Решта бомб посипались одна за одною. Рокотання вибухів злилось у безперервну канонаду. Довкола горів пісок, палало повітря. Чорне небо плавилося від кривавого вогню.

Лаура лежала за огорожею, накривши голову руками, і кричала. Її шкіра висихала і тріскалася на очах. Земля під грудьми ходила ходором. Коли гуркотіння стало нестерпним, її мозок просто відключився. Дівчина дивом уціліла, проте перестала сприймати дійсність. Вона не бачила, як L-подібний уламок стіни, немовби гнаний вітром кущ перекотиполя, прокотився всю відстань від третього інженерного корпусу до виярку і став над нею дашком, огородивши від інших уламків. Згори падали нові й нові шматки бетону, вщерть засипаючи її укриття. Якби не вони, француженка засмажилася б живцем.

За якихось десять хвилин на місці лабораторій знову була пустеля.

Тимур очуняв, коли по його барабанних перетинках різонув вереск. Хлопець лежав на животі. Він поворухнувся, відчувши, що руки за спиною стягнуті чимось товстим і слизьким. Стягнуті нещільно. Якщо постаратись, можна звільнитися.

Крик припинявся на короткі проміжки, але щоразу зривався з новою силою. Пройшла хвилина, перш ніж програміст розпізнав, що кричить Ріно Хедхантер. Голос ґевала змінився до невпізнання.

Тимур відірвав щоку від холодної землі і підняв голову понад лівим плечем. Велетня перетягли до центру печери і розклали черевом догори. Четверо ботів за допомогою палиць з V-подібними розвилками на кінцях утримували його руки та ноги. Ще один, приставивши таку саму роздвоєну гілляку до шиї, притискав до землі голову Хедхантера. Ріно був голий. По обидва боки від нього палали багаття. Далі за ними колом розсілися решта ботів.

Картинка чимось нагадувала ілюстрацію до «Вождя червоношкірих», славнозвісного оповідання О. Генрі.

Тимур побачив двох з активованими стимуляторами центру задоволення. Вони були чистішими за решту. Ці боти мали б розповсюдити стимулятор серед своїх товаришів, а проте… цього не сталося.

Перед запуском процедуру потрібно було скопіювати. І тут виникла проблема. Боти, які тинялися на волі, мали значно складніший код у голові. Їхні макроси накладалися і часто суперечили один одному. Відтак перевірка коду, який приходив ззовні, займала більше часу. Голови цих «малюків» працювали як комп’ютери, чия оперативна пам’ять заповнена сотнею неактивних програм. Іншими словами, копіювання могло не відбутися навіть тоді, коли компілятор дав добро.

Ні Ріно, ні Тимур цього, звісно, не знали.

Троє хлопчаків звивались поміж тими, хто тримав найманця. В руках вони держали головешки. Химерно постукуючи зубами, боти пхали поліна у вогонь, потім виймали їх і вчавлювали в Хедхантера. Ріно довго терпів, та всьому є межа. Коли кількість ран почала обраховуватись десятками, чоловік забув про гордість і почав горлати. Після того затихнути вже не міг. Їдкі опіки вкривали його руки, стегна, груди та живіт.

Обличчя ботів при цьому лишалися скам’янілими, хоча Тимур міг заприсягнутися: на витрішкуватих лицях читається зміїне задоволення.

Несподівано тортури припинилися. Ріно віддихався і принишк. Двоє ботів повикидали головешки у вогонь і відступили до кола спостерігачів. Один, проте, лишився. Довго тримав обвуглене поліно у вогні, а тоді сів навпочіпки біля голови Хедхантера. Схопивши амбала за підборіддя, «малюк» повільно, наче вагаючись, наближав тліючу головешку. Розпечений до червоного кінець поліна насувався на крихітне око ґевала. Пирхаючи, Ріно спробував вивернутись.

Тимур відвернувся, а тоді, вткнувшись лобом у землю, загорлав:

— Гади! Суки! Виродки! — кричав він українською. Хлопець не мав наміру рятувати амбала. Просто усвідомив, що невдовзі на нього чекають такі самі, якщо не гірші тортури.

Для Ріно Хедхантера незнайома слов’янська говірка виявилась рятівним закляттям. Боти попідскакували і переключилися на Тимура. Розчервоніла головешка ткнулась у щоку переляканого велетня, лишивши око цілим.

