У самому серці цієї пустки на південному заході від замлілого містечка Сан-Педро-де-Атакама є одне особливе місце. Посеред рівнини зринають увись похмурі громаддя. Могутні й грізні вони скидаються на кам’яні скелі, хоча насправді складаються з вапняку та осадових мінералів. Ці загадкові формації утворилися 23 мільйони років тому, коли внаслідок зсувів земної кори Атакама опинилася над поверхнею океану. Дощі, вітри та потоки води, що збігали до моря, помалу вимили частину осадових порід, лишивши окремі пласти, котрі й породили таке феноменальне плетиво кряжів та долин, яке через мільйони років обернулось на один з найбільш негостинних закапелків планети.

Найдовша долина бере початок за два кілометри від Сан-Педро і простягається на багато миль на захід. За нею починається справжня пустеля, де безроздільно царюють піски, де прилизані вітром бархани навіюють меланхолію, а застигле небо смалить нещадним вогнем протягом дня і стугонить колючим холодом уночі. У цій долині нічого не росте, там не живе жодна жива істота, включаючи мікроорганізми. Там немає доріг, бензоколонок чи придорожніх кафе. Немає води — ні на землі, ні під землею. Там самотньо і порожньо, немов на безлюдній планеті посеред холодного космосу. Сама назва цього місця відповідає його понурій внутрішній суті та моторошному зовнішньому вигляду. А називається воно Valle de la Muerte, що означає — Долина Смерті…

Учотирьох вони піднялись на бархан. Спочатку Ріно, за ним Джефф, потім Алондра і врешті-решт Джеро, який нервувався, ні на секунду не випускаючи з рук дробовика. Довкола кучугурились гостроконечні вапнякові скелі. Мотоцикли лишились унизу, там, де твердий пустельний ґрунт сповзав під пісок.

Причина для хвилювань лежала перед ними. З півночі до бархана широкою смугою тягнулись сліди. Більшість з них були пливкі, розмазані: м’який пісок не здатний утримувати чіткі відбитки. Лиш де-не-де траплялись виразні відбитки дитячої ступні.

— Як ти можеш щось розібрати в цьому хаосі? — спитав Джеффрі.

Ріно, нахилившись, водив обличчям на відстані півметра від землі.

— Вони були тут. Востаннє — днів зо три тому.

— Це тоді, коли припинилися напади, — підмітив американець.

— Мабуть, так. Схоже, боти збирались у цьому місці перед кожним наскоком.

— А тепер?

Хедхантер випрямився і подивився вдаль. Через двісті метрів дюни обривались, далі простягалась горбкувата земля, на якій слідів, найімовірніше, не видно. Хоча яка різниця? Все одно вони не мають часу їх вишукувати. Потрібно покладатись на чуття.

— Сліди тягнуться від Долини Смерті, — сказав Ріно. — Деякі розбігаються тут, — він вичавив каблуком ямку на вершині бархана, — але всі до одного тягнуться звідти.

— Ти бував у Долині? — здивована знаннями регіону, поцікавилась Алондра. Чилійка вирішила їхати на розвідку разом із Джеффрі. Вони обоє чудово справлялися зі спортивними мотоциклами.

— Так. Найпершого дня, коли прибув сюди, через 48 годин після їхньої втечі. За день до того, як Хорт знайшов «малюків», — південноафриканець зморщив лоба. Згадувати було неприємно. — …І спробував поговорити з ними. Ніхто й гадки не мав, що боти, лишившись без їжі, води, гормонів і програмного керування, будуть агресивно поводитись. Ми просто гасали пустелею і шукали їх.

Долина Смерті

— Я не бачу жодного сліду, який би тягнувся назад, — зауважив Джеро, сторожко придивляючись до кожної розщелини в скелях.

— Не переймайся, Джеро. Вони повертаються додому іншим шляхом. Якщо боти додумались, як утекти з лабораторій, то будь певен, замітати сліди вони тямлять.

— Де нам їх шукати? — озвався Джефф.

— Думаю, ці вишкребки засіли десь у Долині, — мружачись, Ріно дивився на північ. — Це єдине місце, де в спекотний день можна знайти тінь, а вночі заховатися від вітру.

— А Лагуни[79]?

