти, як би їй допомогти… Але як би ж? Коли б вiн знав!

Пiти в город, знайти Романа, розказати йому про все, посоромити, щоб вiн вернувся та взяв її? Такий Роман, що послухається! Нiчого з того не буде! Та кажуть же, що його й немає в цьому городi, що вже подався кудись.

А без його - хто тепер її вiзьме? Ще добре, коли знайдеться який старий удiвець з купою дiтей, то хоч за їм поневiрятиметься. А то й того не буде. Бо хто ж таких бере?

Але ж хiба то по правдi? Хiба вона така негарна дiвчина? Хiба цього не може бути з кожною? А вона ж ще й сирота: нiкому було її доглянути, напутити, остерегти. Може, вона багато лiпша, нiж якi дiвчата, що чесними замiж пiшли, тiльки що поняла вiри такому… Дак чому ж би не знайшовся такий чоловiк, що взяв би її?

Тому, що не всi так думають, як вiн.

Ну, а вiн думає так, як треба, то… Чому б вiн не мiг її взяти?

Вiн почав думати про це, i чого не могло зробити молоде парубоцьке почування, те робив тепер глибокий людяний жаль…

Але ж вона любить Романа! Чи любить же? Тепер, як уже побачила, який вiн єсть?

Зiнько мiг би бути щасливий з нею, та й їй було б добре.

А смiятимуться з нього?

От так! А хiба не смiються з того, що вiн горiлки не п'є?

I дедалi вiн думав, то вже бiльше й бiльше йому здавалося, що так i треба зробити.

Довiдавшися, що Левантина вже встала з пологiв, вiн перечасував кiльки днiв, а тодi пiшов до неї.

Баби Олiйнички в хатi не було, як Зiнько туди прийшов, а Левантина саме сповивала дитину. Побачивши парубка, страшенно збентежилася, почервонiла i не знала, що їй робити й казати.

- Здорова була. Левантине! - промовив до неї Зiнько, але в неї тiльки губи заворушилися, щоб одповiсти на привiтання, а вимовити нiчого не могла.

- А що, баби нема дома? - питав далi парубок.

- Нема…ледве вимовила дiвчина.

- То й добре: менi її й не треба, бо я прийшов не до неї, а до тебе, Левантине…

Левантина почервонiла ще дужче, їй чогось стало так нiяково пiсля цих слiв, що вона ладна була б крiзь землю пiти.

- Сiдайте!..прошепотiла, не дивлячись на нього, i не вiдходила вiд полу, нахилившись над дитиною, мов усе її сповивала. А Зiнько.й собi не знав, як йому почати, i сидiв мовчки: почував, що так же не можна, що мусить же озватися, а не знав як. I враз, несподiвано собi самому, встав i пiдiйшов до Левантини.

Вона стояла спиною до нього й не обернулася, тiльки голова їй схилилася ще нижче.

Зiнько став бiля неї, i вони вдвох нахилилися над малесеньким зморщеним личком нової на свiтi людини. Вона спала, якось жалiбно, болiсно скривившися.

- Левантине, хочеш, щоб я був йому батьком?

Вона почула цей трохи тремтячий голос, цi дивнi задля неї слова, але не могла ще їх зрозумiти. А вiн казав далi:

- Я буду йому таким батьком, мовби це моя рiдна дитина була. Я нiколи тобi не згадаю… Я тебе любитиму й шануватиму… Пiдеш за мене?

Вона вже глядiла на його, все ще не розумiючи того дивовижного, нечуваного, несподiваного, що вiн казав. I вiдразу зрозумiла.

- Нi, нi! - скрикнула, оступаючись назад.- Я не хочу! Не хочу!

I простягла поперед себе руку, мов обороняючись од його. А вiн, здивований, уражений цим гострим i несподiваним "нi", не знав що казати, мовчав кiлька мить, аж поки знайшов слова:

- Левантине, хiба я тобi такий нелюбий? Хiба я тебе коли покривдив чим? Не покривджу й тодi, як будеш менi дружиною. Подумай, Левантине, яке тобi життя буде - покинутiй дiвчинi з дитиною! А пiдеш за мене, будеш менi жiнкою - я слова не дам про тебе сказати. Будеш господинею, як i всi.

Голосний плач, ридання озвалося на тi слова. Вона плакала, припавши йому до плеча, обнявши його, мiшаючи слова з слiзьми. А вiн пригорнув її i слухав тi безнадiйнi слова, бiльш угадуючи, нiж чуючи їх серед плачу:

- Зiнечку, братику рiднесенький! Не можу я тобi бути дружиною!.. То в тебе серце золоте, душа твоя свята… А де ж менi тобi дружиною бути? Та з тебе люди смiятимуться, просвiтку тобi не буде… братову покритку взяв…

- Що менi до людей?.. Хай люди що хочуть говорять, аби менi ти люба була. А кривдити тебе я не дозволю нiкому.

- Та людям рота не замажеш… казатимуть, що схочуть, бо на мене тепер вiльно казати… Не хочу я, щоб через мене свiт собi зав'язав!.. Вiзьми собi дiвчину гарну, чесну,- вона тобi буде дружиною…

- Ти менi милiша за всiх.

Перестала плакати, випручалася з рук…

- Сядь, Зiньку, сядь там! Не займай мене! Сiв на лавi.

- То твоє серце добре озивається, так каже. Хай тебе бог благословить!.. Щастя з любою дружиною дасть!.. А мене, братику, не займай! Моє вже пропало… Дружиною тобi не буду… нiколи… Тiльки рано й вечiр молитимусь за тебе.

Стояла як бiль бiла, тiльки очi великi й глибокi сяли якимсь дивним сяєвом на схудлому, змарнiлому обличчi…

А вiн умовляв її, силкуючися добрати слiв таких, щоб зайняти їй серце зглибока. I займав, займав так глибоко, що, може, й сам того не знав як, але не мiг її слова побороти.

З тим пiшов з хати.

А вона, сама зоставшися, похилилась на пiл, припала до дитини та й занiмiла… тiльки здригалося тiло, знеможене хворобою й пекучим горем, тiльки болiла душа так, як ще нiколи не болiла, мов прощалася з усiм, що є красного та ясного в життi, з усiма пахощами, теплом i свiтом його…

Зiнько йшов i думав про те, що йому робити. Не любив покидати того, що починав. Постановив переча-сувати, поки Левантина заспокоїться та роздумається, побачить, що так лiпше, як вiн каже. А тим часом мав порадитися, поговорити про це з батьком.

I незабаром, бувши з ним на самотi, заговорив, що хоче сватати Левантину.

- Як то? - спитав старий Сиваш, дивуючися. Зiнько почав розказувати, як i що вiн про це думає… Старий аж розсердився:

- Що це ти, сину, вигадав? Хiба ж так годиться? Чи тобi нема отецької дочки, що ти якусь хвойду з дитиною береш?

- То ваша онука, тая дитина, тату.

- Що ти менi вибиваєш очi тiєю онукою? Хiба я їй велiв Романа до себе пускати? А тобi грiх великий, що ти надумав братову покритку брати.

Увiйшла мати, довiдалася, про що мова, i ще гiрше надалася на Зiнька:

- I не вигадуй менi! I слухати того не хочу! I очi мої на неї не дивляться! Поки я в хатi - вона в хатi не буде.

Зiнько починав сердитися:

- Вам хочеться багатої собi невiстки, а про те не думаєте, що нам усiм треба дбати, щоб Романiв грiх спокутувати, занапащену дiвчину обрятувати.

- Нiхто її не занапащав! - оступалася за Романа мати.- Сама до його бiгала. Коли набiгала, то нехай з тим i панькається, а в моїй хатi не буде її!

- Якби її Роман брав,- озвався батько,- я не то не боронив би йому, а ще й звелiв би. Може, вона менi й не пiд мислi, та вже коли так сталося, то треба. А тобi не годиться, грiх!

- Грiх? - сказав Зiнько.- Нiякого, тату, грiха тут нема. Грiх покинути покривджену дiвчину на поталу людям; а зробити їй добро, покрити тую кривду - це не грiх.

- Авжеж! - розсердився Сиваш.- Ти знаєш! Мудрi такi поробилися, що за батькiв розумнiшi. Споконвiку грiхом було, а тепер уже в вас добром стало!

- Не все, тату, те правда, що споконвiку правдою серед людей славлено.

- Цить уже краще! Не дратуй мене! Не за нас воно сталося, так не за нас-i перестане. А ти менi те й з думки викинь, бо я того нiколи не попущу!

Зiнько побачив, що батько вже загнувся, то тепер не переважиш його. Надумав поки мовчати, а самому своєї думки не кидати.

А тим часом у Левантини новий був клопiт: дитина нездужала. Баба Олiйничка казала, що це, мабуть, того, що Левантина тодi впала. Воно до того й пiдхоже було, бо дитина кволилася й кволилася та, виживши тiльки два тижнi, й умерла.

Левантина йшла за маленькою труною i плакала гiрко. Бо це вже не дiвчина була, що їй дитина свiт зав'язала, а була це в ту мить уже мати, що втратила частку самої себе…