Схвильовані тим, що Тимур отямився, боти заметушилися. Кілька потвор підхопилися на ноги і перетягли хлопця ближче до багать. Поклали Тимура на спину й оточили його. Цокаючи зубами в такт ударам ошалілого серця, Тимур роззирнувся. За щільним частоколом брудних босих ніг хлопець не бачив нічого. Над ним поблискували десятки пар вирячених чорних очей. За стільки часу синява із зіниць вицвіла. Очі скидались на скляні кульки, в яких нуртувала чорна каламуть, подібна до нафти.

Жах паралізував хлопця. Тимур не мав сил кричати. Думав лиш про одне: ось вони — його останні хвилини. Скоро він помре. Причому помиратиме повільно і болісно. Подумати тільки: яка дурня! Загинути від рук дванадцятирічних шмаркачів, якими заправляє якась примара, котра за рівнем розвитку не відрізняється від немовляти.

Крізь тісний натовп проштовхався один з «малюків». Опустивши підборіддя, Тимур зиркнув на бота і зарепетував. Хлопець верещав голосніше за Ріно Хедхантера. І мав на те підстави: бот, що спинився біля українця, стискав у долоні пробірку з темною сріблястою рідиною.

— Ні… не треба… не треба, будь ласка… — пручався Тимур. Кілька ботів підступили і притисли його до втрамбованої долівки. — Вбийте! Просто вбийте мене!

«Малюк» підніс скляну трубку з розчином до обличчя Тимура.

— Ні-і-і! — українець зціпив зуби і заплющив очі. Розумів, що це не допоможе, але не міг нічого вдіяти з собою. Він не хотів бачити, як розчин в’їдається в його лице.

Зненацька пролунав глухий удар.

Тимур розкрив одне око. Якраз вчасно, щоби побачити, як понад юрмою, що оточила його щільним кільцем, промайнув бот. Слідом за цим повітря печери розірвала низка звуків, схожих на собаче «ав-ав-ав!». Натовп ботів розійшовся. У проміжку стало видно Хедхантера. Амбалу вдалося вивільнитися. Закинувши одного бота ген до протилежної стіни печери, він відкинув ногою другого, а третього втулив писком у вогнище. Саме цей останній по-звірячому кавкав.

Кільканадцять хлопчаків ринули на велетня, сховавши від Тимура волохату, наче у мавпи, задницю Ріно. Хлопець вигнувся, з останніх сил намагаючись уникнути цівки сірої рідини, котра от-от поллється на нього з перехиленої пробірки. На якусь мить решта Всесвіту перестала існувати. Тимур не чув борюкання Хедхантера. Не відчував запаху горілої шкіри. Він бачив хлопчака, що застиг над ним з розчином наноагентів. Випнуті очі переливались, відбиваючи спалахи багать. А тоді… каламутна чорнота раптом втягнулась усередину і погляд став порожнім. Бот дурнувато зареготав:

— Ї-гі-гі-гі-гі!

Наступної миті він випустив пробірку з рук.

Тимур вигнувся так, що аж у хребті хруснуло. М’язи напружилися, наповнившись сталлю, і пута, що стягували руки, врешті-решт луснули. Хлопець відштовхнувся від землі. Скляна трубка вдарилась об камінь за сантиметр від його спини. Програміст скочив на ноги і зразу ж завалився в інший бік, з жахом спостерігаючи, як по землі, точно на тому місці, де він лежав, розповзаються темні струмки, в яких нуртують міріади мікроскопічних роботів.

— Ї-гі-гі-гі-гі… Га-га-га-га-га… — реготав «малюк». Трясучи руками, мов ганчір’яна лялька, він посунув до виходу з печери.

Інший, коло якого тепер опинився Тимур, зробив губами дитяче «пр-р-р», висолопив язика і… посміхнувся. Він теж спробував відійти, але в голові, схоже, замакітрилось, і бот, немов п’яний, полетів на землю. Підібгавши коліна до грудей, «малюк» заплямкав і більше не підводився.

Тимурові відлягло. «Стимулятор таки проштовхався!»

Боти розбрідалися, чмихаючи, плямкаючи, незграбно зіштовхуючись та наступаючи один одному на ноги. Ріно дубасив кількох хлопчаків, не помічаючи, що вони перестали пручатися.

— Ріно, досить, — здійняв руку Тимур.

Хедхантер тхнув пересмаженою гускою. Через опіки він став плямистим, як гепард.