— Не вигадуй. Малюки завжди приходили з півночі.

— Але там немає води, — втрутилась Алондра, показуючи на відроги Долини Смерті.

— Тут ніде немає води, — відрубав Хедхантер, — а та, що в Лагунах, то не вода. В ній стільки солі, що, відпивши, здохнеш швидше, ніж від зневоднення… Вода є у Сан-Педро.

— Ти хочеш сказати, боти ходять по воду до селища? — сторопіла дівчина.

— А у них є вибір? Тільки в Сан-Педро можна дістати достатньо води, щоб напоїти сорок горлянок.

— Але це означає, що боти контактують з людьми!

Ріно слабко посміхнувся.

— «Контактують» — це ти гарно сказала. Вони не можуть не «контактувати», бо їм потрібно достобіса речей для того, щоб вижити в пустелі.

Південноафриканець витягнув з-за пазухи карту і склав її так, щоб було видно Сан-Педро-де-Атакама та Долину Смерті.

— Ми зараз десь тут. Пропоную розділитись і обшукати Долину з обох боків: зі сходу та із заходу.

Всі згуртувались навколо барилкуватого найманця.

— Ми з Джеро посунемо на північний схід. Спершу до Сан-Педро, розпитаємо селян, чи не бачили вони чогось підозрілого, а тоді — в Долину Смерті. Ви з Алондрою рушайте на північний захід, — здоров’як обернувся до Джеффрі. — Давай сюди навігатор. Я позначу дві точки, — він прийняв від американця чорний iPhone, — першу на вході в каньйон, там ви повернете праворуч і поїдете на схід, і другу — приблизно посередині, — Ріно незграбно водив пальцем по дисплею, вишукуючи на карті крайнє західне відгалуження Долини. Всі ці новітні цифрові штучки конфузили його. Він звик обходитися старими паперовими картами. — Якщо досягнете другої точки, не натрапивши на ботів і не здибавши мене чи Джеро, розвертайтесь і шуруйте навпростець до лабораторій. Питання є?

— Немає, — Джефф та Алондра заперечно захитали головами.

— Чудово. Ми можемо їх налаштувати, щоб чути один одного? — Ріно тицьнув пальцем на продовгуватий пристрій з короткою антеною, що стирчав із задньої кишені Джеро. Кацуро перед від’їздом видав йому два такі передавачі, додавши до них мініатюрні навушники та мікрофон, що прикріплювався під вухом.

— На жаль, ні, — заперечила чилійка. — Через них можна спілкуватись лише з базою.

Ріно скривився:

— Я так і думав. Тоді не вмикайте цю штуку, доки не натрапите на їх барліг. Звісно, якщо ви на нього натрапите. Ті розумаки тільки заважатимуть своїми теревенями.

— Як скажеш, Ріно.

Група почала спускатись з бархана, простуючи до покинутих мотоциклів.

Хедхантер навмисно відправив Джеффрі та Алондру на захід. Інтуїція підказувала, що в тій стороні ботів немає. Західна частина Долини Смерті непридатна для життя. Вдень навіть узимку там не набагато прохолодніше, ніж на сонячній стороні Марса. Крім того, він не вірив, що боти могли оселитись на такій віддалі від людей. Хай які вони швидкі та люті, «малюкам» потрібно виживати в напрочуд агресивному середовищі. Їм необхідна їжа, вода, якийсь одяг, можливо, медикаменти. «Вони мусять бути на сході, десь поряд із Сан-Педро», — міркував Ріно. Та все ж слизька непевність гризла його зсередини.

— Джеффрі… — гукнув він, щойно американець вмостився на «Ямаху».

— Так, Хантере.

Ріно зам’явся.

— Кажи, що хотів, здоровило! — посміхнувся американець.

— Будь обережним, фелла. Нам треба просто їх відшукати.

— Удень вони не нападають, чого боятися? — відмахнувся Джефф, а згодом додав не так упевнено: — Ну, так Кейтаро каже…

— Джеффрі! — підвищив голос ґевал. — Ніякої самодіяльності.

— Слухаюсь, генерале! — хлопчина по-воєнному взяв під козирок і рвонув з місця, підносячи за собою клубні порохняви. Алондра помахала рукою і помчала за ним.