Изменить стиль страницы

— Яку? — питально підвела вона очі з-під паруючої миски з гречаною кашею і завмерла в очікуванні чогось незвичайного.

— Кажуть, що у Різдвяну ніч трапляються справжнісінькі дива й збуваються найпотаємніші бажання, — загадково розпочала свою розповідь бабуся.

— Лишень не кажи, що ті бажання виконує рум’янощокий Дід Мороз верхи на круторогому олені! — спробувала пожартувати дівчина.

— Переста-а-ань! — жартівливо насварила її бабуся. — Ми з тобою дорослі дівчатка й обидві добре знаємо, що Дід Мороз не їздить на оленях, а ходить пішки, з торбою подарунків за плечима. На оленях — то Санта-Клаус. Але я не про те. Тож хочеш — вір, а хочеш — ні, але рівно опівночі, на Різдво, коли зірки світять по-особливому яскраво, а сніжинки грайливо витанцьовують у повітрі, для людей відкривається небо. І лише той, хто по-справжньому вірить у дива, вийде опівночі на вулицю, закине голову догори й тричі голосно прокричить небу своє бажання, лише той, хто справді насмілиться так зробити, отримає те, про що так сильно мріє. Його бажання здійсниться! А найголовніше — небеса йому всміхнуться!

Дівчина сиділа й слухала, жадібно ковтаючи кожне слово бабусі, аж коли опам’яталася:

— Ба, і ти справді у це віриш? — скептично перепитала, приховуючи свій інтерес.

— Звісно, що так! — бадьоро відізвалася бабуся, чаклуючи над вишневою начинкою для пирогів. — Ось тільки бажань у мене особливих нема: діти, внуки здорові, та й мені гріх Бога гнівити — в суботу ввечері по телевізору показують мою улюблену передачу, а поштар вчасно приносить листи. Чого мені ще треба? Інша справа — ти.

— Я? — стиха озвалася вона. — Тобто ти хочеш, аби я посеред глупої ночі пішла надвір надривно гукати щось у темне небо?

— Я не знаю, мені здалося, що ти цього прагнеш, — завважила бабуся, — та й бажань у тебе, мабуть, багато. Ти молода й віриш у дива! Чому б і ні?

— Не знаю… — невпевнено повела плечима вона, колупаючи ложкою вже холодну гречану кашу. — Щось мені не дуже в це все віриться…

Після святкової різдвяної вечері, коли кутя була по-особливому смачна, а родинна розмова — по-особливому тепла, всі потроху почали розходитися спати.

— Я ще трішки подивлюсь отут телевізор, добре? — озвалася.

— Добре, доню, — усміхнулася бабуся й хитро їй підморгнула, — дивовижної тобі ночі!

Коли, здавалося, поснули вже всі навкруг, і навіть товстий рудий кіт мирно згорнувся калачиком у глибокому сні на дивані, вона глянула на годинник. 23:49. Час збиратися, якщо вона дійсно хоче це зробити. Як була — у піжамі — вступила босоніж у бабусині теплі бурки, надягла поверх татову куртку з величезним каптуром, ухопила в руки мобільний і гулькнула за двері, туди, де темно й літають сніжинки. Ніч стояла тиха, традиційно поскрипував під ногами сніг, і навіть жодний пес не подавав голос. Усі спали. «Ні, ну це ж треба до такого дійти! — подумки розмовляла вона сама із собою. — Усі нормальні люди сплять! Здавалося, спи й собі! Е, ні — див їй, бачите, захотілося!» Глипнувши на мобільний годинник, вона помітила, що вже час. Рівно північ.

Підняла голову до неба й майже почула свій голос збоку — приглушений, кволий, ніби горло стискали сталевими лещатами: «Небо. Ти мене чуєш?..». І ще раз, але вже набагато голосніше: «Небо! Ти чуєш мене? Я хочу Кохання! Справжнього, вірного, взаємного Кохання!». Ще раз, утретє, її голос лунав уже так дзвінко, як тільки міг лунати голос людини, що сподівається на Диво: «Небо! Будь ласка! Почуй мене! Я прошу!».

Умить звідусіль почувся шалений гавкіт сусідських собак. Розбуджені її гучним криком, вони повискакували зі своїх буд і добросовісно відпрацьовували смачні кісточки, котрі отримали на вечерю від своїх господарів.

«Ну, хоч хтось мене таки й почув, — гірко всміхнулася сама собі, — тепер зі спокійною душею можна йти спати». Вона тихенько прошмигнула до себе у спальню, погасила світло й сховалася під теплою ковдрою. У сусідній кімнаті крізь сон усміхалася бабуся. А там, нагорі, розпочиналося її Диво.

