Підвищення температури оболонки могло б погано позначитися на системі рідини в трубках. Але ще перед першим гальмуванням Микола Петрович наказав відкрити для рідини шлях до внутрішніх резервуарів. Тепер труби були порожні.

Риндін повідомив супутників:

— Вступили в другий еліпс. Швидкість — дев’ять з половиною кілометрів на секунду. Тривалість польоту по другому еліпсу — чотири з половиною години.

— Виходить, — другий еліпс вдвоє менший від першого? — запитав Василь.

— Навіть ще менший, бо летимо ми повільніше. Незабаром нам доведеться шукати придатне місце для посадки. Ще три еліпси — і ми робитимемо посадку, — напівсерйозно, напівжартома відповів Микола Петрович.

І справді, легко було сказати «шукати місце для посадки»!

Скільки сягало око, поверхня Венери вкрита була все тими самими густими хмарами. Вони хвилювались, утворюючи безмежне сіре море; хмари, як хвилі, пересувались одна над одною. Здавалося, планету вкривало кілька шарів хмар. І коли у верхньому шарі утворювався розрив, в який зазирали з нетерпінням чотири пари очей, то під цим розривом видно було лише ще один шар хмар, ще густіший, ще непроникливіший.

— Миколо Петровичу, давайте знову на наш перископ інфрачервоний екран, — запропонував Сокіл. — Ми вам знайдемо все, що треба.

Як і раніше, коли Василь вперше глянув на цей екран, хмари над Венерою майже зникли, перетворилися на прозорий туман… І під ними, на поверхні Венери…

— Нічого не можна розібрати, — з жалем мовив Гуро. — Не допомагає екран…

Справді, навіть з цієї відстані екран мало додавав до тієї картини, яку Василь уже бачив. Ось той океан. Він немов побільшав. Нерівні краї суходолу… Далі нібито великий острів на тому океані… Покручена лінія на суходолі — мабуть, якась річка. І більш нічого. Зображення коливалося, час від часу його закривав сірий туман, що хвилями проходив по екрану. Ні, екран не допомагає!.. Чому?..

Але на це запитання ніхто не міг відповісти. Тимчасом ця обставина була загрозливою. Адже саме з допомогою екрана Риндін розраховував спостерігати крізь хмари поверхню планети перед посадкою. Не можна ж знижуватися наосліп, просто в густі хмари. Ракета могла розбитися, могла впасти на скелі…

Василь побачив, як змінився настрій академіка. Правда, Микола Петрович не хотів показувати цього. Але голос зраджував його, коли він, намагаючись бути спокійним, говорив:

— Ну, що ж. Давайте придивлятися без екрана. Певно, що-небудь знайдемо… якийсь майданчик…

Рижко тихо запитав у Сокола:

— Чому це могло трапитись? Хіба інфрачервоне проміння не однакове всюди?

Сокіл знизав плечима:

— Хто його знає… Можливо, щось зіпсувалося в апараті… Можливо, поверхня Венери відбиває надто мало інфрачервоного проміння, або існує ще якесь невідоме проміння, яке шкідливо впливає на роботу екрана, як-от було з космічним промінням.

Василь сердито дивився в перископ. Що криється під тими хмарами? Куди скеровуватиме ракету Микола Петрович? Може — внизу бурхливе море; може — там якась пустиня; може — гори й скелі?.. А інфрачервоний екран тільки заважав, бо він усе дужче затягався хвилями сірого туману, в якому тремтіло зображення. На нього не можна було покладатися, краще вже було дивитися в перископ, хоч у ньому, крім хмар, так само нічого не було видно.

Лише одного разу Василеві здалося, що він побачив між хмарами щось зелене. Великий розрив верхнього шару хмар відкрив нижній шар. І в ньому немов… немов якась дірка. Що там? Дірка з’явилась на невловиму мить і зникла. Але там щось було — зелене!

Василь з надією поглянув на сусідів. Сокіл напевно не помітив нічого. Обличчя його було похмуре й напружене. Він щось обдумував. Проте Гуро не менш уважно поглянув на Василя. Помітивши схвильованість юнака, він спитав:

— Щось помітив, хлопчику?

Василь вагався: може, це тільки здалося?

— Та кажи, кажи!

— Здається мені, що помітив…

— Зелене?

Василь здригнувся: невже й Гуро бачив?

— Так, зелене. Але лише на одну секундочку. І я не певен.

— Я теж бачив, — задумливо сказав Гуро. — Ну, що ж, подивимось іще…

Так минали години. Микола Петрович весь час не сходив з свого місця в навігаторській рубці. Він не почував утоми. Велике збудження охопило його. Аргонавти всесвіту наближалися до своєї мети. Пройдено майже весь шлях. Залишається тільки зробити посадку. Тільки… Але скільки небезпек у цьому «тільки»!

Ракета, підкоряючись притяганню Венери, плавно пройшла другий еліпс. Наближалося третє гальмування. Це вже не було новиною. Микола Петрович знав, що все йде як слід. Хвилювання, яке щойно охопило академіка, потроху зменшувалось, поступаючись упевненості і рішучості. Ракета швидко майнула над хмарами і віддалилася від них… Але тепер термометр показував усього двісті п’ятдесят градусів вище нуля. Поверхня Венери немов не відходила далеко; здавалося, що ракета робить рівне коло навкруг неї.

Так, уже третій еліпс. Микола Петрович тихо мовив:

— Через дві години п’ятдесят чотири хвилини четверте гальмування…

Втома дала себе відчути всім, крім нього. Одноманітна картина сірого моря хмар викликала у Василя сонливість. Із зусиллям він примушував себе не заплющувати очей, але повіки злипалися. Негостинно зустрічає Венера відважних аргонавтів всесвіту, негостинно… Обважніла голова Василя схилилася. І йому здалося, що майже тієї ж самої хвилини він знову підвів її. В перископі ті самі хмари, ніякої зміни. Але чому таке стурбоване обличчя у Гуро? Чому Сокіл нервовим рухом руки пощипує свої маленькі вуса? Що трапилось?

В каюті було жарко. Василь відчув, що його руки спітніли.

— Що таке? — запитав він.

— Закінчилось останнє гальмування атмосферою, — відповів Гуро. — Ми знижуємося.

— Куди?

Замість відповіді Гуро тільки знизав плечима. І справді: під ними була все та сама густа завіса хмар.

Микола Петрович зрозумів, що в таких умовах посадки ракетний корабель має всі шанси просто розбитись. З останнього гальмування ракета вийшла з швидкістю в сім з половиною кілометрів на секунду. Це значне зменшення початкової швидкості, проте…

Звичайний підрахунок показував усю серйозність становища. Літак на Землі сідає з швидкістю близько ста кілометрів на годину. На годину! І це вважається за велику посадкову швидкість. Посадка — найвідповідальніший момент польоту.

Ракета летіла тепер із швидкістю сім з половиною кілометрів на секунду, цебто — двадцять сім тисяч кілометрів на годину, у двісті сімдесят разів швидше літака. Ракета облетіла навколо Венери за годину і тридцять шість хвилин…

Але вибору не було. Інфрачервоний екран не діяв. Треба знижуватися без його допомоги, бо тепер на екрані не видно було навіть великого океану Венери. Весь екран був укритий сірою запоною. Очевидно, на Венері таки було якесь невідоме проміння, що псувало роботу чутливого екрана.

Рука Миколи Петровича пересунула важіль на боковій стінці пульта. Задзеленчав сигнал тривоги. І відразу тіло Риндіна сіпнулося вперед. Він із зусиллям утримався на місці, в своєму пневматичному кріслі.

Ззаду ракети вилетів довгий сталевий трос, потім на ньому з’явилося шість розкритих пружинних парашутів — один за одним. Але це не були звичайні парашути: їх конуси були скеровані вістрям уперед, щоб гальмування було дуже повільним. Інакше їх просто зірвало б. Ракета різко зменшила швидкість. Вона йшла вже понад самими хмарами…

На екрані перископа, скерованого назад, Микола Петрович побачив, як полум’ям спалахнули два найближчі конусоподібні парашути. Вони зайнялися від тертя в повітрі. Швидким рухом Риндін посунув важіль далі. Ззаду вилетів ще один трос, на ньому так само було шість парашутів. Знов різкий поштовх струсонув ракету — і вона сховалася в хмарах. Вже нічого не було видно в жодному з перископів. Наче густе біле молоко залило все.

Сокіл збліднув. Гуро зовні зберігав спокій. І тільки стиснуті щелепи показували схвильованість цієї залізної людини. Василь чув, як стугонить його серце і пальці мимоволі чіпляються за краї гамака щоразу, коли ракету хтось немов?сіпав назад.