Ідеально налагоджене співробітництво Янгеля і Макарова продовжувалося протягом усіх 17 років їхньої спільної діяльності, до передчасної смерті Михайла Кузьмича Янгеля в 1971 році. Їхній приклад раз і назавжди переконав мене, наскільки важливим і навіть вирішальним може бути «людський фактор». Олександр Максимович Макаров очолював «Південмаш» 25 років. Коли я у 1986 році замінив його на посаді генерального директора «Південмашу», Макарову було 80 років. Той, хто прийде до висновку, що посада була стареча, дуже помилиться. Гендиректор «Південмашу» — це робота 14 — 15 годин на день і майже без вихідних. Але переважній більшості молодих людей можна від усієї душі побажати тієї енергії, бадьорості, пам’яті і ясності розуму, які мав А. М. Макаров до моменту відходу на пенсію. Він був діючим, готовим їздити, літаючим директором і до останнього дня роботи не роз’їжджав по заводу, а ходив пішки, відвідуючи усі без винятку цехи і виробництва. Навряд хто-небудь міг би назвати його «добреньким» — він бував дуже твердим, але при цьому над усе цінував людські відносини.
Я був свідком і учасником того, як КБ і завод стали головними підприємствами СРСР по створенню ракетних комплексів. На цьому шляху було пройдено кілька видатних віх, і мені трохи шкода далеких від техніки людей, не здатних оцінити висоту наукових, конструкторських, інженерних і технологічних вершин, завойованих «южанами». На базі ракети Р-36 були створені унікальні ракетні комплекси. По-перше, ракета SS-9. У балістичному варіанті вона володіла наймогутнішою на той момент головною частиною. Її глобальний варіант включав єдину в світі орбітальну головну частину, що мала необмежену дальність стрільби по будь-якому азимуту і могла влучити в ціль в будь-якій точці земної кулі. Неможливо не згадати такий рубіж, як створення ракет SS-17 і SS-18 із здатними розділятися головними частинами. Кожна відокремлювана боєголовка індивідуально наводилася на свою ціль. Новинкою було і те, що ці ракети (стартовою вагою в 200 тонн кожна) ще до запуску двигунів викидалися за допомогою порохових газів з пускового контейнера, що знаходився у зверхзахищеній шахті.[97]
Починаючи з 70-х років ДКБ «Південне» і «Південмаш» (разом із включеним до його складу Павлоградським механічним заводом) стали розробляти напрямок твердопаливних двигунів і ракет. В результаті з’явилися двигуни першого ступеня для першої пересувної міжконтинентальної ракети SSX-26 і ракети морського базування SSN-20, був виготовлений найпотужніший в країні твердопаливний двигун з тягою в 300 тонн, створена високоефективна твердопаливна трьохступенева ракета SS-24 шахтного і (вперше у світі) залізничного базування. Усе це разом взяте гарантувало невідворотність зустрічного удару у разі нападу на СРСР. Саме поява цих ракет і ракетних комплексів (у першу чергу, ракетних шедеврів SS-18 і SS-24, які і сьогодні на бойовому чергуванні в Росії) забезпечило Радянському Союзу у період «холодної війни» повний паритет із США в галузі ракетних озброєнь стратегічного призначення і поставило обидві тодішні наддержави перед категоричною неминучістю обмеження, а потім і скорочення своїх стратегічних ядерних арсеналів.
Когось, може, неприємно вразили мої спокійні і навіть гордовиті фрази про смертоносну зброю, про відокремлювані боєголовки, про влучені цілі і «стрільбу по будь-якому азимуту». Не треба зображати нас, ракетників, роботами, далекими від моральних настанов і будь-якої людяності. Або ж людьми, які не відали, що творили. Ми прекрасно знали, що робили. Але разом з тим твердо вірили, що, чим краще ми будемо виконувати свою роботу, тим менша ймовірність того, що ці ракети коли-небудь будуть випущені по далеким заморським цілям. Так і сталося. Дніпропетровські ракети стали найвагомішим аргументом на користь серйозного переговорного процесу. До того ж вони забезпечили ефективність взаємного ядерного і балістичного стримування СРСР і США — фактично була зведена до нуля реальність виникнення між ними ядерного конфлікту. Ніхто не скаже, що ми трудилися даремно.
Але було ще одне. І отут люди, які не мали справи з вражаючими уяву технічними і науковими проблемами, можуть мене не зрозуміти. Мені здається, що тільки інженер чи конструктор здатен збагнути, який виклик твоєму розуму і здібностям може критися в самій постановці завдання: потрапити дробинкою в ліве око бабки, що літає зигзагами десь далеко, за величезним лісом і за грозовим фронтом, поза зоною будь-якої видимості. Але тільки в ліве. Влучення в праве зараховано не буде.
