А припече сонце - то знов радіє на широкий світ.

І любо йому, що ніхто у світі не знає, як сікло його темної ночі дощем холодним, як глушило громами, блискавками палило. Що ніхто не бачив, як тремтіло воно під грізними вітрами, вчепившись десь на ріллі до чорної груди холодної. Других - нема в світі радощів...

Так прилине ж щось пізно осінньої ночі, розбудить, засмутить, спокій зруйнує.

Скаже: і щастя є на світі, і радощі, і доля, і воля!

Мара, омана нічна!..

«Ні, єсть! Єсть! - криком кричить у грудях серце, тремтить.- За мурами, за морями, украдене - тільки єсть! Шукай! Питай! Змагайся! Однімай! Розбивай мури!»

І не береться сон - ходжу, картаю себе думками, розважаю згадками.

А до вікна припадає гілля - тужить, побивається своїми жалями. Хмари в небі, як хвилі - вирують, вергають валами; горить між ними місяць, як вершок золотої скелі серед моря, горить, бризками сипле.

А вітер ганяє, а вітер гасає - шматує, ламає те бідне, обшарпане дерево, безвісти листя односить.

Утомиться, притихне на часинку, далі зашумить, загуде люто-люто; брязне гіллям у шибку, ніби шпурне мені межи тихі стіни оберемком нових спогадів, свіжіших жалів.

На тобі добро твоє, втішайся та збавляй ночі довгої, осінньої.

ВІТЕР

Кругом гуде осінній вітер, і в моїй кімнаті, як у млині. У вікно видно: угорі шастають білі хмарки. Мов стара срібна підкова в розкопаній могилі, мутно сяє в хмарках місяць. Під вікнами кружить сухий лист, аж курить, і увижається в імлі, що на вітах сидять, вимазавшись у сажу, поети-пустуни, зривають сухе з дерева листя і грають, як у пищики.

Третій вечір шумить мені вітер - щоразу інше. Спершу він нарядився за приятеля, інтимного й балакучого оповідача - отого, що зайде з двору до вікна, одчинить його, схилиться на руку й заведе розмову без краю.

От-от, здається, перестане, вже затихає, і одразу зашу-мить-зашумить, навіть не передихнувши. Слухаєш-слухаєш, ляжеш спати, заснеш, не дослухавши, і глухої ночі прокинешся, підведеш голову, а він все так же невтомно: «Гу-гу-гу!.. бу-бу-бу!..» І вже вчуваються в його шумі лісові розбійницькі легенди.

Сьогодні - він музика, під вікнами гуде гілля струнами, і кругом будинку - гомін - не гомін, стоїть могуча симфонія - «Сон». До неї химерно вплітаються бадьорі суботні інтермедії далекого од центру кварталу: то несподівано за-пильгучить напідпитку гармошка, і перед очима пропливе, як веселий привид, обличчя з підбитим оком, то виразно долетить тихе посвистування смутного під барканом вуркагана.

Обплутав мене знову, як хмелем. Давно вже збирався до театру і давно вже час іти, а я сиджу коло вікна, одітий, і не можу ворухнутись. Мені видно, як на балконі лазить кленове листя, як перегортаються зелені ясенові пальці, мов малюнки з тінями рентгену, як у чавунних перилах тихим золотом сяє привіт за мільярди миль од якоїсь невідомої зірки.

Раптом гомін і сміх. Крешуть каміння зашкарублі черевики студентів, орішками цокотять покривлені каблуки студенток. Коло мого вікна одна чогось зітхнула, стиха кинула початок давньої пісні, мов зронила на брук з повного кошика квітку.

Зронила й забула, щось веселе згадавши, засміялась, загомоніла до гурту. Гурт, як привид, зник. А до мене в кімнату тихо завітали зронені, як зітхання, слова:

Мала мати одну дочку
та й ку-па-ла у ме-до-о-чку...

Пісня давня, пригашена, та осінній вітер продув на їй курявий пил, і засвітилась вона золотим бляском. Впала вона мені в груди, як іскра в кужіль, запекла, задиміла, загула, і я мимохіть почав тихо наспівувати:

Ма-ла ма-ти одну дочку...

