І надалі Сулейман І не полишав спроб поширити сферу свого впливу у Європі, але слід сказати, що османська експансія поступово пішла на спад. Хоча припускати, що рівень небезпеки від неї для польсько — литовської держави й України зменшився, було б невірним, що турки й доводили неодноразово. Попереду ще було спорудження фортець у нижній течії Дніпра, козацькі морські походи і знаменита Хотинська битва.
Назву Кримського ханства носила феодальна держава, яка в період з початку XV і до кінця XVIII сторіччя розташовувалась в Криму, а також охоплювала своїми кордонами степову зону від нижньої течії Дону до гирла Дністра. В 1475 році, під час походу османів на Крим, коли султаном Мехмедом II були завойовані генуезькі колонії Північного Причорномор'я, кримська правляча династія в особі Менглі—Гірея визнала васальну залежність від османського султана. В наступні роки вплив Оттоманської Порти на внутрішні справи Кримського ханства підсилювався, час від часу все ж викликаючи протидію кримських ханів.
Кримський хан мав двох офіційних заступників, які здійснювали контроль над східною та західною половинами держави. Вони іменувались калга та нуреддин і обирались з — поміж молодших родичів хана й наступників ханського трону. Влада хана не була абсолютною і обмежувалась радою беїв — старійшин кількох знатних родів, які у своїх володіннях мали право чинити суд і збирати податки. Судова система ханства будувалася за релігійним принципом: місцеві судді нижчого рангу (каді) та столичні судді вищого рівня (каді—аскери) підпорядковувалися муфтієві — голові мусульманської спільноти Криму. Муфтій був непідзвітний хану та підпорядковувався безпосередньо турецькому султанові.
Під час частих війн з Річчю Посполитою та Московським царством кримські війська захоплювали багато полонених, яких продавали на невільницьких ринках до Туреччини, країн Аравії й Північної Африки. Саме ці дії підлеглих кримського хана й викликали активну протидію козаків. А якщо до війн, що їх вів кримський хан, додати численні походи в Україну та Польщу за здобиччю, котрі здійснювались татарськими мурзами, стає зрозумілим, що поява на кордоні людей, подібних до Дмитра Вишневецького, була неминучою. Цікаво буде розглянути тактику, що її застосовували кримські людолови, коли здійснювали свої грабіжницькі рейди землями України.
Згідно з дослідженнями Д. Яворницького, орда, котра налічувала від кількох тисяч до кількох десятків тисяч вершників, намагаючись не викрити себе передчасно, підходила до кордонів польсько — литовської держави. Там ординці, переховуючись, кілька днів відпочивали і відгодовували коней, після чого переходили кордон і швидко заглиблювались в Україну на кількасот кілометрів. Під час цієї навали ординці не зупинялись і не вступали в бій з противником, намагаючись оминути фортеці з сильними залогами. Кожен з татар вів з собою кілька коней, що й давало можливість орді пересуватись з максимальною швидкістю — вояки не мали необхідності зупинятись і давати коням перепочити, а просто на ходу перестрибували з одного на іншого. Таким чином орда іноді досягала Галичини, Волині й навіть польської столиці. Далі починалося безпосередньо здобування ясиру, тобто невільників, яких пізніше татари продавали на невільницьких ринках Криму. Цей процес був простим, доволі ефективним і вельми жорстоким. Орда, котра пересувалась, розтягнувшись на кілька десятків кілометрів, ділилася на дві частини. Одна частина ординців залишалася охороняти обоз і рухалась у попередньому напрямку. Інша формувала два крила праворуч і ліворуч від обозу. Такими імпровізованими крилами ординці намагались охопити якнайбільшу відстань у кожен з боків від табору. Ці крила й ставали чималою бідою для будь — якого селища, череди худоби або просто подорожнього, котрому довелося трапитися на шляху у татар. Кримці були безжалісними. Все, що могло згодитися, грабувалося, навіть убогий селянський одяг, посуд та пожитки. Вся людність, котра могла самостійно пересуватися, йшла у полон. Долю старих, немічних й малих, котрі були не в змозі здолати дорогу у Крим до неволі, було наперед вирішено — їх безжально убивали. За татарами лишалися лише попіл згарищ та трупи. Вбивали навіть свиней, гребуючи, згідно з мусульманськими традиціями, брати цих тварин у здобич. Пройшовши таким чином відстань у кілька десятків верст, ординці, що утворювали крила похідної колони, поверталися до табору, замінюючи тих, котрі охороняли обоз. Все повторювалося знову. Такі «відвідини» Україна, Білорусь і Польща переживали мало не щороку. І кожного разу після татар залишались велетенські простори землі, перетвореної на пустку. Ниви, котрі нещодавно оброблялись дбайливими руками хліборобів, заростали й перетворювались на дику місцину. Цілі райони польсько — литовської держави майже повністю спустошувались.