* * *

Рожеві серця квітнуть повсюди, кучеряві ведмедики з написами «І love you!» простягають свої кудлаті лапки для обіймів, коробки шоколадних цукерок — з гріховно-горіховою начинкою, смачною-неземною, перев’язані червоними стрічками — лежать стосами на вітринах магазинів, щокаті амурчики грайливо всміхаються й підморгують із вітальних листівок, невагомі повітряні кульки радують око своїми кольоровими суцвіттями, солодкі парочки на кожному кроці тримаються за руки, шепочуть потаємні слова кохання одне одному на вушко, королівські троянди пахнуть звабливо, традиційний Сєров душевно співає-ридає своє одвічне «Я люблю тебе до сліз» так, що хочеться й собі сісти та заплакати з ним за компанію. День Святого Валентина — не твій день, коли ти хоч і самодостатній, але самотній.

Ось і знову в цей прекрасний День Усіх Закоханих вона була молода, красива, зваблива і. вже вкотре одинока. Та цього разу вирішила — досить! Немає Лицаря Серця? Ну то й що? А хто ж заборонив молодим із когорти «одиноких», попри всіх кучерявих ведмедиків світу й товстопузих амурчиків неба, радіти життю й бути щасливими? За кілька хвилин усі її самодостатні й самотні у той вечір подруги були в бойовій готовності: столик у танцювальному ресторанчику заброньовано, вперед! Черевички на високих підборах, вишукана сукня, прекрасна зачіска, яскрава усмішка й гарний настрій. «А ви, амурчики, тримайтеся сьогодні від мене подалі — мені й без вас весело!» — бадьоро промовила вона сама собі й потанцювала геть із дому.

У той час як її підбори весело відбивали мотиви рок-н-ролу під захоплені погляди чоловічої половини глядачів на танцполі ресторанчику «Щастя є!», міський годинник показував рівно північ.

На другому кінці міста, на Лівому березі Дніпра, у нетрях найнепримітнішої та сірої вулиці стояло авто з шашечками «ТАКСІ». Утомлений симпатичний водій уже вкотре глянув на свого годинника й подумав: «Час їхати додому. Свято скінчилося. І моя зміна теж». Він рефлекторно повів плечима, аби струсити з себе рештки втоми, сну та холоду, і вже простягнув було руку, щоби завести мотор, як раптом у вікно хтось постукав.

Здригнувшись від такої несподіванки, власник авто опустив скло, щоби розгледіти у темряві посеред лапатих сніжинок усміхненого. китайця! «У цій частині міста? О такій порі — китаєць?» — щиро здивувався сам до себе водій. А китайців виявилося аж п’ятеро! Весело всміхаючись, вони утрамбувалися до нього в салон, немов івасі до консервної банки, і попросили відвезти їх у центр. Зітхнувши, він завів мотор і рушив з Лівого берега на Правий. У нього за спиною китайці весело гомоніли, перемовлялися між собою, жартували невідомою йому мовою ієрогліфів і загалом почувалися прекрасно! Він же дратувався й думав, що варто було б шукати нову роботу, бо таксі — то таки не його, та й фінансова криза вже ніби скінчилася.

Аж ось і центр міста вабить своїми вогнями, обіцяє свято. От тільки йому знову повертатися в порожню квартиру, де на нього ніхто не чекає. Китайці розрахувалися, дружно побажали йому щасливого китайського Нового року, а ще: «Шасья, лубові, шюда!» — і розчинилися у нічному повітрі. «Ну, тепер можна й додому!» — подумки констатував він саме тієї миті, як озвався його робочий пейджер: «Набережно-Хрещатицька, ресторанчик „Щастя є!“, їхати на Поділ». «Останнє замовлення на сьогодні, — пообіцяв він сам собі, стартуючи у напрямку Дніпра, — а тоді — точно додому!»

* * *

Майже годину вона намагалася викликати таксі, але марно! На всіх вистачає кохання у цьому місті, як і таксомоторів, окрім неї! Нарешті сонний оператор прийняла її замовлення. Таксі буде через п’ятнадцять хвилин! Сумочка-клатч, шубка-рукавички. Вона готова їхати — прощавайте, танцпол і веселощі!

Випурхнувши з ресторану, вона ледве не гримнула на лід. Чіпляючись підборами за сніг, обережно і якомога граційніше поковзала до машини з шашечками «ТАКСІ». «Щастя таки є, бо мені вдалося викликати таксі!» — урочисто оголосила вона водієві, вмощуючись у салоні. Той здивовано озирнувся на неї й усміхнувся. А підступний товстопузий Амурчик уже випускав свої стріли одна за одною! Вони кулеметною чергою летіли спочатку в її, а потім — у його серце!.. Просто в самісіньке!