Вже перші слова Нечая розвіяли страх та привернули отцеві Пристальському певність себе.
— Отець Пристальський? Чув я, чув я. Права рука високопреосвященного владики. Дуже радий вас, панотче, вітати в себе. Дрозде! Дрозде!
Дрозд увійшов у тій самій хвилині, несучи на великому підносі різнородні напитки та закуски. Виглядало, наче б він уже ждав з усім тим під дверима.
Просимо вашу милість — говорив далі Нечай — сідати й загрітися трохи після їзди, бо мороз бере щораз дужчий. Дрозде, подбай також, щоб візник всечеснішого отця теж мав щось з'їсти та чим загрітися. Від чого ви, пан-отче, хотіли б зачати? Горілка, мед, чи вино? Надворі зимно, може б горілка була найліпша? Вона в мене запікана та заправлена. Бачите, мій Дрозд — майстер від усього.
Дрозд витріщив очі та розширив уже уста, але схаменувся й не сказав ані слова.
— То може зачнемо від горілки? — спитав отець Пристальський, потираючи руки.
— Дрозде, наливай!
Дрозд став обережно наливати до дерев’яних кубків.
Нечай підніс чарку.
— На ваше здоров’я!
Отець Пристальський ковтнув горілку, рішив, що добра, і так вирішив свою власну майбутність.
— Я казав вам, отче. А тепер закусимо, чи повторимо?
— Як то кажуть? По першій не дишуть.
— Дрозде, наливай!
— На здоров’я!
Отець Пристальський не звертав уваги, що Нечай робить із своїм напитком. Коли б був стежив, був би помітив, що Нечай не дуже то сумлінно дотримує йому товариства. Для нього ж самого по цілоденному напруженні, страху, їздах, холоді горілка була, наче бальзам на рану. Отець Пристальський підбадьорився, думка почала працювати краще, кров кружляла живіше. Він поглянув на Нечая, затер руки, перехилився в бік полковника і, підносячи палець угору, промовив:
— А по другій не закушують.
— На здоров’я!
— Дай, Боже. Я до тебе, полковнику, від владики. Владика...
— А може б тепер чим закусити? — перервав йому Нечай. — Тут є добра вуджена риба, тут правдива чернігівська ковбаса з часником, тут київська ковбаса. Вибачайте, панотче, що нічого іншого нема, але що ж, чоловік сам, як палець, життя тверде, вояцьке. Годі! А що, добра ковбаса? Милости просимо, не гордіть, панотче. Вип’ємо?
— Дай, Боже, здоров’я! — відповів отець Пристальський, вихиляючи нову чарку.
Горілка вже почала розбирати його, вдарила до голови, розв’язала язик і він, забуваючи про свою місію, зачав говорити, що йому на язик прийшло.
— Ти, пане Нечаю, незвичайна людина. Не розумію, що вони всі мають проти тебе. Але панна Христина ще не монахиня, ще не черничка, вона ще могла б вийти з манастиря, коли захотіла б. Від неї це залежить.
— Від неї? А в котрім манастирі вона?
— В Панянськім Печерськім.
— Я так і думав.
— Нічого. Завтра поїду та з нею поговорю.
— Не знаю тільки, чи завтра буде безпечно туди їхати.
— Чому?
— Бо на завтра там обшук заповіджений.
Руки отця Пристальського задрижали і він повторив:
— На завтра...
Тепер пригадав собі бідолашний протодиякон, із чим його післали до Нечая.
— Владика просив... — почав, але Нечай перервав йому знову:
— Щоб я приїхав до нього, правда? Гаразд. Поїдемо. Ось іще по чарці на дорогу.
Отець Пристальський наново віджив, бо все складалося так гладко, що гладше й не могло. Вихилив чарку, поправив бороду та глянув із подивом на Нечая.
— Пане Нечаю, владика не любить пиянства і гостро карає за це. Я хотів би ще чарочку вихилити з тобою за спільну дружбу.
Нечай підвівся. На устах мав усмішку, але сірі його очі були холодні, як січень надворі. Нахилився над Пристальським.
— На дружбу, панотче, треба заслужити. Чим же ви заслужили? Тим, що вислали Христю в манастир?
Пристальський мовчки видивився на Нечая, вирячивши очі. Горілка била йому в голову щораз більше, все пішло ходором і давніший страх повернувся. Встав із крісла, але світ йому закрутився ще більше, так, що мусів спертися на стіл.
— Але тепер, пане Нечаю, я заслужу на дружбу.
— Побачимо — засміявся Нечай. — Хто зна, може вже запізно. Дрозде!
