Він швидко пішов у напрямі яскравого світла карбідки. Він проходив повз сталагміти, він нашвидку обдивлявся їх: такі самі, точнісінько такі самі, як і в тій печері!..

Першою Іван Семенович побачив Діану, що мчала йому назустріч, як метеор. Вона радісно облизала все його обличчя, і геолог не встиг перешкодити їй. Потім він побачив Артема, який тримав на довгому скіфському списі прив’язану карбідку. Тепер він опустив її. Адже Іван Семенович уже був близько.

Ось Ліда в скіфському жіночому вбранні. Ось Дмитро Борисович у скіфському металевому шоломі, з сокирою в руках. Все гаразд! Всі живі, всі врятувалися! Тільки чого це вони всі такі сумні, стурбовані — всі, крім, звісно, Діани?

— Що з вами, товариші? — звернувся до них геолог. — Хіба ви не раді, що ми врятувалися? Адже минули всі небезпеки! І віщуни тепер нас не дістануть навіть стрілами…

Він помітив, що його жарт не справив ніякого враження на товаришів. Вони були засмучені.

— Та в чому річ? — запитав він знову. — Що сталося? Я питаю вас, — що з вами? Ми врятувалися, час би радіти, а ви… ех!.. Дмитре Борисовичу, ну?

Археолог знизав плечима:

— Звісно, від віщунів ми врятувалися, але… що робити далі?

— Як — що робити? — щиро здивувався Іван Семенович. — Шукати вихід.

Дмитро Борисович запитливо подивився на нього:

— Хм… а де його, на вашу думку, шукати той вихід? Ми ж не знаємо напряму… і взагалі, нічого не знаємо про цю печеру.

Іван Семенович голосно засміявся. Сміх його віддавався гучною луною між сталактитами.

— Дорогі мої товариші, я не пізнаю вас! — мовив він, нарешті. — Ми з вами врятувалися від головної небезпеки, від мечів і списів віщунів. Ми повертаємось додому. А ви, замість радіти, в розпач упали? Сором, сором який! Можна сказати, ми опинилися знов на нашій землі…

— Вірніше, досить глибоко під землею, — похмуро зауважив археолог.

— Та що з того, що під землею? Хіба ми з вами не звикли до підземних розвідок? Артеме, Лідо, де ваша бадьорість? Слово честі, я можу припустити лише, що ваші нерви остаточно розладнались після великого напруження там, на майданчику. Прокиньтеся, друзі, все гаразд!

Але товариші дивились на нього так само невеселими очима. І Іван Семенович додав:

— Добре, зараз я все поясню вам. Сідайте тут і дивіться.

Він вийняв з кишені аркушик паперу, розіклав його на колінах, показуючи товаришам. На аркушику був накреслений якийсь дивний рисунок, що нагадував план. Три голови з жадібною цікавістю схилились над рисунком.

— Слухайте і дивіться. Ах, Артеме, я не пізнаю вас! Така кмітлива голова — і от, на тобі! Не помітити такої простої речі. А скільки я вчив вас орієнтуватися на ходу?.. Ну, відповідайте мені, куди вирушило наше становище насамперед?

— На захід, — слухняно відповів Артем.

— І цей напрям не порушувався?

— Порушувався. Похід весь час ухилявся на північ.

— Добре. Виходить, ви помітили це? Але як же ви не зробили з цього висновку? Ну, спробуйте поміркувати самі!..

Артем думав. Очі його не відривалися від рисунка. Проте першою відгукнулась Ліда:

— Ми весь час обходили з лівого боку кам’яну стіну нашого урвища!

— Правильно, Лідо. Так що з того, все-таки?

Ліда теж задумалась. Дійсно, які висновки треба зробити?

— Весь час похід ішов вздовж урвища, — пояснював геолог. — Добре. І водночас він неухильно повертав праворуч. Спочатку він посувався на захід, потім цей напрям потроху звернув на північ, потім так само поволі звернув на схід і, навіть, як бачите, трохи на південь. Отак, як позначено на рисунку. Дивіться!

Лінія шляху, що його пройшло становимще, описувала на папері довгу криву, яка нагадувала майже замкнене коло.

— Не забувайте, що той напрям звернув, нарешті, на південь, — продовжував Іван Семенович. — Зрозумійте, Артеме. Ну?

