Протягом вечора, коли все мало статися, Гоша і Вітя домовилися чергувати біля під’їзду, час від часу підходячи до дверей точкаріка на випадок непередбачуваних ситуацій.

Я категорично відмовилася брати будь-яку участь у цих приготуваннях, засудивши саму суть акції, і присвятила вечір підготовці до контрольної з іспанської.

Репетитор, яка готувала мене до вступу, була дочкою українських батьків, але народилася у Франції, а потім 15 років прожила у Парагваї. Звали її Естела Давидівна, студенти з острахом ставилися до її строгості, а на кафедрі романських мов вона вважалася найкращим фахівцем з французької та іспанської. Естела Давидівна свого часу закінчила львівський університет, слабо володіючи українською. Точніше письмовою українською. Розуміти і розмовляти вона могла без проблем, але лекції записувала, спершу перекладаючи їх французькою, а потім, готуючись до іспиту, переписуючи все ще раз мовою оригіналу. Відтоді у неї сформувалося переконання, що іноземну мову неможливо вивчити, не порівнюючи і не співставляючи її із ще однією, спорідненою мовою. Таким чином вона сама оволоділа польською і російською, бо вдосконалюючи українську, потребувала порівнянь, а обмежитися однією польською або однією російською видавалося їй недостойним доцента університету. Такі ж високі вимоги ставила вона і до своїх студентів та абітурієнтів, яких вона за доволі високими на той час розцінками готувала до вступу.

Тому коли я перший раз з’явилася у її крихітній і захаращеній книгами квартирі, де окрім неї мешкала ще старенька сибірська киця і мовчазний папуга у старанно вичищеній клітці, Естела Давидівна відразу ж попередила мене, що іспанську граматику ми будемо вивчати за підручником із французької. На її думку, він краще подавав граматичну структуру, яка, як відомо, у всіх романських мов дуже подібна. А крім того, я повинна привчати себе до думки, що жодну мову неможливо вивчити, не порівнюючи її із спорідненою.

Таким чином, того вечора, коли у точкарику відбувалися вищеописані і епохальні з точки зору проходження сексуальної революції у нашому дворі події, я старанно вписувала у розкладений на підлозі (бо не поміщався на письмовий стіл) аркуш ватману зразки відмінювання дієслів, розподіляючи їх на “індікатіво”, “субхунтіво” та “інфінітіво”, “формас сімплєс”, “формас компуестас” та “герундійо”, “пресента”, “футуро”, “імператіво”, “кондісьйональ”, “претеріто перфекто”, “претеріто індефінідо”, “претеріто антерійор”, “імперфекто”, “плюсквамперфекто”, “кондісьйональ перфекто”, “футуро перфекто”, “герундйо перфекто”, “інфінітіво перфекто” і звичайний “партісіпйо пасадо”. Зразком при цьому мені слугував інший, зменшений у масштабі один до десяти, аркуш із підручника французької мови, де всі вищеописані речі пророблялися із кожною із відмін французьких дієслів. Моїм завданням було проробити те саме з представниками трьох дієвідмін дієслів іспанських, вживаючи часові форми і закінчення за аналогією і заодно вивчаючи їх напам’ять.

У момент, коли цей процес був близький до завершення, а мій стан – до відчаю, на балконі моєї кімнати почувся знайомий звук, який означав, що Вітя хоче зі мною поговорити. Я здивовано глянула на годинник – ще навіть не було першої, а в такий час ми ніколи не зустрічалися на балконі, побоюючись, що батьки ще не сплять. Потям я обережно визирнула із дверей кімнати, і переконавшись, що батьки вже лягли, вирішила ризикнути.

Вийшовши на балкон, я вдихнула ковток свіжого нічного повітря і відчула, як з голови прудко вилітають старанно визубрені “убе”, “убісте”, “убо”, “убієра абідо”, “убієсе сідо” і “абріамос естадо”. Це відчуття чомусь нагадувало те, коли від черевиків відвалюються великі кавалки налиплого і засохлого бруду. Було трохи шкода витрачених намарне зусиль, але відчувалося і певне полегшення. Я зрозуміла, що контрольну мені завтра не написати, і заспокоїлася.

– Прівєт, ізвіні, шо пабєспакоїл, я па срочній справі. Ти знаєш, Льошка с Валькай севодня ета, ну в тачкарікє. І у ніх праблєма. Ми с Гошкай нє знаєм, як памочь, у Ді Снайдера пра ета тоже нєт, может ти чєво підкажеш.

– Тс-с-с, – сказала я, – обережно, бо батьки можуть прокинутися, ти знаєш котра година?

– Ну я же сказав, ізвіні, проста праблєма у людєй, треба срочна. Панімаєш, Льошка купіл прєзєрватів, а він бальшой аказався, злазе, сходили в аптєку, там гаварят мєньше нема. Ти случайна нє знаєш, ані па размєрам прадаютса, ілі ета у Льошкі с размєрамі нє всьо в парядкє. Знаєш, він пєрєжіває па цьому поваду.

Відверто кажучи, розміри презервативів, які мені доводилося на той час бачити в наших аптеках, вражали мене не менше. Навіть ставало трохи лячно, яким чином все це може поміститися в мені всередині, про відчуття в той момент, коли це станеться вперше я взагалі намагалася не думати. Але зізнатися в своїй неосвіченості Віті я аж ніяк не могла, і тому відповіла, намагаючись надати своєму голосові максимальної зверхності:

– Такі проблеми неминуче чекають на кожного, хто вважає себе дорослішим, ніж він є насправді. Я, нажаль, нічим не можу зарадити. Мою позицію в цьому питанні ти знаєш.

Вітя зітхнув, і пішов втішати друга-Льошу. Більше з приводу дошлюбного сексу ми не дискутували. Перемога виявилася за нами із рахунком 1:0. Контрольну я написала на четвірку і дуже втішилася.

Суд мертвих над живими. Грати на вікнах першого поверху. Звинувачення невинних.

Нарешті для мене завершилися іспити випускні, вступні, іспити долі. Разом з іншими щасливцями, зарахованими на один із найпрестижніших факультетів університету, я повинна була їхати на сільсько-господарську практику збирати хміль. Батьки, знаючи мою непристосованість до фізичної праці і життя в польових умовах, намагалися зробити все можливе, аби звільнити мене від цього випробування. Сама я в принципі нічого не мала проти. Цікаво було познайомитися з майбутніми однокурсниками (як виявилося пізніше, в кількісному співвідношенні 97 до 3 більшість становили однокурсниці), спробувати себе в ролі колгоспниці. Але, як це часто буває з люблячими батьками, їм видніше, що для дитини краще.

Мало не напередодні того дня, коли повинно було вирішитися, чи їду я збирати хміль, „Лазарет» отримав пропозицію випустити музичну платівку. Це було нашою спільною великою перемогою, до якої ми готувалися під час довгих і виснажливих репетицій. На той час я якось непомітно настільки органічно влилася у склад групи, що вже навіть не задавала собі запитання, а чим я власне там займаюся.

Почалася наша співпраця із пропозиції, зробленої мені ритм-гітаристом Гошею, написати для першого альбому “Лазарета” справжній рокерський текст “шоб так душевнєнько, як в Асадова, але хардово як в “Секс-пістолс”. Я спочатку засумнівалася, чи зможу, але потім Гоша приніс мені свою власну спробу написати подібний текст під назвою “Суд мертвих над живими”, який починався словами: