— Та ні, сину, уважність до власної безпеки — це прояв зрілості. Навіть мудрості.

— Ма, куди ми летимо? До Катманду?

— Ні, я намагаюся доправити вас до Чистої Країни.

— А що там зі мною буде?

— Ну, не знаю — це від тебе залежить. Наприклад, тебе ковтатимуть будди і так вчитимуть тебе. Це весело.

Аякс намагається уявити собі, як його ковтатимуть будди, і засинає. Просто поринає у невагомість, у ніщо, поступово втрачаючи відчуття маминого тепла. Але відчуття позбавленого барв і звуків спокою залишається.

В Аяксів спокій, наче цівка води за комір, просочується холод. Йому сниться, що мама будить його до школи. Ще трохи, ну будь ласка, дай мені поспати ще п’ять хвилин, там же зима…

— Прокидайся, сину, я маю сказати тобі найважливіше з усього, що ти чув, — повторює мама все ближче і ближче до осердя безвиразного спокою. Можливо, це навіть її голос ллється холодною цівкою йому за комір піжами. Ну мааа, ну будь ласка…

— Сину, послухай мене! Я мушу тобі сказати. лишилося дуже мало часу, синку, часу зовсім не лишилося, Аяксе! — Аяксові здається, що мама стягла з нього ковдру, він скулюється від холоду, мов ембріон, намагаючись утримати сон, спокій і рештки тепла.

— Аяксе! Послухай мене! Я НІЧОГО НЕ МОЖУ ДЛЯ ТЕБЕ ЗРОБИТИ!

Аякс похоплюється, наче його підкинуло вибухом чи пострілом. За ілюмінаторами споночіло, в салоні кволо світяться ліхтарики уздовж стелі. Мама дивиться на Аякса з таким болем, з такою любов’ю, що йому здається, ніби ця зболена ніжність розчиняє кістки, розчиняє те, що він звик називати своїми кістками, хоча жодного разу їх не бачив, навіть на рентгені.

— Ти дуже важкий, сину. Я воліла би взяти на себе твою ношу, але, на жаль, таких чудес не буває, бо це суперечить закону карми, я не можу помінятися з тобою, закрити тебе собою, підмінити собою тебе. Поки ти ще не спиш, запам’ятай: кожна істота — це твоя мама і твій батько, навіть якщо це не людина. Ти оточений батьками, навіть якщо ні ти, ні вони не пам’ятаєте одне одного. Усі твої батьки — це твої діти. Ти відповідаєш за них. Тож, будь ласка, спробуй навіть подумки не бажати чиєїсь смерти. Якщо ти забудеш мою зовнішність, яку ти знав за оце щойно минуле твоє життя, ти знайдеш мене всюди. Навіть у самому собі. Літак падає. Зараз він зникне. Але ти — не зникнеш. Ще невідь як довго. Навіть якщо нічого не пам’ятатимеш. А ти нічого не пам’ятатимеш. Не проґав — зараз буде світло.

І настає світло.

І світло є.

І світло триває, поки не починають затягуватися і зростатися краї рани у просторі.

А простір — це дим, туман, хмари, smoke, vogue, смоґ…

Коли в літаку раптом зникає освітлення, Аякс зауважує, що настала ніч — за ілюмінаторами не видно навіть зірок — мабуть, літак влетів у хмару. Мамині слова зблискують у пітьмі різнокольоровими іскорками, розсипаються, мов приск довкола ватри, і гаснуть на спорожнілому сусідньому кріслі. Туманний морок остаточно розчиняє сприйняття, думки, салон літака. Аякс гулькає в сон так, ніби цілу добу глушив портвейн з горілкою. Йому сниться Піхва. Велетенська вульва, свіжа, як океанська мушля, ніжна, як мамине молоко на щоці…

Крізь сон він відчуває, як муляє йому незграбно підіткнута під праву щоку подушка. Голос жінки вві сні дедалі ближчий, наче хтось іде до нього крізь анфілади з дальнього кінця кам’яного замку,

ні,

просто вона скрикує за стінкою, в сусідній кімнаті, й цей звук запускає розумову машину, оприявнюються окремі слова, складаються у фрази, у фразах визріває упізнаваний сенс, сенс ущільнює простір і утискає безмежну темряву до відчутних розмірів рідної хати.

Хати, котра наповнюється значенням і сенсом роїстих щоденних подій, маленьких, звичайних, плинних подій, котрі складають твоє маленьке, звичайне плинне життя, подій, переважна більшість яких є просто твоїми фантазіями, сподіваннями і страхами, просто думками, вони невпинно вмирають і народжуються, з’являються і зникають, — з такою швидкістю, що ти про них одразу й забуваєш — тільки насичуєш ними хатній простір, аби хата пам’ятала і тримала купи твоє «я».

