Цілком зрозуміло, що саме завдяки тій карті, нашому новому радникові, — Миколі Петровичу пощастило порівняно легко визначити розмір відхилення напряму ракети. Тепер треба було так повернути ракету, щоб правий бік її знову був освітлений потоком космічного проміння. Зробити це було вже не важко. Кілька вибухів з бокових дюзів — ї ракета, легко повернувшись, взяла правильний напрям.

Ми з Борисом Гуро кілька днів спостерігали Венеру — так наказав Микола Петрович.

— Протягом тридцяти шести годин треба стежити за найменшими змінами на Венері, — розпорядився він. — Прошу не зводити з неї очей. Для того я й призначаю одразу обох вас, щоб ви, чергуючи біля телескопа, стежили невідривно. Прошу вас зокрема відзначити, чи не знайдете десь блакитнуватого або рожевого сяйва.

Сам Микола Петрович не відривався від спостережень за шляхом ракети. Після першої зміни курсу треба було стежити весь час за приладами, які відзначали положення ракети відносно потоків космічного проміння. А Сокіл в інший телескоп вивчав поверхню Сонця — теж на завдання Миколи Петровича.

Я зазирнув був до його телескопа. Прекрасна, дивна й велична картина!

Хіба це те спокійне, м’яке й лагідне сонечко, що до нього ми звикли у нас на Землі?.. Нічого схожого! Бурхливий, велетенський вогняний диск. Він кипить, він викидає весь час із себе довгі фонтани сліпучого різнокольорового полум’я. Ці фонтани підносяться вгору, розсипаються гігантськими барвистими квітами з дивовижними пелюстками і падають назад у вогняне море. На зміну їм вибухають нові й нові стовпи полум’я, вкриваючи дивним, блискучим, химерним лісом золоту поверхню світила. А ось виривається вихор розжареної пари металів і газів — і золота поверхня Сонця, як легеньке вбрання, проривається тим вихором. Темна пляма неправильної форми надовго залишається на блискучому колі, і щось клекоче в ній, щось лютує там всередині, ніби хоче вистрибнути з безодні. Проте не варт і мріяти роздивитись, що саме відбувається в глибині сонячної плями, яка повільно покривається сяйвом полум’я…

Сокіл зробив багато фотографій Сонця. Це буде надзвичайна колекція, небачена на Землі. Він сказав мені:

— Навіть, коли б ми й не знайшли нічого на Венері, цих спостережень, фотографій і знятої кіноплівки вистачило б на те, щоб виправдати нашу подорож. От побачите, як зустрінуть їх на Землі, коли ми повернемось.

«Коли ми повернемось…» Проте ми ще й не думаємо вертатись, перед нами ще стільки роботи! Однак я знов відхилився.

Красиве видовище відкривається в телескопі Сокола, та не менш чарівну картину спостерігаємо в наш телескоп і ми з Гуро. Правда, тут немає таких жахливих вогняних бур, у нас все значно спокійніше. Зараз я спробую описати те, що ми бачимо ось уже другу добу.

В окулярі телескопа велике коло, немов запнуте густим чорним оксамитом. Воно лежить нерухомо. Якісь далекі-далекі вогняні іскорки сяють у глибині його. І, лише пильно придивившись, бачиш, що той оксамит іде ще далі в неймовірну глибину, за ті різнокольорові малесенькі іскорки-зорі. Але це коли придивишся. А на перший погляд — коло ближчає; оксамит ніби заволікає об’єктив телескопа. І на глибокому чорному фоні цього кола, як дорогоцінний блискучий камінь, нерухома й спокійна лежить Венера. Це вже не та вечірня чи ранкова яскрава зоря, яку ми звикли бачити на земному небосхилі. Це велике світило, що його ми зараз, на жаль, бачимо освітленим далеко не повністю. Через те воно має вигляд серпа з великими й довгими рогами, повернутими в бік, протилежний Сонцю. Серп охоплює зліва Венеру; ми бачимо її всю, але більша її частина не освітлена.

Ми стежимо по черзі за виглядом Венери. Микола Петрович якось зауважив нам:

— Темна частина Венери не менш цікава, ніж освітлена. Прошу не забувати і про неї.

Досі ми не помітили на темній частині нічого. Вона вся зовсім однакова — попелястого кольору. Рівна сіра поверхня — і більш нічого. На блискучій частині поверхні, на серпі, я помітив якийсь непевний рух. Здавалося, що там пливли якісь тіні. Думаю, що це пересуваються великі масиви хмар в атмосфері Венери. Гуро приєднується до моєї думки. Але, крім цього, протягом першої доби ми не помітили нічого цікавого.