Дрозд увійшов.
— Мої санки готові?
— Готові, полковнику.
— А тамті?
— Візник упився так, що світу Божого не бачив. Ми відіслали його й коні додому.
— Гаразд. Поможи отцеві надягти шубу.
На холодному повітрі отцеві Пристальському стало значно гірше; він мало пам’ятав, що з ним твориться, куди вони їдуть. Коли висіли з саней, два козаки мусіли вести його по сходах, при чому він постійно повторював іще різні нісенітниці про дружбу і приязнь.
Так увійшли обидва до митрополичої кімнати.
Нечай пустив наперед отця Пристальського, а сам поступав поволі за ним, держачи в руках шапку та злегка побрязкуючи шаблею.
Митрополит підвівся. Коли побачив, у якому стані отець Пристальський, затрусився і зблід.
— Високоппп-реосвященний! Ось тут є пан Нечай, що я при-и-и-віз. Він...
Але митрополит кликнув на своїх:
— Візьміть отця Пристальського, покладіть у гостинній кімнаті та залишіть мене з полковником.
Як залишились обидва самі в кімнаті, митрополит підніс очі на Нечая.
— Цього сорому міг ти мені заощадити, полковнику. Я й так маю доволі турбот.
Очі Нечая були холодні, як сталь.
— Чи моя в тому вина?
— Чого ти хочеш?
— Я не прийшов сюди тому, що я щось хочу. Це ви, владико, хотіли мене бачити.
— Я хочу, щоб ти занехав обшуків манастирів.
— Це вже неможливе, владико. Як ми цього не зробимо, то зробить це чернь і тоді буде куди гірше.
— Чернь можна розігнати.
— Чернь, владико — наші люди. Ми проти неї не підемо. І що люди говорили б, якби ми так лишили озброєних ляхів за нашими плечима?
— Але жінки, діти...
— Київський полк готовить для них житла й харчі.
— Чому тоді не веде цього Кричевський, що київським полковником, тільки ти?
Нечай здвигнув раменами.
— Як вам, владико, відомо, Кричевський сам недавно перейшов до нас. Тим то йому не було б це зручно. Подруге, як київський полковник він може частіше мати діло з владикою. Тому гетьман рішив доручити це мені. Потретє, я хотів цього.
— Знаю. Ти вчився в київській колегії?
— Так.
— Отець ректор Ґізель про тебе дуже добре говорить.
— Тому отець Ґізель у манастирі, натомість отець Пристальський — права рука владики.
— Був. Уже не буде.
— Кому буде з того кривда?
— Піде на село.
— Прошу дати мені його, владико. В Тульчині священика немає, в інших містечках та селах також. Князь Вишневецький багатьох замучив минулого року. Отець Пристальський буде мати курей та качок більше, ніж зможе з'їсти.
— Не зробиш йому кривди?
— Бог із ним, владико. Не хочу я його кривди.
— То нехай їде в Тульчин, в Немирів, чи де йому місце призначиш, коли так. Даси йому підводу?
— Дам і поможу.
— Так кажеш, що обшуків манастирів ти не можеш спинити?
— Ні, владико. Але...
— Але що?
— Але вийшло ще щось інше. Як із тим буде, годі ще знати.
— Що таке?
— Чернь стала сьогодні ввечорі шукати по заможніших домах за шляхтою.
Митрополит поблід.
— Кажуть, що познаходили поляків і повели до Дніпра. Ті, що попадуть у мої руки, будуть безпечні за життя, але тамті пропали.
Митрополит повернувся, став перед різьбленим хрестом, що стояв між двома свічками на малім столику. Мовчав довго, може в думках молився, але устами не рухав. По хвилині такої мовчанки глянув на Нечая.
— Не можна б їх із рук черні вирвати?
— Ні.
Митрополит підступив до Нечая.
— Чи ти знаєш, що їх кров спаде на мою душу?
Нечай не відповів нічого.
— Коли б я Христі не післав був у манастир, не було б того всього.
Нечай і дальше не обзивався.
— Приїжджають комісари. Під їх опікою ці люди могли б повернутися в Польщу живими. А так...
Нечай мовчав.
— Кожна людина може згрішити: і проста, і священик, і митрополит. Тільки як митрополит согрішить, тоді і Господня кара більша і покута більша. Признаюсь тобі, так я согрішив, пане Нечаю, бо використав час, у якому тебе не було, щоб Христю намовити в манастир. Але я, полковнику, не злий чоловік. Я хотів би всім добра. Я подбаю якнайскоріше направити зло, яке я тобі зробив. Віриш мені?