Пани переглянулися. Лянцкоронський спитав:

— А друга новина?

— Друга новина, панове, ще гірша. Приїхав посланець із листом від господаря Лупула. Хмельницький напав на Волощину і зближається до Яс.

Голосний шум, повний живого схвилювання пішов по наметі, бо для кожного це була велика, тривожна несподіванка.

— Напав на Волощину?

— Господар благає помочі.

— А ми тут від чого? — спитав хтось відважніший, побрязкуючи голосно шаблею.

— Тому то той Нечай говорив, що на Волощину пішов хтось інший.

— Хто був би цього сподівався!

— По тому бунтівникові можна всього сподіватися.

Пан гетьман Калиновський спершу мовчав, наче приголомшений, і глядів з одвертими устами просто перед себе. Нагло схопився, наче опарений.

— Чого, чого він може хотіти від Лупула?

Всі втихли. Несподівано забрав голос князь Ярема і насміх почувся в його словах:

— Може того самого, що й ваша милість, тільки не для себе. Він має сина.

Шум удруге пішов по наметі. Десь у темному кутку хтось захихотав.

Відізвався Лянцкоронський:

— Тепер розуміємо, чому ввесь берег Дністра обсаджений козацькою піхотою, чому їх милість пан хорунжий коронний наткнувся на регулярну козацьку піхоту коло Старої Ушиці та чому Нечай писав листа, щоб ми безпечно сиділи в Оринині. Видно, між ними там усе обговорено та владнано і тоді, коли Хмельницький перекине цілу волоську землю горі коренем, Нечай буде мати око на нас.

— Переїдемо по їх черевах! — розлягся чийсь голос із гурту.

Але Лянцкоронський говорив далі:

— Тому й хоче Нечай, щоб і ми стояли біля Оринина. Коли ми ось тут розклались табором, думали, що вибрали найкраще місце, найліпше для оборони: Смотрич, Збруч, Дністер і кам’янецька твердиня. Хто на нас міг тут напасти? Але вийти звідси, це друга справа. Дністер обсаджений, у Жванчику козаки, довкола повстання. Кажуть, що Скала, Гусятин, навіть Борщів у козацьких руках. Куди йти?

— Як то? Лишити Лупула на поталу?

— Куди йти? — спитав іще раз Лянцкоронський.

— Мосці панове! — крикнув голосно гетьман Потоцький, головно, щоб угамувати гамір. — Збруч також обложений козацькою піхотою.

— Ліпше було залишитись під Сатановом, як я радив — гарячився польовий гетьман Калиновський. — Ми були б мали принаймні свободу рухів. Тепер цей харциз Нечай має нас у своїх руках. Але пан краківський ніколи не хоче слухати мудрих рад.

— Треба бути мудрим, щоб мудру раду дати, пане воєводо.

І вже розпочиналася та сама колотнеча, що була така звичайна в коронних гетьманів. Але тепер панове Лянцкоронський, Вишневецький та й інші підступили до польового гетьмана і відгородили його від пана Потоцького.

Після довгих нарад рішили заждати до другого дня, вислати ще роз'їзди і тоді пробувати силою перейти Дністер.

Але тієї самої ночі приїхав королівський гонець із листом від короля Яна Казимира, щоб не важились переходити Дністер і встрявати в бої з козаками. Гонець, який їхав через Скалу, потвердив, що скрізь бачив козацькі з’єднання, які великими силами залягли всі шляхи, але йому не робили ніяких перешкод у їзді.

Для польського коронного війська почались дні очікування, напруження, безділля й голоду. Тим часом Нечай щораз більше стискав перстень довкола обложених і ждав на нові прикази від гетьмана Хмельницького.

Доки край не буде вільний, а люди щасливі

Два дні били дзвони в брацлавських церквах і два дні гриміли гармати на брацлавських мурах, як гетьман Хмельницький стояв там, повертаючись із Волощини до Чигирина.

Всюди було глітно, людно, шумно, святково. Духовенство всієї широкої околиці на чолі з митрополитом Косовим і митрополитом коринтським і назаретським брало участь у вітанні свого великого гетьмана і свого Війська. Кінні частини брацлавського полку, що вспіли разом із Нечаєм повернутися день раніше, виїхали назустріч гетьманові у всьому блиску, під корогвами, з великою полковою корогвою, щирим золотом вишиваною, яку дістав брацлавський полк від черниць києво-печерського панянського манастиря.