Густа непроглядна темрява, в якій не видно навіть титрів. Можливо, це просто чорний екран, з-за якого долунюють голоси:

— Аааааааа, дідько! Як це мене вже задовбало! Все, це вже край, я сама нарешті куплю безперебійник!

— Що таке?

— Ти що, не бачиш? Знову вирубили електрику!

— І багато в тебе ґиґнулося?

— На щастя, я не працювала! Кіно дивилася.

— Тю, чого тоді так репетувати? Зараз ввімкнуть і додивишся.

— Не буду.

— Вередуєш?

— Ні. То був майже кінець… знаєш, може, й добре, що так… я чомусь не хочу знати, чим усе закінчилося.

— Хоч що за фільм?

— Назва така поморочена — «Мара Примари».

— Про що?

— Та тупняк. Купа діалогів, усі тільки базарять, базарять і нуль екшну. Гівняний арт. Про бардо.

— Це про леді ін ред?

— Що ти мелеш?

— Про тьотьку в бордовому?

— Нє, про стан після смерти, чи під час смерти — я так і не зрозуміла.

— Смерти нема.

— Ну да. Розкажи це комп’ютеру. Клац — і нема. Задовбали вже тою електрикою.

У Місті Небесних Музикантів, на його північній півкулі, безшелесний травневий спадень дивиться крізь абрикосовий цвіт жовтими, як у тигра, очима на відвідувачів маленької вуличної кав’ярні. Кілька днів тому хазяїн кав’ярні наказав повиносити надвір парасолі, пластмасові стільці і хиткі столики, встановити їх прямо на брукований хідник — під крони абрикосових і грушевих дерев. Людей в кав’ярні одразу побільшало, але тільки за шинквасом, бо лишатися кавувати в приміщенні охочих нема навіть серед тих, кому забракло місць надворі. Хазяїн часто зиркає на людей за столиками і тішиться з прибутків. Крізь вітрину він спостерігає за людськими припливами і відпливами, міркує, чи вже час вмикати телевізор на барі, бо за півгодини почнеться футбол, відраховує здачу за пиво, доки осідає в келиху піна, пригадує, що син просив грошей на нову дошку, бо його скейт, мовляв, уже геть роздовбаний, а сам, між іншим, отримав шістку з алгебри, до слова, чи не сказати он тому пацану в бандані, отому, за кутнім столиком, що паркувати мотоцикли на хіднику, тобто на території кав’ярні, заборонено, може, тоді він або замовить ще пива, або вшиється звідси, хоча насправді жодних проблем, але у всьому має бути порядок і лад… Скоро підтягнуться музики, і де, в біса, Драґонові поставити свій контрабас, якщо там мотоцикл, і взагалі, мотоцикл і контрабас — це неправильне поєднання речей у порядній кав’ярні.

А он ту руду хазяїн знає, вона майже щодня сюди приходить, але якось безсистемно — в різний час, і замовляє теж різне — то каву, то мартіні, то салат, то пиво, то Криваву Мері. Сьогодні руда знов якихось туристів притягла. Хазяїн прислухається: точно, так і є — знову говорить про якогось Павича, ніби це його улюблена кав’ярня, цього Павича, і ніби він сюди часто приходить на каву, просто зараз вони, мабуть, розминулися, але, якщо взяти по пиву і трохи зачекати, він неодмінно з’явиться.

— Доброго вечора! П’ять пив, будь ласка, — звертається до хазяїна руда.

«А вигляд у неї нещасний, — думає хазяїн, розливаючи пиво, — неприкаяний якийсь, наче вона щось шукає і сама не вірить в існування того, що шукає. Але, бач, постійна клієнтка. Та ще й заманює мені туристів тим своїм Павичем. Може, запропонувати їй посаду арт-директора?»

Жовті, як у тигра, очі спадню поволі тьмяніють на грозу — і на абрикосових квітах тихо згасають золоті і рожеві бліки. Міцний подув вітру з ріки шарпає парасолі, висаджує білий пелюстковий феєрверк, жбурляє до прочиненої кав’ярні вогкий клубок запахів — річкового мулу, абрикосового цвіту, бензину і пилу. В небі над парасолями і деревами спалахує перша блискавиця, зшиває електричною білою ниткою хмари і брук. Гримить так, ніби прямо в кав’ярні поїзд метро зійшов з рейок.