Учені сподівались, що ракетний корабель академіка Риндіна допоможе, нарешті, остаточно з’ясувати природу цього загадкового випромінювання. Правда, дехто з учених висловлював побоювання, що, вплив космічного проміння в міжпланетному просторі може шкідливо відбитись не тільки на апаратах експедиції, але й на її учасниках. Проте це були лише побоювання. Ракетний корабель мав у собі запаси свинцю в листах. Це був конче потрібний матеріал для пакування інфрарадію, який Риндін із Соколом мали відшукати на Венері й привезти на Землю. Як відомо, випромінювання радію (отже, і інфрарадію) затримується саме свинцем. Космічне проміння теж у певній мірі затримується свинцем. І академік Риндін мав на увазі захистити апарати й людей, в разі потреби, тими свинцевими листами.

Так чи інакше, але досі ніхто з учасників експедиції не відчував ніяких змін, ніякого впливу космічного проміння на свій, організм, хоч корабель уже добу летів у міжпланетному просторі.

Сокіл уважно провадив свої дослідження, вимірюючи інтенсивність і напрямок потоків космічного проміння. Він працював із складними приладами, частина яких була розміщена зовні, на поверхні ракети. Василь з повагою поглядав на циферблати, де тремтіли чутливі стрілки, які показували інтенсивність проміння, що пронизувало ракету. Інші прилади; дозволяли встановлювати напрямки, в яких проміння линуло космосом. Річ у тому, що певна частина учених взагалі відкидала думку про якийсь переважний напрямок потоків проміння. І дослідження Сокола щохвилини приносили нові відомості науці, проливали світло на походження цього таємничого явища.

Сокіл нікому, крім Риндіна, не говорив про наслідки своїх спостережень. Лише академік мав право вільно підходити до інженера під час його роботи і дивитися в розрахунки й записи. Одного разу Василь почув таку розмову:

— Ви певні, що головний потік іде саме з боку Геркулеса? — запитав трохи стурбованим голосом Микола Петрович. Сокіл відповів, вагаючись:

— Поки що всі дані говорять за це, Миколо Петровичу. Але годину тому прилади відзначили зміну напряму на шість градусів. Може, то був вплив зміни напряму ракети? Ви не помітили?

— Доведеться негайно перевірити.

І Риндін пішов до навігаторської рубки. А Сокіл з головою поринув у складні розрахунки.

Найбільше подобалося Василеві допомагати Гуро, який стежив за численними приладами, що автоматично поновлювали запаси кисню в повітрі ракети та поглинали зайвий вуглець і шкідливі гази — залишки людського дихання. Василь за короткий час так добре ознайомився з головними приладами, що цілком міг заміняти Гуро. Він якось сказав про це Миколі Петровичу. Але академік попередив його:

— Друже мій, не втручайтеся. Автомати працюють самі. Гуро мусить лише наглядати за їх роботою. А ваша справа досить цікава й відповідальна. Я вже доручив вам автомати для фотографування, незабаром дам ще якесь навантаження. Хотів був доручити це Борисові, та він не в дуже добрих взаєминах з механікою… якщо не зважати на його любов до зброї.

І він весело засміявся, бачачи, як скривилося обличчя мисливця, що удав з себе ображеного. Це було під час обіду. Сокіл не почув нічого, захоплений своїми власними думками. Інакше він обов’язково додав би від себе на адресу Гуро якийсь дотеп. Така вже була звичка у цих двох давніх і випробуваних друзів — не залишати невикористаною жодної можливості пожартувати.

Замість чергового дотепу Сокіл захоплено сказав, немов роблячи остаточний висновок з того, над чим він так довго думав:

— Археоптерикс мусить бути. Неодмінно мусить бути!

Цього ніхто не заперечував. Тільки Гуро насмішкувато зауважив:

— А один мій добрий знайомий… ще вчора запевняв мене, що ми не зустрінемо археоптерикса. Мовляв, розвиток фауни на Венері не дійшов ще…

— Неправда, я такого не казав! — спалахнув Сокіл.

— Так я ж не про вас. Я про одного мого знайомого…

— Досить натяків, шановний товаришу Гуро, якщо можна ваші жарти назвати натяками. Так, учора я ще не вирішив остаточно. Для вас, бачите, питання про археоптерикса нічого не важить. Ну, що вам той археоптерикс?.. Зайва куля з вашої рушниці — та й годі.

— Не заперечую. Може, археоптерикс навіть менш цікавий як об’єкт для пострілу, ніж якась інша тваринка, — покірно погодився Гуро.

— А для геолога це питання має надзвичайну вагу. Що таке, зрештою, археоптерикс? Ну, скажіть!

Гуро, що іноді цікавився палеонтологією, скривив губи в посмішці:

— Хм… ну, такий собі птах… з отих ваших страховищ якоїсь там мезозойської чи плезозойської ери…

— Ха-ха-ха! — зареготав геолог. — Як ви кажете? «Плезозойської» ери? Ой, не можу! Ха-ха-ха! Любий Борисе… ой не можу, не можу, ха-ха-ха!.. Ви гадаєте, що від імені тварини плезіозавра можна виводити назву ери? «Плезозойська»? Ні, ви трішки помиляєтесь…

Тепер розсердився Гуро.

— Я не гірше, ніж ви, розуміюся на назвах усяких там ер, — сухо зауважив він. — Тільки зараз вони мене мало цікавлять. Моє діло — влучати без промаху, коли мені чи вам зустрінуться потвори першої-ліпшої ери. А якої саме ери буде та потвора, то ваше діло. На те ви й геолог.

Микола Петрович побачив, що йому час втрутитися в розмову. Він лагідно зауважив:

— На вашому місці, Вадиме, я не звертав би уваги на випадкову помилку. Цілком ясно, що Борис лише помилився. Зрозуміло, що він хотів сказати не «плезозойська» ера, а «палеозойська». Правда, Борисе?

— Мгм… — трохи непевно погодився Гуро.

Микола Петрович притамував усмішку і закінчив:

— А вам, Вадиме, крім того, не завадило б визнати, що й досі ви не почали вправлятись у стрілянині. Роблю вам зауваження. За час подорожі ви мусите навчитися стріляти не гірше нашого Василя.

— Я навчуся, Миколо Петровичу, — відповів Сокіл.

— Так… І ще, я думаю, Вадиме, значно цікавіше було б, коли б ви обґрунтували нам вашу думку про археоптерикса. Забудьте на хвилинку всі суперечки і з’ясуйте. Це буде корисно всім нам, зокрема нашому юному товаришеві. — І він поглянув у бік Василя.

— Наш юний товариш, — відповів Сокіл, протираючи окуляри, — досить обізнана людина. Ми з ним розмовляли вже, і, якщо ви хочете, щоб тут пролунали лекції чи реферати, Миколо Петровичу, то дозвольте перше слово надати саме йому. Він упорається з цим завданням, запевняю вас.

Риндін помітно зацікавився:

— Ви так думаєте, Вадиме? Ану, прошу, Василю! Ми слухаємо.

Рижко зашарівся. Чомусь це нагадало йому іспити. Саме так, з такими словами, звернувся до нього викладач на іспитах, коли він закінчував школу: «Прошу, прошу, ми слухаємо!» Ну що ж, коли слухаєте, то слухайте! Василь Рижко задніх ніколи не пас. Зараз він покаже!

— Це, значить, про геологічний час? — запитав він на всякий випадок Сокола. І, діставши підтвердження, швидко заговорив:

— Історію нашої Землі ділять на два часи: догеологічний, тобто — неймовірно довгий період космічного розвитку нашої планети, і геологічний. Цей останній розподіляється на ери, ери розподіляються на періоди. Періоди — на епохи. Найстародавніші ери — архейська і еозойська. Вони не залишили нам майже ніяких ознак життя тварин чи рослин. Наші знання про розвиток життя починаються з палеозойської ери, з найпершого її періоду — кембрійського. За ним ішли девонський, кам’яновугільний та пермський періоди тієї ж самої палеозойської ери. Після цього почалася мезозойська ера з її періодами: тріасовим, юрським і крейдяним. Далі — кайнозойська ера. Це вже наша ера. Її періоди — третинний і четвертинний. Все.

Він спинився, трохи захекавшись, як після бігу. Сокіл весело заплескав у долоні:

— Ну, що я вам казав, Миколо Петровичу? Хіба не чудесно? Стисло, конкретно і без помилок. А тепер можу дещо додати і я. Між іншим, це зокрема буде цікаво й для Бориса…

Гуро виразно пахнув люлькою.

— Ні, ні, я не про те, — лагідно пояснив Сокіл, — я про своє. Ви вже знаєте, що Венера настільки молодша від Землі, що там мусить зараз бути, за нашими розрахунками, щось подібне до земної мезозойської ери. Чому саме так — цілком ясно. Всі спостереження, що провадилися з метою вивчити атмосферу Венери, довели, що наша сусідка завжди укутана в суцільну ковдру хмар — від полюса до полюса. Це вказує на бурхливе паротворення на її поверхні. Далі, останні дослідження щодо складу її атмосфери показали дуже своєрідну картину. Я нагадаю вам трохи про це. Пам’ятаєте, Миколо Петровичу, про нашу бесіду з Акимовим, професором Московського університету?