З гуком бубнів та літаврів слова не можна було чути; вони заглушували все, крім густих гарматних стрілів і гомону багатьох дзвонів.

Коли Нечай повернувся з-під Кам’янця, кидався сюди й туди, щоб упорядити це й те, але на превелике своє диво довідувався, що все вже було розпоряджене, обдумане, приготоване, що він уже нічим турбуватись не потребує, бо про все подумала Христя.

— Полковниця так ізвеліла — діставав відповідь і після кожної такої відповіді горда, щаслива усмішка з’являлася під його вусом.

Христя та її мати, користаючи з рад митрополита Косова і Степаниди, продумали все до подробиць і свято випало величаво.

Гетьман був задоволений: і тим, що волоський похід покінчився так швидко й блискуче; і тим, що Потоцький дістав добру научку, — коли показалося, що він із цілою коронною армією не міг собі порадити з одним однісіньким козацьким полком; і виявами любови та поважання не тільки війська, але й цілої людности; і тим, що Лупул обіцяв видати свою доню за Тимоша; і тим, що тут, у Брацлаві вже ждали на нього посли: і від польського короля, і від московського царя, і від турецького султана.

Але гетьман не наглив, не поспішався відправляти послів, був охочий до розмови з кожним, мав час на все і для всіх. Коли зійшлися на обід у великій залі брацлавського замку, гетьман узяв під руку Нечая та підійшов із ним до Христі, що давала пильне око на всіх і на все.

— Ось воно як — сказав, підходячи до неї. — Колись за моїх часів полковники давали лад усьому, а тут тепер, куди не обернешся, всі кажуть: “наша полковниця казала нам.” Що ти на це, Даниле?

Нечай глянув тепло на Христю і засміявся.

Гетьман говорив далі:

— Тільки глядіть, не посваріться між собою, бо Данило також любить, полковнице, щоб було, як він хоче.

— Так і буде завжди, пане гетьмане, як він хоче.

— Мав я на твого Данила, полковнице Христе, гнів у серці, як він почав мені псувати зборівську угоду. Але тепер я бачу, що вона й так не могла б утриматися. Що тут народу до вас збіглось з усіх кінців України! Скаржився дуже пан староста черкаський на тебе, Христе, що з Данилом і з народом був би домовився, коли б не ти.

— Він скаржився на мене? Пан Кисіль?

— Еге ж. Казав, що ти нарід підводиш до бунту.

— Але ж, пане гетьмане, ваша милість бачив нарід сьогодні. Чи він збунтований? Це все добрі, спокійні, миролюбні люди.

— Га, нехай і так, коли ти так кажеш. Ти знаєш, що полковнице? Я тут до вас — усіх полковників пришлю з цілої України, і тих, що жонаті, і тих, що ще ні, нехай знають, як жити треба і яка полковниця має бути. Згода?

Христя похилилась глибоко перед гетьманським маєстатом.

— Ваша милосте, ви надто ласкаві для мене.

Гетьман засміявся. За той час оточили його достойники церкви, старшини, посли і поволі гетьман повертався до свого місця при столі. Всі три митрополити відслужили молебень, величаючи гетьмана і все Запорізьке Військо. Коли засіли до стола, гетьман став оповідати про свій молдавський похід, як вони в двох тижнях перейшли цілу Волощину вздовж і впоперек, аж по самі гори, і потім, дивлячись на королівського посла, Єрмолича, додав:

— Знаєш, вашмосць, я по правді не очікував такої модерації від пана Потоцького. Не те, що війська не рушив проти нас, але навіть його роз’їзду ми ніде не бачили.

Єрмолич загриз уста, бо чув глум у голосі гетьмана та бачив усмішки на обличчях старшин довкруги себе.

Тим часом гетьман говорив дальше:

— І мого посла, Кравченка, прийняв, як годиться, та в подарунку для мене коштовну шаблю переслав.

— І коні — додав, усміхаючись, Нечай.

— О, правда! І коні. Цілий табун. Усі пана Потоцького. Скажи вашмосць панові краківському, що я дуже вдячний йому за них, тим більше, що знаю, що коней у таборі тепер немає. Тільки всіх буланих я передав Нечаєві, бо він таких любить і на таких їздить. Думаю, що пан Потоцький не буде за це гнівний на мене.