Чоловік, який вистрелив, зняв маску і ласкаво посміхнувся до Терези. Потім він повернувся і побіг за тією малою річчю, яка злякано металася сюди-туди, ніби рятуючись від когось і відчайдушно шукаючи схованки. Якусь хвилину вони так разом бігли, а тоді раптом чоловік упав на землю — і гонитва скінчилася.

Чоловік підвівся і повернувся до Терези. Він ніс у руках ту річ. Та річ тремтіла від страху. Це був заєць. Він подав його Терезі. В цю хвилину у неї минувся і переляк і смуток, вона була щаслива, що тримає тваринку в обіймах, що ця тваринка належить їй і вона може притискати її до себе. Тереза заплакала від щастя. Вона плакала, плакала й нічого не бачила крізь сльози, а несла зайчика додому з почуттям, що наблизилася до мети, що вона там, де хотіла бути, там, звідки вже нікуди не тікатиме.

Тереза йшла вулицями Праги й легко знайшла свій дім. Вона жила там з мамою і татусем, коли була малою. Однак ані мами, ані татуся там не було. Її зустріли там двоє старих людей, яких вона ніколи не бачила, але про яких знала, що це прадідусь і прабабуся. В них обох були зморшкуваті обличчя, подібні до кори дерева, і Тереза була рада, що мешкатиме з ними, але зараз вона хотіла бути сама, лише зі своєю тваринкою. Вона відразу знайшла свою кімнату, в якій мешкала з п’яти років, коли батьки вирішили, що вона заслужила мати свою окрему кімнату.

Там були тахта, столик і стільці. На столику стояла засвічена лампа, яка чекала на неї ввесь цей час. На лампі сидів метелик з розгорнутими крильцями, на яких були ніби намальовані великі очі. Тереза знала, що вона майже досягла мети. Вона лягла на тахту, притискаючи зайчика до обличчя.

Він сидів за столом, де звик читати книжки. Перед ним лежав відкритий конверт з листом. Він казав Терезі:

— Час від часу я одержую листи, про які нічого не хотів тобі говорити. Я намагався, щоб моє і його життя ніколи не зіткнулися. І поглянь, як мені помстилася доля. Кілька років тому його вигнали зі школи. Він тракторист у якомусь селі. Хоча його і моє життя не стикаються, але біжать поряд у тому самому напрямку, як дві паралельні лінії.

— А чому ти не хотів говорити про ці листи? — спитала Тереза, відчувши велике полегшення.

— Не знаю. Мені це було якось неприємно.

— Він часто пише тобі?

— Час від часу.

— А про що?

— Про себе.

— А це цікаво?

— Цікаво. Мати, як ти знаєш, була запеклою комуністкою. Він давно з нею розійшовся. Заприятелював із людьми, котрі опинилися в такій самій ситуації, як і ми. Вони прагнули до якоїсь політичної діяльності. Декотрі з них тепер у в’язниці. Але з ними він розійшовся також. Говорить про них, як про «вічних революціонерів».

— То він, може, змирився з цим режимом?

— Ні, взагалі ні. Вірить у Бога і думає, що це ключ до всього. Мовляв, ми всі маємо жити у своєму щоденному житті за нормами, визначеними релігією, а на режим не зважати взагалі, ігнорувати його. Якщо ми справді віримо в Бога, то ми, мовляв, можемо в будь-якій ситуації створити своєю власною поведінкою те, що він називав «Царством Божим на землі». Він пояснює мені, що церква в нашій країні — це єдина добровільна спільність людей, яка не підлягає контролю держави. Мене цікавить, чи він у церкві тому, щоб краще чинити опір режиму, чи справді вірить у Бога. Кажучи відверто, я боюся цієї зустрічі. Це основна причина того, чому мені цього не хочеться. Я не знаю, чому я був такий затятий.

— Запроси його до нас, — мовила Тереза.

Того самого дня ополудні вона поверталася з корівника і почула голоси, що долинали з шосе. Коли вона наблизилася, то побачила Томашів вантажний автомобіль. Томаш, нахилившись, відгвинчував колесо. Довкола стояло кілька чоловіків, вони придивлялися, чекали, поки Томаш полагодить машину.

Тереза зупинилась і не могла відірвати погляд: Томаш видавався старим. Волосся в нього посивіло, а невправність, з якою він працював, була не невправністю лікаря, що став шофером, а невправністю людини, що вже не молода.

