Готувався я направду серйозно. На основі даного генерального плану розробив розгалужену блок-схему (на зразок логічних схем для комп’ютерних програм), де передбачив усі можливі форс-мажорні ситуації, включно із зустріччю з випадковими свідками, появою поліцейських, агресивною поведінкою слона тощо. Кожну дрібницю, що могла завадити втіленню плану в життя, було передбачено, для кожної нестандартної ситуації продумано детальний порядок дій, спрямований на її нейтралізацію і штатне завершення операції «el robo de un elefante[23]». В результаті блок-схема вийшла, скажу без перебільшення, ідеальною. Я навіть подумував, що завдяки їй викрасти слона з надр перуанської столиці віднині зможуть навіть п’ятикласники.

Я примусив Тьомика і Марусю вивчити блок-схему на зубок, після чого знищив її.

Наостанок слонячий приборкувач Педро Суфісьєнтес на моє прохання надіслав мені інструкції стосовно користування і керування Джумбо, які враховували індивідуальні особливості даного слона. Пізніше цей документ під час обшуку потрапить до рук поліції, а тому нині він уже не є ні для кого таємницею, і я можу навести окремі витяги з нього на цих сторінках.

За тиждень до призначеної дати початку операції я почав збирати необхідне устаткування: вантажівку достатньої вантажопідйомності з просторою будкою замість кузова, два запасних баки з паливом (заправляючись на бензоколонках, ми могли викрити себе), GPS-навігатор, кількадесят кілограмів сіна, моркви та цукерок, кусачки для зламу замка на вольєрі, хлороформ для сторожа, босоніжки на високих підборах і відкритий топ для Марусі тощо. Зрештою з підготовкою було покінчено. Я ще раз ретельно все перевірив і залишився задоволеним, переконавшись, що завадити викраденню Джумбо тепер може хіба що революція в Перу або кінець світу.

В ніч напередодні афери я довго не міг заснути. Тьомик і Маруся якийсь час про щось ніжно перешіптувалися за моєю спиною, поки зрештою не засопіли, згорнувшись калачиками, так і тримаючись за руки уві сні. Ну, як діти, чесне слово. Ми тут слона цупити збираємося, а вони надумали лямур крутити, лопушиння. Я ж сидів на балконі готелю, дивився, як поволі пірнають у темряву вогні Мірафлоресу[24], вдихав теплі аромати сплячої пустелі, змішані з шумом Тихого океану, потроху цмулив дорогий коньяк і одну за одною смалив цигарки. Втім, неприємне лоскотання в животі так і не зникало.

Якоїсь миті мені подумалось, що моя мама, певно, передумала б мене народжувати, якби знала, що у двадцять шість років я викрадатиму слона із зоопарку перуанської столиці. Я, безперечно, і сам розумів, що в якомусь місці моє життя повернуло не туди, і тепер замість того, аби крутити бізнесові оборудки і цілими мішками косити «капусту», я займаюся чистої води альтруїзмом, який до того ж межує з цілковитим божевіллям. Проте назад вороття не було. Завтра почнеться найбільша авантюра всього мого нікчемного життя. Завтра почнеться пекло…

Спочатку все йшло як по маслу.

Сторож, уздрівши, що до нього клеїться синьоока кучерява білявка з Європи, захмелів і збудився так, що втратив свідомість навіть без хлороформу. Тьомик, з метою конспірації натягши на голову бурого кашкета (як у вокаліста «AC/DC»), непоміченим підігнав орендовану вантажну машину під самісінькі ворота зоопарку. Замок на вольєрі легко піддався, хруснувши, наче грецький горіх, у щипцях, а Джумбо слухняно потюпав за мною. Невеличка заминка сталася лиш під час пакування слона у вантажівку: підтвердились мої найгірші побоювання — будка таки виявилась замалою. На щастя, я спокусив товстошкурого пригоршнею шоколадних цукерок, тягнучись за якими, хоботний, пихкаючи й сопучи, втиснувся всередину кузова. Верхній бляшаний лист дещо вигнувся вгору, внаслідок чого дах будки набув виразно опуклої форми. Щоправда, уважно дослідивши дефект, я розсудив, що він, вочевидь, не викликатиме підозр у випадкових стрічних, а тому ніяк не заважає успішному продовженню операції.

Потому я зачинив слона, залишивши йому кілька кілограмів сіна, і ми втрьох залізли в кабіну. Маруся від надлишку почуттів схопила мене за руку і схвильовано прошепотіла: «Молодець». Тьомик розмашисто перехрестився, осклілим поглядом втупившись у дорогу. Я діловито сплюнув крізь вікно, завів двигуна, і ми рушили.

Їхали, треба сказати, важко, дуже важко. Майже шість тонн живого м’яса у кузові — це вам не іграшки. Наш транспортний засіб скрипів, крехтів, чиргикав і стогнав, підвиваючи від напруги двигуном. Але їхав. Повільно, з натугою, та все ж просувався вперед. На щастя, Ліма розташована посеред практично пласкої рівнини на півдні найбільшої перуанської пустелі Сечура, тому по дорозі зовсім не траплялося пагорбів чи крутосхилів, куди вантажівка могла б і не вишкрябатися.

Тьомик раз за разом поправляв кашкет, Маруся накручувала волосся на палець. Нервували. Та що там казати, у мене теж по нервах проскакували іскри — щоразу, коли у світлі фар проступала самотня фігура на тротуарі або ж на зустрічній смузі з’являлася невідома машина. «Головне — це виїхати за межі столиці», — гупало гарячою кров’ю у скронях. На Панамериканській магістралі нам навряд чи загрожує зустріч з ревнителями закону, думав я. Принаймні не цієї ночі.

А проте виїхати зі столиці виявилося далеко не просто. Сьогоднішня Ліма — це велетенський мегаполіс — друге по величині (після Каїру) місто, розташоване в пустелі. Перуанська столиця складається з трьох дистриктів: на півдні — елітний Мірафлорес, посередині — історичний центр з палацами, церквами та резиденціями іспанської доби, і на півночі — найбідніші квартали, де в глиняних халупах животіють сотні тисяч невдах, що прийшли з пустелі чи спустилися з Анд у пошуках кращого життя, але так і не змогли знайти роботи. Отож для того, щоб дістатися на Панамерикану, нам треба було спершу проїхати історичний центр та північні жебрацькі квартали.