— «Слухай мене, Гартак! Я — дівчина іншого племені. У нас інші закони та звичаї. За нашими законами вождь не може взяти собі нову дружину, аж доки не доведе свою відважність у бою. А бій він не має права починати, доки поховають старого вождя. Я погоджуся бути твоєю дружиною, але тільки тоді, коли ти виконаєш звичаї мого племені. Гартак! Відійди і залиш мене, доки виконаєш те, що я сказала».

Оце саме, не розуміючи слів, говорила Ліда Гартакові. Таке було здійснення нового плану, запропонованого Ронісом. Він побоювався, що Гартак, ще до закінчення жалобної подорожі, одержить дозвіл Дорбатая одружитися з дівчиною, яка так сподобалась йому!..

Дівчина говорила ці незрозумілі слова так поважно, що й сама була трохи здивована: ніколи вона не думала, що з неї може бути акторка! І, вже закінчуючи, вона помітила, що її промова дуже вплинула на Гартака. Він розгублено озирнувся. Мабуть, він ніяк не сподівався на щось подібне. В наметі було чути, як приглушено, але збуджено гомоніли його супутники зовні, які теж чули голос Ліди. Адже вона говорила досить гучно. Добре, це теж було непогано!

Гартак не сказав більше жодного слова! Він вийшов з воза, віддав якийсь наказ, сів з допомогою служника на свого коня і зник за іншими возами. Ліда подивилась на Івана Семеновича, він на неї. Обоє вони боялись вірити, що все обійшлося так легко. Але це був факт!

Цього разу Ліда забула навіть свою огиду до кінського м’яса і не відмовлялася їсти його. А по обіді відбулися нові події.

Щодня Дорбатай справляв великі урочисті тривалі відправи з людськими жертвами. І щодня він збільшував кількість тих жертв, щоб збільшити й страх скіфів перед богами та перед ним, головним їх служником. Невідомо було, чи помітив він, як впливало це на Ліду. Можна було думати, що помітив, бо вже два дні, як полонених не примушували виходити з їхнього воза й стояти під час відправи в почті Гартака. Ліда й Іван Семенович залишалися в своєму возі. Але тепер під час кожної відправи вози розташовувались навколо місця, де відбувалося жертвування.

І як би не закривав Іван Семенович повстяні краї, як би не ховала свою голову Ліда, намагаючися не чути нічого, страшні звуки лунали всюди.

Події цього дня, напружена розмова з Гартаком остаточно знервували дівчину. Спочатку вона лише тремтіла від страху, потім уже не могла стримати сліз. Вони лилися з очей, змочуючи руки; Ліда кусала пальці, щоб стриматись, і не могла.

Знервований був і Іван Семенович. Перший час він сподівався, що Ліді пощастить перебороти себе, як це бувало раніш. Він мовчки сидів у своєму кутку, не дивлячись на дівчину. Але плач Ліди перетворювався на нервовий припадок. І тепер Іван Семенович не знав, що йому робити.

А Ліда плакала гіркими слізьми, ховаючи голову в подушки, її плечі здригалися, обличчя було мокре від сліз.

— Я не можу, не можу, Іване Семеновичу, — схлипувала вона, — не можу чути цього!.. Що вони роблять, що вони роблять…

— Не варт було дивитися, ось що. Ви надто знервувались, Лідо, — похмуро відповів геолог. — Ну, ось що, дівчино. Спробуйте заснути. Це найкраще з того, що ви можете зробити.

— Я не можу… не можу!..

Ліда всіма силами намагалась сховатися від вигуків, від туркоту тимпанів, від пронизливого свисту дудок.

— Ну, заспокойтеся, Лідо! Не можна ж так, слово честі!

— Який жах!.. Який жах!..

Дівчина тремтіла всім тілом.

Раптом тимпани залунали ще гучніше. Здавалося, їх стало вдвоє більше. Вигуки долинули з новою силою.

Ліда підвела голову:

— Що це?.. Іване Семеновичу, я не можу, в мене розривається голова… Я побіжу туди, я не припущу цього! Чуєте? Не можна залишатися тут, не можна… я біжу!..

Вона дійсно схопилась і рвонулася до виходу. Але геолог схопив дівчину за плече і з силою посадив знов на килим. На мить він задумався, мов обмірковував. Потім Ліда почула його суворий голос:

— Мовчіть! Чуєте, мовчіть! Ви не допоможете… Ми тільки зіпсуємо справу. Мовчіть! Досить істерики! Чуєте? Мовчіть!.. Бо інакше я…

Ліда злякано дивилася на піднесену руку Івана Семеновича. Ніколи вона не бачила його таким. Стиснені зуби, люте обличчя з нахмуреними бровами. Глибокі зморшки прорізали щоки. Примружені очі загрозливо дивились на неї.