Вона пригадала недавню розмову з головою кооперативу. Він сказав їй, що Томашів автомобіль у поганому стані. Сказав про це жартома. В його словах не було докору, а лише турбота: «Томаш краще знається на тому, що всередині тіла людини, а не на тому, що всередині мотора», — сміявся голова. — Потім він признався їй, що вже кілька разів був у різних установах, вимагаючи, щоб Томаш міг знову працювати в їхньому районі лікарем. Але з’ясував, що поліція йому цього ніколи не дозволить.

Тереза відступила за стовбур дерева, щоб її ніхто з тих людей біля автомобіля не помітив, але очей з них не зводила. Серце у неї стискалося від докорів сумління: заради неї він приїхав із Цюріха до Праги. Заради неї залишив Прагу. Але навіть тут вона не давала йому спокою і навіть над хворим Кареніним мучила його своїми таємними підозрами.

У душі вона часто докоряла Томашеві, що він не досить любить її. Свою власну любов вона вважала за щось таке, що не підлягає будь-якому сумніву, тоді як його любов — за звичайну поблажливість.

Тепер вона бачить, що була несправедлива: коли вона справді любила Томаша великою любов’ю, повинна була б лишитися з ним за кордоном! Там був Томаш спокійний, там перед ним відкривалося нове життя. А вона від нього звідти поїхала! Щоправда, вона переконувала себе в тому, що робить це з великодушності, щоб не бути йому тягарем, та чи не була ця великодушність лише відмовкою? Насправді вона знала, що він повернеться до неї! Вона кликала його за собою дедалі все нижче й нижче, так, як мавки заводять селян у трясовину, щоб там їх утопити. Скористалася з хвилини, коли в нього болів шлунок, щоб вирвати обіцянку, що вони виїдуть на село! Якою вона вміла бути хитрою! Кликала його за собою, ніби хотіла перевірити знову і знову, чи він її кохає. Кликала довго, аж поки він опинився тут: сивий і стомлений, з напівпокаліченими руками, які вже ніколи не зможуть тримати скальпель.

Вони опинилися там, звідки вже нікуди їхати. Куди б вони могли звідси ще переїхати? За кордон їх ніколи не пустять. До Праги вони вже не знайдуть дороги, жодної роботи там їм ніхто не дасть. А переїздити до іншого села, — для цього в них не буде ніякої причини.

Боже мій, чи справді треба було дійти аж сюди, щоб повірити, що він її любить?

Нарешті Томашеві пощастило насадити колесо знову на машину. Він сів за кермо, селяни повскакували у кузов, почувся гуркіт мотора.

Вона пішла додому і напустила води у ванну. Лежала у гарячій воді і думала про те, що все життя використовувала проти Томаша свою слабість. Ми всі схильні вважати силу винуватцем, а слабість — невинною жертвою. Але Тереза тепер усвідомлює: у їхньому випадку все було навпаки! І її сни, вони неначе знали про єдину слабість того сильного чоловіка, демонстрували йому Терезине страждання, аби тільки змусити його поступатися перед нею? Її слабість була агресивною і змушувала його до постійної капітуляції, аж поки нарешті перестав бути сильним і обернувся на зайчика в її руках. Вона раз у раз думала про цей сон.

Тереза вилізла з ванни й пішла шукати одежу, щоб одягнутися. Хотіла вдягнути найкраще своє вбрання, щоб сподобатися йому, щоб зробити йому приємність.

Ледве встигла застебнути останнього ґудзика, як Томаш гучно ввірвався до квартири разом із головою кооперативу й дуже блідим молодим хліборобом.

— Мерщій, — гукнув Томаш, — дай якоїсь міцної горілки!

Тереза вибігла й невдовзі принесла пляшку сливовиці. Налила в келишок, і молодик її поквапливо ковтнув.

Тим часом вона довідалася, що сталось: молодик вивихнув руку в плечі й кричав від болю; ніхто не знав, що з ним робити, і тоді покликали Томаша, який одним рухом вправив її назад у суглоб.

Молодик вихилив ще один келишок і сказав Томашеві: «Твоя пані сьогодні страшенно чарівна!»

— Дурний ти, — мовив голова, — пані Тереза завжди чарівна.

— Я знаю, що вона завжди чарівна, — сказав молодик, — але вона сьогодні так гарно вбралася. Ніколи ще не бачив вас у цій сукні. Ви кудись зібралися?