Изменить стиль страницы

Якщо порівнювати відповідні сектори економіки України і Росії, можна прийти до висновку: російська космічна галузь за обсягом перевищує українську так само, як сама Росія перевищує Україну за населенням. Грубо кажучи, в три рази. За рівнем же розвитку ці галузі дуже близькі між собою. Я б навіть ризикнув порівняти їх з двома частинами голограми, розрізаної ножицями. Відомо, що і після цього кожна частина голограми продовжує зберігати інформацію про іншу. Знаючи стан справ на українських підприємствах, в конструкторських бюро й інститутах, що працюють на ракетно-космічну галузь, сьогодні ще можна екстраполювати ці знання на російську сторону, робити прогнози і висновки. Я вже не кажу про рівень живих зв’язків і співробітництва, про технології і технічні знання, що являють собою спільну власність, про значну взаємозалежність, яка буде зберігатися досить довго.

Але час біжить швидко, і такий стан справ неминуче почне мінятися. У російської космічної галузі є одна явна перевага. Справа в тім, що сама Росія не роззброїлася так, як це зробила Україна. Росія зберегла ядерну і ракетну зброю, вона розвиває (не може не розвивати) пов’язані з цим наукові напрямки в системі своїх закритих військових НДІ. Україні буде важко її наздоганяти.

Наша космічна галузь не може обійтися без серйозної державної підтримки. Не випадково навіть у багатих західних країнах космічна діяльність усіляко підтримується уродами. Нам потрібна максимально збалансована національна космічна програма, нам потрібна гранично мудра і далекоглядна технологічна політика. Правда, судити про те, наскільки далекоглядною була та чи інша політика, можна лише потім, коли пройде певний час. На жаль, неможливо просто відтворити чийсь досвід — скажімо, Японії або Південної Кореї, — яким би ефективним він не був. Але найбільшою помилкою була б відсутність будь-якої технологічної політики.

Одну із складових цієї політики я бачу такою. Не упускаючи ні однієї можливості технічного і технологічного співробітництва з сильними іноземними партнерами, наша аерокосмічна промисловість повинна не послабляти, а навпаки, посилювати свою інтеграцію з російською. У нас немає ніякої потреби спеціально форсувати наше технічне відокремлення, воно відбувається і буде відбуватися просто з тієї причини, що Україна і Росія — окремі держави, розходження між якими наростають цілком природно. Разом з тим, при сьогоднішній бідності України і Росії, космос, авіація і озброєння — ті галузі, де нам разом легше прориватися. Від звичайної кооперації, від виконання замовлень один одного необхідно активніше переходити до великих партнерських проектів. Вони вже є, але їх явно недостатньо. Світовий досвід транснаціональних промислових груп показує, що у них приватний капітал здатен співіснувати з державним, і нам необхідно цей досвід освоювати.

Українським і російським партнерам немає потреби придивлятися і звикати один до одного, довго шукати спільну мову, узгоджувати норми і стандарти, полагоджувати патентні тонкощі. Елементи взаємодоповнення в наших економіках — це об’єктивна реальність. Використовувати цю реальність — значить уникнути величезних втрат при створенні і підтримці паралельних структур. Економія, яка досягається на цьому шляху, стає вирішальним конкурентним фактором. Але перш за все доповнюють один одного наші люди.[111]

Можливо, тему перспективності українських високих технологій варто було б обговорювати не на прикладі космічної галузі. Але я звернувся саме до неї, хоча мені добре відомі приклади інших галузей і напрямків. Я входив до Колегії з питань науково-технічної політики, 8 місяців очолював Українську спілку промисловців і підприємців, постійно цікавився цим питанням і на посаді глави уряду, і на президентській. Справа, однак, утім, що про космічну галузь я знаю більш-менш все. Торкнися я будь-якої іншої теми, мені довелося б залучати експертів, замовляти довідки, але висновок, повірте, був би той же: ми повинні йти шляхом високих технологій. Це єдино перспективний шлях, однак, щоб зробити його реальністю, нам доведеться продемонструвати чудеса хитромудрості і спритності. Ми зобов’язані це зробити, у нас просто немає іншого виходу. Якщо ми допустимо технологічний провал, майбутня Україна нам цього не вибачить.

