— А що ж ти зробив би, Даниле?

— Багато нам татари помогли досі? Тільки об’їли край, пограбували, де могли, а де не могли, то обікрали. Чому нам не змірятися з ляхами самим? Збройного люду в нас доволі, а гетьман — вождь, яких мало було в історії.

Лисовець похитав головою.

— Гей-гей! Молодий ще ти, Даниле, запальний! Чи ти подумав, що тоді, коли ми рушимо на Польщу самі, то нас обскочать, мов ті собаки, Радивил з одного боку, волоський господар із другого, а в незаслонені, відкриті плечі встромить свого ножа кримський хан, який тільки жде на легку здобич? Війська у нас, в Україні не буде, сил не буде. Що тоді станеться?

Нечай умовк.

Забрав голос сотник Зеленський:

— А що Москва? Адже гетьман хоче піти під царську руку за поміч проти ляхів?

Наче тінь перебігла через очі Лисівця.

— Не був я там і сам не бачив. Але люди, які їдуть туди, різні привозять вістки. Мало хто добрі.

— Чому?

— Селяни там у жахливій неволі. Їх там кріпаками звуть. Ціла Московщина закріпачена. Недавно по околицях Москви й по цілому краю перекотилася хвиля повстання проти панів. Найгірше було у Пскові, де, як кажуть, багато крови полилося і ще ллється. Тому то цар завжди ще стоїть осторонь. Добре було б так Польщу нашими руками розвалити, границі держави поширити, але воля, панове товариство, то погане слово, ненависне слово в Москві. Царські бояри, що своїми кріпаками орють, наче робучими волами, воліли би піти з поляками проти нас, до чого їх і польський король, і Кисіль намовляють, але також і бояться того.

— Чому?

— Ми ж тієї самої віри. Пустять своїх холопів сюди, тоді ці побачать, за що ми б’ємось. Словом, бояться власних закріпачених людей.

Зеленський ударився рукою в чоло.

— Тільки тепер мені ясно, чому це так. Такий край багатий, такий родючий, не те, що Московщина, а проситься під руку царя і той не хоче! Цього я не міг зрозуміти!

— Ось воно як!

— Усюди те саме!

— Коли наші їздять туди, до Москви, — говорив дальше Лисовець — тс можуть їхати тільки однією дорогою, ночувати завжди в тих самих заїздах, говорити з тими самими людьми. Скрізь наших людей пильно стережуть, дбають про них, ходять коло них, але не дозволяють стати з кимнебудь на розмову. Ще ні один, що їздив туди, не був у звичайному селі, не балакав із звичайним, простим мужиком. Чому? Легко відповісти. Не хочуть, щоб їхні селяни знали, за що ми б’ємося, не хочуть, щоб вони дізналися, що ми вільні, що панів прогнали та що це є головна причина війни.

Житкевич, полковий писар, людина старша, розумна, з розмахом поставив порожню чарку на стіл.

— Тепер мені ясніше. Тепер і похід на Волощину, то не такий дивогляд, як видавалося спочатку. Старого Лупула можна примусити бути добрим сусідом. За його то поміччю обидва польські гетьмани визволилися з татарської неволі і тепер тільки ждуть, щоб пімститися на нас. Гірко думати про Туреччину, але хто знає, чи це не найліпша дорога? Гетьман знає, що робить. Тож, панове товариство, за волоський похід! Давай, хлопче, меду!

Але замість джури підійшла з підносом Христя й почала наливати кубки. Коли скінчила, Нечай почув її глибокий, шовковий голос і глянув здивований.

Держачи в руках порожній збанок, Христя повернулась до Лисівця.

— Зачували ми, ваша милосте, що в господаря Лупула є ще одна доня, домна Роксанда, кажуть: незвичайної вроди. Коли в нас був гетьманич Тиміш, то згадував, що бачив її на дворі семигородського князя Ракочія. Чи не думав ваша милість, що...?

Але дальші її слова перебили голосний сміх і оклики старшини.

Старий Шпаченко, з сивим вусом і шрамами поораним обличчям, підійшов до неї, сіпнув вуса, вклонився низько й потім, коли гамір ущух, промовив:

— Бог дав нам доброго, славного, хороброго полковника. Але як це сталося, що ми дістали таку полковницю?