І видніє, і тепліє в моїй кімнаті. Коротенький уривок пісні бринить мені поемою обточеною, закінченою, повною жалю і смутку, поемою із маленької низочки чарівних слів. Пригадується дитинство... Ой, щось мені пригадується...

Аж ось жужмом, жмутами засяяли в очах червоні жоржини... Жоржини, жоржини, аж у хаті темніє од їх. Далі зашумів вітер, земля застугоніла, підкотили вітрові коні гриваті, примчали мені з далекої ночі вінок молодиць, червоно мальованих, заплаканих. Оце вони, ті жоржини.

Вирядились коло порога, як щедрувальниці:

Мала ма-ти о-дну дочку...

Геть-геть десь визирнув окраєць місяця за хмарою, мов уночі колись вийшла до тільної корови моя мати з каганцем.

Вікна в хаті позатуляні, на стіні на гаку - каганець. Вінком кругом столу - молодиці. Не вперше вони зійшлися до нас. Мене, школяра, на той час вигонили з хати. Тепер я притаївся на печі, крадькома визираю із-за комина. Бачу - на щоках у молодиць незграбно, сяк-так намальовані огневі маки, червоні жоржини, полумневі рожі. На мить мені спадає на думку:

«Чи не отим червоним, що на столі в графині, малювали вони одна одній щоки?» Так: брали колоски з соломи, умочали в червоне й возили по щоках.

Спершу співали, далі полька Домця, Кошелева невістка, що син його привіз із Варшави, де служив у москалях, почала ридати, припадаючи до столу. Билась, ридаючи, об стіл головою. Далі спустила з плеча сорочку. Заголіла спина... Мені чогось стало страшно: розмальована в молодиці спина цятками синіми, як квітками, як червоними биндами. Всі, як одна, пригнулися молодиці: «Кат!», «Нелюд!»

А Домця, ридаючи, причитувала: «Краще б ти мене, моя мати, не кохала, як рожу. Останню на мене не тратила копійку... Ніж мала мене за багатого давати, краще б ти мене маленькою в криниці притопила...»

Я тоді не зміг удержати сліз на печі і почав чмихати й пирскати. Подумали, що це кіт. Потім викрили. Мати сердито випихала мене з хати в плечі, молодиці гуртом страмили мене, а я, засоромлений, не бачив дверей, на порозі спотикався, безсилий приховати крадені сльози.

Не пригадаю, коли встав з місця, коли почав ходити од стіни до стіни, коли на всю кімнату почав виспівувати:

Мала мати одну дочку
Та й купала у медочку...

Мої гості, рожеві молодиці, прихитували головами, рукавами витирали сльози.

І співали, і плакали, і пригадували - вистачило б до ранку,- вирядив силоміць. Витерли вони сльози рукавами, сіли в зелені вітрові тачанки, пошуміли кудись у ночі глибінь...

Час іти. Проте чогось сиджу на місці як прикований. Тихо наспівую тієї ж. Як отрута, знову увійшла вона в серце, в голову, в кров... Не можу одірватися од слів, як од того каменю-самоцвіту, що, чим довше дивишся на його, тим дужче хвилює, п’янить...

Мала мати одну...

І знову: мов із вітру впали дві голубі фіалки у чорній хустині. Потім повно зацвіло їх: фіалки, фіалки... поки не загув вітер, аж рамою затряс...

Висадив мені новий десант - два темні силуети, дві черниці, що ночували у нас колись у дворі на сіні, мандруючи з Ніжина до Ржавця. Одна старіша, друга - років шістнадцять, дитина, кохана і пещена. Мовчазна як могила, біла як муровина, під очима випалено, а очі - фіалки. Сумні вони, нерадісні, а все ж віє од них тепле, молоде, як вітер весняний. Мене тоді, юнака першого гуляння, обпоїв той вітер, як дур-зіллям.

Мала мати одну дочку...