Отже, як бачимо, загроза з боку Османської імперії і Кримського ханства для України і Великого князівства Литовського, у склад якого вона тоді входила, була дуже великою. Тож людям, подібним до Дмитра Вишневецького, була вготована доля борців за свободу і збереження самої можливості залишатися вільними людьми.
Перші походи Вишневецького
Співпраця з Бернардом Претвичем
«За кілька років до появи перших згадок про князя Вишневецького, особливо відзначився у справі захисту кордонів князівства Литовського від нашестя зі сходу барський староста на ім'я Бернард Претвич, якого деякі історичні джерела, як перед тим Лянцкоронського й Дашкевича, називають козацьким гетьманом.
Народився Бернард Претвич в Сілезії. Він походив, швидше за все, з ополячених німців, але на відміну від німців, які були у більшості протестантами, сповідував католицьку віру. Гербом шляхетського роду Претвичів був герб Вчеле, який мав вигляд шахового поля із золотими і срібними квадратиками. Цікаво, що цей герб відомий польський письменник Генрік Сенкевич, якого ми пам'ятаємо як автора безсмертного твору «Вогнем і мечем», зробив власністю одного з найколоритніших персонажів своєї трилогії — Яна Заглоби. Військова кар'єра Бернарда Претвича розпочалася при дворі тієї самої польської королеви Бони Сфорци, з якою пізніше судився Дмитро Вишневецький. На службу до королеви Претвич поступив, вірогідно, у двадцятих роках XVI століття. Але служба при королівському дворі у Кракові не надто сподобалась молодому шляхтичу. Усього через кілька років він перемінив столичний спокій на сповнене небезпек прикордонне життя. У 1537 році Бернард Претвич у чині ротмістра почав службу на Поділлі командиром загону легкої кінноти. Його прямим начальником був воєвода белзький Микола Сенявський, який згодом став великим коронним гетьманом Речі Посполитої. Розповідаючи на сеймі 1550 року про свої дії по захисту кордону від татар, Претвич відзначав, що у числі тих, хто допомагав йому у походах, був князь Дмитро Вишневецький. У своїх записках Претвич згадує усіх своїх соратників: крім князів Вишневецького і Пронського, він пише про Богуслава Корецького і Федора Сангушка. «Коли вони з'явилися і почали управлятися при воєводі белзькому в лицарській службі, тоді почали заростати шляхи і тим малим ватагам (татарським. — Ю. С.) у землі королівські, особливо білгородським і очаківським, які в ті часи найбільшої шкоди завдавали, незважаючи на мир короля з турецьким султаном, а тепер їм покладено край зусиллями воєводи белзького та нас, слуг королівських». Відомо також, що протягом 1548–1549 років князь Дмитро Вишневецький з іншими своїми соратниками декілька разів чинив напади на Очаківський замок, що перебував під юрисдикцією Оттоманської Порти. З приводу цих нападів султан Османської імперії Сулейман І Пишний скаржився польському королю Сигізмунду Августу у так званих «Реєстрах кривд». В них читаємо: в період з 8 червня 1548–го до 6 грудня 1549 року литовські люди безперервно непокоїли залогу Очаківського замку. Прізвище Вишневецького неодноразово фігурувало в цьому султанському реєстрі. Вказується, що в одній з таких експедицій князь Вишневецький перебував зі «старостою брацлавським князем Богушем Корецьким, старостою барським Бернардом Претвичем, синами гетьмана Миколи Сенявського Ярошем і Миколою».