На закінчення хочу буквально мимохідь торкнутися питання про суперкомп’ютери, оскільки воно має пряме відношення до теми даного розділу. У нас далеко не всі навіть дуже освічені люди знають, що це таке. Суперкомп’ютер і звичайний персональний комп’ютер відрізняються приблизно так, як російські поняття «государь» і «милостивий государь». За допомогою суперкомп’ютерів сьогодні виконуються найскладніші, ще вчора просто недоступні завдання. Якщо зовсім спрощено, суперкомп’ютер здатен перебрати мільйон різних варіантів і наслідків цих варіантів, виявляючи оптимум. Застосовуються суперкомп’ютери при рішенні всіляких завдань науки і техніки — як то розрахунок обтічника ракети, безшумного гвинта підводного човна, оптимізація двигуна автомобіля, розробка енерго- і ресурсозберегаючих технологій і так далі. Тільки суперкомп’ютеру під силу вирішувати завдання з числовими даними до кількох десятків мільйонів. Тільки він може абсолютно точно змоделювати ядерне випробування, позбавляючи від необхідності його проводити.

П’ять-шість років тому без суперкомп’ютерів ще можна було якось обійтися — просто тому, що їх число у світі рівнялося тоді одиницям, але сьогодні відсутність суперкомп’ютерів у країні — це вже діагноз. Це свідчення того, що відставання забезпечене і гарантоване.

Серед перших, хто побачив у комп’ютері найважливіший інструмент дослідження явищ і об’єктів природи і суспільства, був наш земляк, академік Віктор Михайлович Глушков.[112] Ще в 1979 році, вперше в світі, він обгрунтував принцип побудови суперкомп’ютера з множинним потоком команд і даних. Це було в той час, коли повсюдно розроблялися суперкомп’ютери з векторно-конвейєрною обробкою даних. З того часу «в світі створена не одна сотня суперкомп’ютерів, які використовують глушковську архітектуру, розроблену в нашому Інституті кібернетики. Нині між усіма більш-менш розвинутими державами розгорнулася справжня гонка по створенню суперкомп’ютерів — просто тому, що вони допомагають забезпеченню національної безпеки й економічної незалежності, прискорюють науково-технічний прогрес. У Барселоні створений Центр супер- і квантових комп’ютерів, що керує дослідженнями в цій галузі в рамках Європейського Союзу. Деякі країни за останні роки зробили підтримку відповідних розробок своєю державною політикою. Підтримка здійснюється у вигляді державних замовлень, спеціальних програм, бюджетного фінансування, грантів і пільг.

Мені відомо, що в Інституті кібернетики Національної Академії наук України учнями покійного Глушкова здійснені дослідження, що дозволяють створити принципово новий клас комп’ютерів для науково-технічних розрахунків — сім’ю інтелектуальних комп’ютерів. Вони можуть бути конкурентоздатними на світовому комп’ютерному ринку. Однак викроїти кошти на виконання цієї програми поки що не вдається. Звернення вчених до українських бізнесменів з пропозицією фінансувати розробки, які могли б приносити прибуток до 100 мільйонів доларів на рік, ще не знайшло підтримки. Пишу про це в надії розбудити їх патріотичні почуття.

Так чи інакше, але в Україні повинні незабаром з’явитися свої суперкомп’ютери. Тим більше, що в Росії, за повідомленнями преси, суперкомп’ютери вже є.

Не стану приховувати, мені приємно писати цей розділ. Я начебто знову занурююся в таке знайоме середовище інженерів, конструкторів, учених, організаторів виробництва. Коли з цієї світлої життєвої сфери, від проблем високих технологій і вражаючих уяву завдань, вимушено переходиш до писань якихось дрімучих-агресивних-войовничих націоналістів — російських чи наших — треба довго примушувати себе, щоб вчитатися в зміст того, що вони хочуть вам втовкмачити. Це як повернення до печери троглодита.

Продовжу приємне, затримаюся ще ненадовго на темі «Південного» і «Південмашу». Я потрапив до конструкторського бюро «Південне» після університету, за розподілом. Ніяких надій на це в мене не було. З’явився на розподіл і, коли мене викликали, ввійшов до зали, де засідала величезна комісія. Мене запитали: «Куди ви хочете?» А направлення в основному були: Красноярськ, Омськ, Новосибірськ, Свердловськ, ледь не всіх хлопців посилали туди. Я відповідаю: «Поїду, куди направите». Напевно, це їм сподобалося. «А в КБ підете?» Я, природно, відповів, що піду з величезною радістю. Так я опинився в найсучаснішому конструкторському бюро, у відмінному колективі.