Рік між нашим знайомством і весіллям дався мені непросто. Ми сварилися, мирилися, знову сварилися і знову мирилися. Людмила, як на гріх, виявилася запеклою театралкою, але в мене, я вже говорив про це, не було пристойного костюму повести дівчину до театру, так що замість театрів я влаштовував «походи по рідному краю». Я довго не міг придумати, як сказати Люді, щоб виходила за мене, і одного разу так відрекомендував її: «Знайомтеся: Людмила, моя наречена». Люда страшно здивувалася, але від мене не приховалося, що її здивування було радісним.
Ракетобудування, якому я віддав 30 років до того, як піти в політику, було ідеально радянською сферою діяльності — тобто наднаціональною. Заглибленість у цю сферу природним чином формувала у мене і моїх колег наднаціональний настрой. Нам здавалося, що справді важливими є лише глобальні політичні і військові завдання СРСР, рішення яких багато в чому залежить безпосередньо від нас. Внутрішньорадянські, та й світові, проблеми більш низького, на наш погляд, рівня виглядали в порівнянні з ними дріб’язком. Буття визначає свідомість.
Цілком заглиблений у цю сферу, я мимоволі забував, що на неї припадає порівняно невелика (хоч і важлива) частина життя моєї рідної України. Те, що в «іншому» житті панувала і набирала сили мовна несправедливість, я став помічати тільки в 80-і роки. А помітивши, побачив зворотнім зором багато такого, чому раніш якось не надавав значення. Можливо, я повторив хід думок свого забутого однокашника, який ще на третьому чи четвертому курсі намагався з’ясувати у викладача марксизму, чому російська мова «трошки витісняє» українську в Українській же РСР. Мені відразу пригадалися великі урочисті засідання в Києві, які велися виключно російською мовою, і промови вищих українських партійних керівників, в яких неодмінно, хоча і без очевидних причин, містилися нападки на «український буржуазний націоналізм». Якщо ви зазирнете до Конституції Української Радянської Соціалістичної Республіки, то побачите, що її творці забули вказати, яка мова в Україні є державною. Вони, щоправда, не написали, що російська. Тема державної мови України була взагалі обійдена.
Мене чекала ще безліч жорстоких відкриттів. Одним з них став Голодомор. Про «голодні роки» я дещо чув від матері, але за її пам’яті, починаючи з громадянської війни, їх трапилося стільки — а голодні 1946 — 1949 роки були вже і за моєї пам’яті — що вона ніяк не виділяла спеціально 1932-й (коли народилася Віра) і 1933-й. Вперше про подробиці цих страшних років я прочитав не в українського, а в російського письменника Михайла Алексєєва, році в 1981-м. У журналі «Наш современник» друкувався його роман «Драчуны», там мова йшла про голод у його рідному Поволжі. 1932-й і 1933-й були врожайними роками, але «заготівельники» вигребли все, включаючи посівне і фуражне зерно, і узимку люди почали вмирати один за одним, а живі не мали сил копати могили. Мені здавалося, що я читаю про блокадний Ленінград. З 600 дворів (а «двір» — це могло бути і 10 чоловік, і навіть більше) у 450 не залишилося, після двох років голоду, жодної людини, а в інших 150 — по одній-дві. У брежнєвський час Алексєєв не міг прямо написати про озброєні заслони, які не давали селянам піти до міста і тим врятуватися, але в нього є досить прозорі натяки на це. Так було у всіх хлібосійних районах СРСР, але Україні дісталося гірше за інших — наші дослідники доводять це з цифрами в руках.
Вже в 90-і роки я ознайомився з низкою матеріалів про український Голодомор, від них волосся стає дибки. Жахають свідчення людей, що були в 1933 році дітьми, вони згадували, що рік був гарний, тому що розплодилося більше, ніж завжди, їжаків і ящірок, їх можна було ловити і їсти, а ще вродилося багато жолудів. Мені важко уявити собі більш страшний документ, ніж таємний лист наркома землеробства УРСР Одінцова генеральному секретарю ЦК КП(б)У Косіору про те, що він, Одинцов, бачив своїми очима під час десятиденної поїздки по голодуючих районах Київщини (лист приведений у «Чорній книзі України», її випустило видавництво «Просвіта» у 1998 році).