Якщо хтось назве моє ставлення упередженим, я сперечатися не стану. Конструкторському бюро «Південне» я віддав 25 років, «Південмашу» — майже вісім років. Чотири роки я мав честь бути першим заступником генерального конструктора КБ «Південне» і шість років — генеральним директором «Південмашу». Мені навіть важко сприймати їх як два різних підприємства. Я дивлюся на них разом, як на одне з найважливіших і найцінніших місць на земній кулі, хоча пацифісти, можливо, зі мною не погодяться.
Спеціально для пацифістів скажу: навіть у роки «холодної війни» південмашівці випускали і цілком мирну продукцію. Так, ними було випущено 1,8 мільйона просапних тракторів, що експортувалися в 50 країн світу.
Важливим розділом історії «Південмашу» і ДКБ «Південне» стала наша участь у радянських космічних програмах. З сумом згадую роботу над Місячним проектом СРСР. З сумом, тому що КБ і завод набагато раніше американців повністю відпрацювали спусковий апарат для космонавтів (так званий «місячний модуль»). Те, що ні наші космонавти, ні наш апарат на Місяць так і не потрапили, сталося з причин, від дніпропетровців не залежних. Все, що від нас вимагалося, ми виконали стовідсотково і на найвищому рівні.
В іншому мої спогади про космос головним чином позитивні. Можна, не маючи гріха проти істини, сказати, що «южани» належать до піонерів дослідження космосу. Вже в 1962 році ракета-носій «Космос-1», створена в КБ, вивела на орбіту наш, дніпропетровський супутник ДС-1.[98]
Всього конструкторами КБ «Південне» розроблено 67 типів космічних апаратів різного призначення: для оборони, науки, народного господарства і 12 космічних комплексів, а всього в співдружності з «Південмашем» було виготовлено і виведено на орбіту більше 400 космічних апаратів, що виконували астрофізичні дослідження, глобальне дослідження і дистанційне зондування світового океану. Дніпропетровці стали ініціаторами створення і реалізації міжнародної космічної програми «Інтеркосмос».[99]
Виробниче об’єднання «Південний машинобудівний завод» і Державне конструкторське бюро «Південне», за думкою всіх експертів світової оборонної промисловості, — перлини міжнародної величини. І в той же час зрозуміло, що ці підприємства «шилися» за мірками СРСР і по сезону «холодної війни». Україна не мала не тільки можливостей, але і причин зберігати ці підприємства в тому вигляді, в якому вони були, скажімо, за станом на 1 січня 1990 року. Тотальна конверсія позбавила «Південмаш» джерела замовлень на 100 ракетних комплексів щорічно і змусила скоротити склад працівників з 50 тисяч до 20 тисяч.
В той переломний період громадська думка була проти ракетобудівників. Преса виставляла нас головними винуватцями новітньої злиденності. Розкривалися імена головних конструкторів і інших «закритих людей» з єдиною метою: затаврувати їх ганьбою за нібито пущені на вітер народні гроші. Якщо Україна не має власного космодрому, виходить, не потрібні і ракети!
Деякі народні депутати України демонстрували справді дивний перебіг думок. Знаходячись на Байконурі, вони запитували: ну, добре, Росія замовить у нас ракети, а що з цього буде мати Україна? Ну, як же, говорили їм, Росія буде платити нам за ракети, це прибуток державі, плюс збереження робочих місць, зайнятості, зарплати... На що звучало обурене заперечення: «Так цим же скористається Росія!» Звичайно, інакше навіщо їй робити таке замовлення? Але для деяких депутатів такий висновок ніс у собі нестерпне горе.
Якщо підсумувати те, що говорять і пишуть з того часу про КБ і завод прихильники точки зору про безперспективність інвестицій в українські високі технології, то виходить приблизно наступне. Схід України багато в чому сформований радянською військовою економікою. Багато десятиліть він був мілітаризований, а це не та спадщина, якої потребує нова відроджена Україна. З розпадом СРСР підприємства «союзного» ВПК стали для нас тягарем. Вони як валіза без ручки — і кинути шкода, і нести неможливо. Але кинути все одно, мовляв, прийдеться, тому що на світовому ринку ці підприємства неконкурентоспроможні. Сьогодні «Південмаш» — найбільший боржник по енергоносіях, і ці проблеми будуть тільки наростати. Не звільняючи зайвих працівників, керівництво заганяє соціальні проблеми в глибину. І так далі, і так далі.