Проте, як зазначалося вже, мова не є щось застигле на віки вічні, тому й далі триває впорядкування мовних норм, уточнення сумнівних моментів у вживанні різних слів, дослідження мовних явищ і формулювання правил підпорядкування слів та складання речень, далі відбувається словотворення.

Автор цієї книжки не ставить собі на меті навчити читача української мови, – для цього будуть потрібні інші видання. Книжку призначено для тих, хто не тільки володіє українською мовою, а й хоче запобігти помилковому слововживанню, перебороти лексичну розбіжність у визначенні однакових понять, позбутись того паралелізму в нашій мові, що не збагачує її, а обтяжує й ускладнює. У цій книжці принагідно розповідається про відомі морфологічні й синтаксичні норми, якими часто нехтують у поточному мовному вжитку, чи то забувши їх, чи недостатньо засвоївши колись. Головну увагу й найбільше місця в книжці приділено похибкам лексичного й фразеологічного характеру, на які раз у раз натрапляємо не тільки в живій розмові, а й на сторінках періодичних видань, ба й у наукових працях і в художніх творах.

У пошуках найкращого мовного еквівалента автор книжки намагався виходити не стільки з власних уподобань, скільки з традицій нашої мови, підпираючи свої пропозицїї щодо вживання певних слів чи висловів прикладами з української класичної літератури, фольклору й живого народного мовлення.

Щоб читачеві легше було орієнтуватися в книжці й знайти потрібну довідку, матеріал поділено за частинами мови, спочатку йдуть відмінювані, а потім невідмінювані частини. У кожному розділі, присвяченому певній частині мови, на першому місці викладено зауваження з морфології й синтаксису, а вже потім розглядається помилкове чи сумнівне вживання низки слів, розміщених за алфавітом.

Автор не претендує на всеохоплення, але з публікації частини розгляданого тут матеріалу в журналах "Жовтень" та "Україна" і в газеті "Літературна Україна", яка викликала багато відгуків–листів, автор побачив, що навіть у цьому невеликому обсязі книжка може якоюсь мірою задовольнити попит спраглого на таку лектуру читача.

Якщо читач і не знайде відповіді на багато питань, що ставить перед ним бажання піднести рівень культури власної мови, але, за прикладом цієї книжки, буде сам дошукуватись потрібної довідки в багатющій скарбниці нашої мовної спадщини, виявляючи тим любов і шану до мови свого народу, автор уважатиме, що він до певної міри виконав поставлене перед собою завдання: дати читачеві поштовх до роздуму, до дбайливого поводження зі своєю мовою, а значить – і до самовдосконалення в ній.

ІМЕННИКИ

Називний відмінок у складеному присудку

У якому відмінку треба ставити іменник і прикметник, якщо вони виступають у складеному присудку поряд із дієсловами бути, звати тощо, – в називному чи орудному? Як краще сказати по–українському: «Мій батько був коваль» чи «Мій батько був ковалем», «Вона була гарна дівчина» чи «Вона була гарною дівчиною»?

Це – ніби паралельні форми, які бачимо в нашій класичній літературі й матеріалах фольклору. Проте в сучаснім мовнім житті помітна схильність до вживання тільки однієї форми – орудного відмінка: «Петро був першим учнем у класі», «Вона була досвідченою лаборанткою», «Усе життя вони були наївними, як діти». Подивимось, якому відмінку надає переваги українська класика й жива народна мова. «Обоє вони були сироти, побралися й жили собі двійко» (Марко Вовчок); «Мене звуть Андрій Корчака» (І. Нечуй–Левицький); «Будь мені лицар да вірнесенький» «Українські пісні» М. Максимовича).

У всіх цих фразах іменник у складеному присудку стоїть у формі називного відмінка. Однак дуже часто натрапляємо на фрази з орудним відмінком іменника: «То був волом, а то хочеш зостатися конем» (М. Номис). Що ж – виходить, ніби це однаково, який поставити відмінок іменника в складеному присудку – називний чи орудний? Ні, не однаково. Якщо проаналізувати всі наведені вище приклади, то неважко помітити, що називний відмінок стоїть там, де іменник і прикметник мають незмінну властивість – сироти, ім'я й прізвище – Андрій Корчака, лицар вірнесенький, цебто людина, що визначається вірністю на все життя, довіку. Зате там, де мовиться про несталу або тимчасову ознаку в іменнику й прикметнику, дають перевагу орудному відмінку: був волом.