Після вечері, повернувшись до телескопа і змінивши Гуро, я знов припав оком до окуляра, намагаючись роздивитись найменші дрібниці. І майже тієї ж хвилини я здивовано протер собі очі: може, це мариться?.. Ні, не мариться. Це факт!

На верхньому ріжку серпа Венери виникло ніжне блакитнувате сяйво. Наче тендітна квітка з найтоншими світлими пелюстками розквітла на густому кінчику ріжка. Вона коливалася, вона гойдалася на чорному фоні неба, немов боялась доторкнутись до попелястої поверхні темної частини Венери. Як зачарований, спостерігав я дивне видовище… Ще кілька секунд — і знов нічого немає. Сяйво зникло. Воно зникло так само раптово, як і виникло.

Я хотів був бігти до Миколи Петровича, щоб розповісти про це явище, та згадав, що від телескопа не можна відходити, коли немає заміни. Я стояв на науковій вахті. І як добре, що я згадав про це! Бо за півхвилини нове, так само дивне видовище прикувало мою увагу.

Внизу, праворуч, біля самого краю темної попелястої поверхні Венери, в напрямі, діаметрально протилежному тому, де виникло й зникло перше сяйво, щось неначе засвітилося. Спочатку я помітив, ніби під сірим попелом щось зажевріло, як це буває з багаттям, де під попелом залишаються жарини. На сірій поверхні виникла невеличка червона пляма. Вона світилася зсередини, немов просвічуючи крізь попіл. Ось вона стала яскравішою, ось поширшала. Наче червоний вогник спалахнув у центрі плями. Далі пляма вже не яскравішала. Залишаючись однаковою по силі свого світла, вона коливалася і по ній бігли темні тіні і світлі відблиски, як від пожежі.

Не відриваючись від окуляра, я закричав:

— Миколо Петровичу! Миколо Петровичу! Ідіть-но сюди!

— Що трапилось? — почув я біля себе голос Риндіна.

Микола Петрович кілька хвилин уважно дивився в телескоп. Потім він повернувся до мене. Обличчя його було замислене. Він знизав плечима:

— Не знаю, що й думати… Досі наука не мала відомостей про такі явища. Схоже на те, що на поверхні Венери відбувається вибух вулкана. Ми бачимо цей вибух крізь атмосферу планети, крізь хмари… А втім — перевіримо це!

Микола Петрович покликав Сокола:

— Вадиме, візьміть, будь ласка, інфрачервоний екран. Давайте його сюди. Так. Побачимо, побачимо. Я сподіваюся, що на такій відстані він уже працюватиме.

Я знав: інфрачервоний екран дає можливість бачити речі, які віддалені від спостерігача водяним туманом або хмарами. Але він діяв лише на певній відстані. З Землі, скажімо, Венеру крізь нього спостерігати не можна було. Виходить, Микола Петрович гадає, що тепер, коли ми наблизились до Венери, можна при допомозі екрана побачити, що ж саме світиться під хмарами.

Та ось Микола Петрович відірвався від спостережень. Обличчя його було збентежене.

— Ні, — сказав він, — ні. На жаль, і звідси нічого не виходить. Те жевріння стало лише трохи яскравішим — і все. Василю, — додав він, звертаючись до мене, — я, здається, не помилився. Вам належить честь бути першою людиною, якій пощастило побачити вибух вулкана на Венері!

…Як часто ми шкодуємо, що в нас увірвався зв’язок з нашою рідною Землею! Проте я забув, що й досі ще не записав до мого щоденника, як це сталося. Заповнюю цю прогалину.

Конструюючи свій міжпланетний ракетний корабель, Микола Петрович Риндін, певна річ, думав і про радіозв’язок, який весь час з’єднував би нас з Батьківщиною. Зрештою, з того часу, як було встановлено, що ультракороткі радіохвилі можуть відносно легко линути в міжпланетний простір, це завдання не було надто важким. Адже ще в п’ятдесятих роках нашого сторіччя вчені, використовуючи радар, кілька разів відправляли радіосигнали з Землі до Місяця — і навіть одержували відповідь. Звісно, ніхто на Місяці не відповідав, а просто радіохвилі віддзеркалювалися від поверхні Місяця і приходили назад на Землю, де їх і вловлювали чутливі радіоприймачі. Якщо радіохвилі дійшли до Місяця, — чому б їм не доходити і до нашої ракети під час її космічної подорожі?..