І враз Артем зрозумів. Мов блискавка освітила перед ним цей незрозумілий спочатку рисунок. Так, так! Вони зробили коло — і…

— Іване Семеновичу! — вихопилося в нього. — Іване Семеновичу, все ясно!

— Ну?

— Ми зробили коло навкруг нашої сталактитової печери! І тепер знов опинилися в ній. Це наша, наша печера! Та сама, де нас захопив газ! Як же я сам не зрозумів цього раніше?.. Адже я з самого початку помітив зміни в напрямі процесії і весь час навіть відзначав їх. Дмитре Борисовичу, та хіба ви не пам’ятаєте наших висновків з приводу цього? Ну, скажіть!

Дмитро Борисович похитав головою:

— Розмови з цього приводу пам’ятаю. А от висновків такого порядку — не пригадую…

— Але ж це правильно, Іване Семеновичу? Правильно? — не вгавав Артем.

— Цілком! — підтвердив геолог. — Ми повернулись до нашої сталактитової печери, тільки не в тому місці, де покинули її, а в іншому, далі на північ. За моїми підрахунками, нам залишається пройти всього два-три кілометри, щоб опинитися на тому самому місці. Звісно, якщо мій компас не зіпсувався. Але думати про таке немає підстав. Проте давайте, Артеме, звіримо. Дайте ваш компас.

Артем подав. Стрілки обох компасів показували однаковий напрямок.

— Отже, пішли, — скомандував Іван Семенович. — Часу в нас не так багато, щоб марнувати його. Та й запаси карбіду не дуже великі… тільки й вистачить, щоб дійти до того місця, де залишилися ще три карбідки.

Вони вже рушали, коли Артем спинився:

— Але… Іване Семеновичу, там же той газ… Як же ми…

Геолог махнув рукою:

— Ми встигнемо помітити його здаля, той газ. Звісно, якщо він не розчинився ще і не розклався сам.

Вони швидко йшли між сталактитами, весь час перевіряючи напрям за компасом. Попереду йшов Іван Семенович. За ним Артем з карбідкою.

Тепер він ясно уявляв собі все.

Той величезний південний простір, до якого вони були потрапили, підземна порожнява, де жило скіфське плем’я кочівників, не була, звісно, безконечною. Підземний простір мав форму неправильного кола. Чи, може, не кола, а півкола. Це півколо оточувало собою немов гігантський стовп з кам’янистих порід. Жалобний похід скіфського племені пройшов довгий шлях навколо того стовпа.

А всередині стовпа через дивну гру природи була їхня сталактитова печера! Як просто — і в той же час, як складно!

По відношенню до головного підземного простору сталактитова печера була мізерною. Але це не заважало їй бути велетенською в звичайному розумінні слова. І тепер вони простують у цій печері до того самого місця, з якого почалися їхні неймовірні пригоди… Коли б тільки не помилитись напрямком! Проте Артем не пам’ятає, щоб Іван Семенович з його пильним оком колись помилявся.

Але… але ось іще одна загадка, досі не розв’язана. Чи, може, Іван Семенович уже розв’язав і її, тільки не встиг сказати про це?

— Іване Семеновичу, — сказав неголосно Артем, — у мене є одне запитання.

— Яке саме? — не повертаючись, озвався геолог.

— Ота історія з газом. Звідки він узявся? Не з скіфського ж світу?..

— Я теж думаю, що не звідти.

— То як же пояснити все-таки, звідки?

— Поки ми не вивчили складу того газу, я, звичайно, не можу сказати напевне. Але думаю так: внаслідок якихось хімічних процесів, можливо, — органічних, у невеликій печерці, відокремленій від головної сталактитової і від велетенського підземного простору, утворився невідомий нам задушливий газ. Він створювався віками, не маючи виходу. Згадайте, які міцні кам’янисті породи навколо нас! Так от, газ той зберігався природою дуже довго — аж доки ми не звільнили його, пробивши отвір до його сховища. Газ вийшов звідти…

— І мало не задушив нас… — зауважив Дмитро Борисович.

— Так, це була неприємна історія, — погодився Іван Семенович, в той же час знов звіряючи напрям за компасом. — Але вона вже позаду.

— Якщо ми знову не опинимося в тому газі…

— Ай, які страшні побоювання! — засміявся геолог. — Закладаюся, що ми не знайдемо тепер і решток того газу!..

— Чому?

— Тому, що гази такого порядку дуже нестійкі і швидко розкладаються, змішавшися з звичайним свіжим повітрям.