Великий знавець слов'янських мов, український учений О. Потебня вважав, що фраза, яку він прочитав у галицькому виданні: «Історія є вчителькою життя», – належить до полонізмів і її треба було виправити на вимоги української мови: «Історія є вчителька життя». На основі цього слід зробити висновок, що в наведених на початку фразах правильно буде сказати: «Петро був перший учень у класі», «Вона була досвідчена лаборантка», «Усе життя вони були наївні, як діти», – бо іменники й пов'язані з ними прикметники означають постійну властивість. Але треба сказати: «Попервах Петро був першим учнем, а потім став мало не останнім», «Хоч вона була й досвідченою лаборанткою, але перейшла на іншу роботу»; «Вони були наївними, як діти, поки їх не спіткало лихо», – бо тут в іменниках і прикметниках мовиться вже про тимчасову, а не постійну властивість.

Родовий чи знахідний відмінок додатка?

Як буде правильно сказати: писати (читати) листа чи лист, пришити ґудзик чи ґудзика? Такі питання часто виникають перед тими, хто негаразд відчуває дух української мови. Як на те, трапляються інколи випадки, коли той самий іменник, виконуючи в реченнях синтаксичну функцію додатка, в одному реченні стоїть у родовому відмінку, а в другому – в знахідному, наприклад: «Послухали доброї поради високошановного народолюбця» (Б. Грінченко) і «Він дасть пораду, як і що, – знайшов вихід Антін» (С. Чорнобривець). То від чого залежить той чи той відмінок додатка? Чи є якесь правило щодо цього?

У розділі «Дієслова» ми побачимо далі, що є дієслова, які керують іменниками тільки в якомусь певному відмінку, а тим часом обмежимося лиш зауваженням, що, на відміну від російської мови, в українській мові іменник–додаток часто стоїть у родовому, а не в знахідному відмінку: «Бабуся пильнує малої» (Марко Вовчок); «Де шукати благостині» (П. Куліш); «Гляди, дядьку, порядку» (М. Номис); «Заспівай мені, доню, тієї Вкраїни» (Г. Косинка).

Отож, у першій фразі ліпше сказати: писати (читати) листа; та й у другій теж ближче буде до народнорозмовної української традиції: пришити ґудзика, купити хліба тощо.

Родовий відмінок належності

Інколи трапляються такі звороти: «Тут була хата Шевченка», «Треба берегти гнізда птахів», де родовий відмінок означає належність якоїсь речі комусь або чомусь. Проте в аналогічних випадках українська класика й живе народне мовлення частіше вживають присвійного прикметника: «Розсердився за ції бабусині речі» (Г. Квітка–Основ'яненко); «Подай–но йому Петрову свитку» (С. Васильченко); «Отцева й материна молитва зо дна моря верне» (М. Номис). Отож, і в перших двох фразах слід сказати: «Тут була Шевченкова хата»; «Треба берегти пташині гнізда». У діловому листуванні, що потребує точного означення, іменник–прізвище ставлять у родовому відмінку: майно Бондаренка. Так само, коли за іменником–підметом далі йде кілька прізвищ, що означають належність, ці прізвища ставимо в родовому відмінку, а не творимо з них присвійних прикметників, як то було в попередніх прикладах: «Твори Шевченка, Франка, Лесі Українки та Коцюбинського становлять золотий фонд української літератури» («Літературна газета»). Також тоді, коли до прізвища додається ім'я чи якийсь епітет, треба вдаватись до родового відмінка, а не присвійного прикметника: твори Тараса Шевченка, а не Тарасові Шевченкові, твори великого Шевченка. У родовому відмінку ставимо іменник–прізвище в тому разі, коли присвійний прикметник буде важкий на вимову, наприклад: «повісті Квітки–Основ'яненка», а не «Квітчині–Основ'яненкові повісті».