— Іване Семеновичу… ви не вдарите мене… я…

— Мовчіть, я кажу!

Кусаючи губи до крові, Ліда знов сховала голову. Це було надто страшно. Але вона мовчала. Тільки час від часу десь зсередини проривалися в неї схлипування. Та сльози рясно лилися з-під тремтячих повік.

До неї долинали шалені вигуки, чиїсь одчайдушні крики, все це змішувалось з звуками тимпанів і свистом дудок. Але на першому місці було загрозливе обличчя Івана Семеновича, що ввижалося їй. Вона мов бачила над собою його піднесену руку з стисненим кулаком — і мовчала. Ніколи в житті вона не почувала себе такою нещасною й самотньою…

А Іван Семенович постояв ще трохи біля Ліди, дивлячись на її спину, що здригалася від ридання. Його піднесена рука повільно опустилася, майже торкнулася золотого волосся дівчини. Але Іван Семенович стримав себе: не можна було втішати, хоч би як йому хотілося зробити це і хоч як важко було йому самому так загрожувати любій дівчині. Адже тоді знов може статися цей нервовий припадок, Ліда може вибігти з воза, накоїти такого, що… Він глибоко зітхнув. Ця сцена коштувала йому багато. Він і сам відчував, як здригається його рука, як підступає до горла гаряча хвиля…

Він дивився на Ліду, йому було безконечно жаль її, цієї чудесної дівчини, яку він щойно лякав, збираючи всі свої сили, щоб стриматись самому. Але що він міг зробити інше? Треба було вплинути на Ліду, спинити її будь-що…

Іван Семенович ще трохи постояв біля неї.

«Здається, заспокоюється поволі», — подумав він. Повільно й тихо він одійшов, сів під стіною і закурив свою люльку.

Вигуки зовні стихали. Ще лунали тимпани, але й вони немовби втомилися. Іван Семенович сильно затягнувся. Приємно було відчувати, що люлька потроху заспокоює. А Ліда?.. Як вона?

Дівчина лежала нерухомо. Плечі її вже не здригалися. Тільки зрідка чулось її глухе схлипування. Але рівне дихання свідчило про те, що сильне нервове збудження змінилося сном: дівчина надто стомилася.

Люлька давно погасла, вже й віз сунув з місця, чути було голоси скіфів, що поганяли коней, вже шелестіла під колесами суха трава, а Іван Семенович все ще сидів мовчки й дивився крізь отвір у повсті. Він бачив далеку жовту смугу лісу, за якою підносились круті кам’яні урвища. Як і завжди, верхньої частини урвищ не можна було розгледіти, вона ховалася серед низьких хмар. І дивно було уявити собі, що над тими сірими хмарами простягається кам’яна стеля, сотні метрів кам’яної породи… і тільки ще вище, далеко-далеко, існує справжня сонячна земля, з якої вони потрапили сюди мимо своєї волі…

Там, у лісі, під урвищем, десь ховаються товариші, Артем з Дмитром Борисовичем. Як там їхні справи? Як почуває себе Дмитро Борисович? За Артема Іван Семенович не турбувався, хлопець міг постояти за себе, він уже не раз довів це.

Чиїсь руки раптом обняли шию Івана Семеновича. Він здригнувся від несподіванки, хутко озирнувся: то була Ліда.

Її зеленуваті очі з благанням дивилися на геолога, вона ніяково всміхалася. Дівчина хотіла щось сказати й не насмілювалася.

— Коли це ви встигли прокинутись, що я й не помітив? — мовив Іван Семенович якнайлагідніше.

Хтозна, чи не надто суворо він нагримав на неї, коли вона плакала?..

— Іване Семеновичу, пробачте мені… я така дурна… не змогла подолати себе… Мені тепер так соромно, що я й не знаю…

— Та киньте ви про це. Минулось — і гаразд. Дивіться ось краще — де ви бачили таке красиве небо? Га? Які чудові хмарки, правда?

Дівчина пустотливо махнула рукою:

— І небо звичайне, сіре, і хмарок ніяких нема, між іншим. Сама сіра безнадійна ковдра. Де ви побачили хмарки?

— А й справді, нема. Я ж їх тільки що бачив… Навіть милувався ними.

— Та тут їх взагалі не буває, Іване Семеновичу!