Дивлячись на Лисівця, говорив дальше:

— Кожний слухає свого полковника, бо так воно по закону має бути. Але скажіть, де полковниця має такий послух, як у нас? Ану, йдіть і скажіть для спроби, для жарту в якійнебудь сотні, що полковниця Христина наказала те і те, чи сотня не зробить? Зробить, і то скоріше, як ви могли б сподіватися. Ось і тепер. Виправа на Волощину... Ви тут і Радивила згадували, і Москву, і хана, і Туреччину, а про те ніхто й не подумав і не говорив. А ви тільки й подумайте! Коли б так гетьманича Тимоша одружити з Лупулівною, то і наш лівий бік був би безпечний і наш правий бік, від Радивила, бо жінка Радивила рідна сестра Роксанди. Словом: Польща залишилася б сама. Що ви на це кажете, панове товариство? Хто з вас подумав про це? Га?

Христя засоромлена, збентежена, підійшла до Данила, ніби шукаючи охорони для себе в його дужих раменах.

Нечай пригорнув її, підніс чарку вгору і кликнув:

Так отже, панове товариство, за здоров’я нашого гетьмана, за щасливий похід на Волощину та на пана Потоцького!

— Слава гетьманові!

— На погибіль ляхам!

Нараз після того з усіх грудей залунало грімко:

— Слава нашій полковниці!

Христя ще тісніше пригорнулася до Нечая, а Лисовець водив очима по всіх присутніх і усмішка бігала по його білих зубах.

Леопардова шкура

Дрімав на сонці ранній вересень.

Падали спілі яблука з яблунь. Великі темносині сливи аж прискали солодким соком.

Крякало чорне гайвороння над свіжо поораною землею. Паслися спокійно корови і вівці по стернях.

Сухою, втертою, крутою подільською дорогою посувався відділ кінноти. Тяжкі коні були добре утримані, відгодовані, вичищені; сідла хрустіли при рухах коней, декуди забряжчала шабля, вдарилося стремено об стремено, порскнув кінь і курява підіймалася з-під кінських копит.

Вистоялі й випочаті коні рвалися охоче в дорогу в такий не гарячий і не холодний осінній день.

Це відділ пана полковника Корицького їхав із польського обозу під Оринином на роз'їзд у напрямі Жванчика, Нової Ушиці й Бару.

Не було це завдання ні трудне, ні небезпечне, бо попередні роз'їзди не натрапляли на козаків у тій околиці Бару. Але великий коронний гетьман Потоцький хотів дати війську якнайбільше зайняття й тому висилав роз’їзди, головно на схід від Оринина під Кам'янцем Подільським, де було розташоване все коронне військо.

Корицький, який під Корсунем попав було в татарський ясир, повернувся вже з полону й горів бажанням зустріти Нечая та заплатити йому за все, що він йому заподіяв. Нечая він обвинувачував у тому, що попав у татарський полон, що його села й хутори біля Білої Церкви пропали для нього, що він залишився тепер бідний, наче та церковна миша, що не має навіть за що кухля меду купити, — всьому цьому, на його думку, винен був Нечай. Тому й тепер, у час цієї спокійної їзди, в благословенній, медом і молоком текучій країні, його думки виповнялись образами майбутньої пімсти.

Кістку за кісткою буде йому ламати, сіль і гарячу смолу за шкуру заливати, очі вилупить, руки й ноги повідрубує, насититься пімстою, заки ще заб'є його, того харциза, того злочинця, того — ех!

Від двох років пан Корицький щоранку та щовечора на колінах молився, щоб дістати Нечая в руки, щоб пімститися на ньому. За Мурахву? Ні, не за Мурахву. За Корсунь, бо там увесь його реґімент був вибитий, коли він дерся на окопи Нечая, бо сам він дістав шаблею по лобі від того бузувіра, хоча той, здається, й не знав, кого поклав тоді. Тепер буде знати! О, буде!..

Відділ посувався поволі, минув Ксаверівку, з’їхав у глибокий подільський яр, який творила річка Студениця, переїхав мілкий брід і в’їхав до Липин. Тут яр ставав щораз вужчий, тісніший; стіни бігли місцями майже прямовисно вгору, але дорога була рівна і кіннотчики почали підспівувати веселих пісень.

Нагло дорога завернула направо.

Коли Корицький об’їхав закрут, побачив, що дорога перекопана, а на шанцях ізза грізно насторожених гаківниць та самопалів ненависно світили очі людей, готових на все.

Волосся стало дубом у полковника, бо він зрозумів, що необачно впровадив свій відділ у засідку, з якої нема повороту.