Але сильніше документів на мене подіяла книга Анатолія Стріляного «Без патронів». Мені цей нарис відкрив щось нове в людській натурі. Він написаний за усними розповідями стариків і бабів села Стара Горобина Ахтирського району Сумської області (самого автора під час Голодомору ще не було на світі). «У тітки Наталки вмерли чоловік, тесть і два сини. Одному було біля п’яти років, другому — біля чотирьох. Менше, ніж за рік до того вони розспівували революційні пісні. Стануть рядком на ганку, обоє біленькі, синьоокі, і заспівають: “хоч буде тяжко, переможемо, нехай живе комуна і свобода”. Тітка Наталка прожила майже 90 років, і не проходило дня, щоб не згадувала їх і не плакала». Найбільше мене вразило в цьому нарисі, що жертви і лиходії-активісти (чомусь їх називали «яструбки») Голодомору в старості жили майже як зразкові сусіди, ходили один до одного в гості. «Фаддєй Скорик посеред зими 32-го вигнав з хати рідного брата із родиною, забрав увесь зерновий припас. Моя розмова з ним відбулася саме в будинку цього брата, Тихона, сонячним днем. Фаддєй прийшов у гості. Це було в 1985 році. Переді мною сидів міцний старий з будьоннівськими вусами, у кітелі сталінського часу, солідний, спокійний». Воістину ми, українці, — народ Божий.
Фаддєй Скорик розорив і прирік на голод і родину іншого свого брата, цього разу двоюрідного. Вивіз на возі усе, що було в будинку. «За один раз не впорався — кілька разів був». Але і це ще не все. «Він і родину Івана Вільшана, за яким була моя тітка Манька, розорив. Івана до в’язниці турнув, добро до магазину відвіз, її з дітьми з хати прогнав. У війну, при німцях, злякався. Манька розповідала: “Вихожу в сутінках із хліва, бач — Фаддєй власного персоною йде, мені кожух простягає: візьми, візьми, це Івана твого кожух! Думав, гад, що німцям піду донесу на нього. Живи, будь ти проклятий!”» Він і жив. «Із простих активістів він виліз у бригадири, за бригадирство його проклинали ще більше, ніж за колективізацію». Шановна людина, поважний старик, бажаний гість. І ще: «Кожен мені говорив, що в голод ніхто нікому не допомагав — і майже кожен міг згадати випадок, коли допомагали».
Мої прозріння почалися незабаром після того, як у моїй кар’єрі відбулася важлива подія. У 1986 році Олександру Максимовичу Макарову, гендиректору «Південного машинобудівного заводу» минуло 80. У радянській оборонці було півдюжини славетних патріархів, на зразок Юхима Павловича Славського (Хрущов так і кликав його по-українськи: «Юхим»), який до 88 років керував міністерством середнього машинобудування, або Гліба Євгеновича Лозино-Лозинського, теж, до речі, нашого, харків’янина, — той у 91 рік був генеральним конструктором НВО «Блискавка». Він помер 29 листопада 2001 року — воістину на бойовому посту. Макаров був з тієї ж неповторної плеяди. Він, звичайно, керував заводом без знижок на вік, і міг би ще керувати, але вже сам схилявся до думки, що настав час передавати віжки правління. Все-таки головний завод СРСР у своїй галузі, неймовірна відповідальність. До цього часу я вже чотири роки був першим заступником генерального конструктора КБ «Південне», і в мене були деякі розбіжності з генеральним конструктором Володимиром Федоровичем Уткіним. В них не було нічого особистого, вони носили, як зараз прийнято говорити, концептуальний характер, і я б не хотів зараз у них заглиблюватися. Уткін був старшим за-мене на 15 років, я глибоко поважав його і як конструктора, і як людину, він був гідним спадкоємцем Янгеля. Чотири роки своєї роботи як першого заступника Володимира Федоровича я вважаю одним із найплідніших періодів.
Вибір гендиректора на таке важливе підприємство в СРСР завжди був дуже довгою процедурою. Спочатку я аж ніяк не бачив себе на цьому місці — хоча б тому, що не було такої традиції призначати на директорську посаду людей із КБ. Коли ж моя кандидатура все-таки почала обговорюватися, з’ясувалося, що Уткін не хоче мене відпускати, у нього були відносно мене якісь інші наміри. А на посаду генерального директора він просував свою кандидатуру. Зрештою, кандидатур виявилося кілька, і на розглядини стали приїжджати найвищі особи — міністр загального машинобудування Бакланов (він замінив Афанасьєва, про якого я розповідав вище), куратор оборонної промисловості ЦК КПРС Строганов, секретар ЦК компартії України і куратор оборонних підприємств України Крючков, перший секретар Дніпропетровського обкому Бойко. Макаров їм усім сказав, що директором повинен бути я. Макарова поважали, і його думка мала вагу. Але ЦК КПУ виступив категорично проти мого призначення. Справа пояснювалася просто: Уткін був членом ЦК КПРС. Цілком достатня причина, щоб республіканський партапарат прийняв його точку зору. Все повинно було визначатися на розширеному парткомі «Південмашу». На ці збори прибуло кілька партійних функціонерів з Москви і Києва з метою направити обговорення в «потрібне русло». Прорвати «партійну блокаду» удалося завдяки підтримці Олега Дмитровича Бакланова (до речі, харків’янина родом) — може, тому, що він був не тільки міністром, але і таким же членом ЦК КПРС, як Угкін. Переважна більшість проголосувала за мене. Так восени 1986 року я став генеральним директором «ВО Південний машинобудівний завод імені Л. І. Брежнєва».