Мексиканець кивнув. Ми з Тьомиком хряпнули ще по одній — на коня (той Хосе Куерво, курва, таки файну текілу жене), а потім, хитаючись, наче на палубі сейнера в семибальний шторм, вийшли на вулицю. І тоді я, який випив на одну стопку менше за Тьомика, висловив останню розумну фразу на той вечір:

— А на хріна нам слон, чувак?

— Продамо, — безапеляційно заявив Тьомик. — А виручку… г-гик… пійсят на пійсят.

Я прикинув, скільки може коштувати один слон, навіть якщо його просто пустити на м’ясо. Ну, нормально, думаю.

— Добре, — кажу, — поїхали!

Відтак ми втрьох запхалися у куций хетчбек, мексиканець всівся за кермо, оскільки був найменш налиганим з усіх нас. Мотор сонно зачахкав, розганяючи вечірню тишу Мериди, і ми пірнули у темряву вуличок поміж сплячими кварталами.

Їхали, треба сказати, зовсім недовго. Навіть за місто, по-моєму, не вибралися, спинились десь на окраїні Мериди коло високого паркану зі старанно пофарбованих і загострених угорі прутків. Крізь загорожу звідусіль випирала нетипова для Юкатану вруниста тропічна зелень.

— Далі доведеться трохи пройтися, — сказав мексиканець.

— О’кей, — сказали ми і вивалились з машини.

Трохи поодаль вимальовувалась артистично намазюкана вивіска «Chorros de Milla[35]».

— Що то таке? — спитав я, прижмурившись і тицьнувши неслухняним пальцем у плакат.

— Не зважайте, — похапцем мовив інтелігент. — Ходімо, а то слон може втекти.

Майже кілометр ми тюпали назирцем за провідником по рівненькій асфальтовій дорозі, потім асфальт обірвався і почався розбитий ґрунтовий путівець. Хвилин за десять ми зійшли й з нього і завернули далі в густі непролазні зарості. Було темно, вогко і страшно. Я раптом подумав, що не маю ані найменшого бажання в такій обстановці зустрічатися з п’ятитонним лоходонтом, а тим більше полювати на нього. Так і сказав Тьомику, щоправда, сказав українською, щоб не тривожити провідника.

— Не дрейф, напарнику! — бравурно відказав мені Тьомик. — Завтра на вечерю матимемо багато м’яса.

— Знаєш, а мо’ краще сходити в McDonalds? — тихо пролепетав я, але Тьомик лиш відмахнувся й засипав у патрони сіль.

Звідкись долинав негучний плескіт води, мабуть, від невеликого водоспаду, праворуч над головами гухкали мавпи, звідусіль тріщали цикади. Набір звуків більше нагадував джунглі Чіапасу, аніж рівнини Юкатану, і це мене трохи непокоїло. Інтелігент вправно пробирався між ліанами та колючим віттям, мовчки ведучи нас на зустріч з незвіданим.

Через якийсь час ми вибрались на галявину, і довкруги стало трохи світліше. Вздовж лісу протягнулась чіткою смужкою розтоптана стежина. За стежкою здіймалася висока трава, в якій тьмяно виблискував масивний сталевий парапет — значить, десь поряд мають бути люди, подумав я. Страх не відступав, навіть алкоголь не помагав — мої коліна дрібно тремтіли, а серце несамовито колотилося в грудях. Я вже збирався сказати Тьомику, що далі не піду, що ну його на фіг цих слонів, я ще пожити хочу, а як дуже кортить, то валіть далі самі, коли зненацька уздрів перед собою його.

Чорт забирай! Ви не повірите! У яскравому світлі місяця в метрах десяти переді мною стояв слон! Справжній мексиканський слон! Височенний, мов гора, і страшний, страшніший від Брітні Спірз без гриму. Так, визнаю, я був п’яний, але мені не примарилось, бо те ж саме бачили Тьомик з мексиканцем.

Слон стояв, повернутий до нас задом, і, схоже, куняв. На якусь мить ми заклякли, потім Тьомик присів і шугнув у кущі, по-пластунськи підкрадаючись до здобичі.

— Слон… — зачудовано прошепотів я.

— Гроші, — прошепотів мексиканець.

Напівсвідомо, наче уві сні, не відводячи очиць від велетенського сіро-коричневого страшидла, я витяг з портмонетки три купюри по сто песо і запхнув у простягнуту руку, а далі, не зволікаючи, рвонув навкарачки слідом за Тьомиком. Мексиканець, отримавши винагороду, відразу кудись щез.

Мій страх як рукою зняло. Знаєте, мабуть, у кожному чоловікові десь глибоко всередині захований справжній звір, який тільки й чекає моменту, щоб вирватися на волю. Кожен мужчина у глибині душі — відчайдушний первісний мисливець. Звісно, часи, коли ми, мужики себто, обкрутившись буйволячою шкурою, гасали за мамонтами і колошматили їх кам’яними сокирами, вже давно канули в Лету, однак гени, гени-то лишилися! Тож я хутко наздогнав напарника і влігся коло нього в траві. Величезна слоняча дупа вимальовувалася всього в кількох метрах над нами. Слон ще не підозрював, що у нього почалися проблеми.

— Брати тільки живим, — шепнув я на вухо Тьомику не своїм голосом.

Тьомик здивовано кліпнув на мене, але кивнув і міцніше притиснув до грудей дробовика. Ми без проблем пролізли під парапетом, упритул наблизившись до слона; я відчував, як у животі булькає адреналін, а по жилах розпливається дикий запал і нестримна жага крові. Я телющився на слона, наче мисливська такса на борсука.

Неждано-негадано мене охопив небувалий як для моїх років та статури приплив мужності — текіла скипіла у крові, в очах потьмарилося — і з криком «банза-а-ай!» я кинувся з тилу на хоботного, міцно обхопивши одну з його товстенних, мов колона римського храму, задніх ніг. Слон, мушу сказати, виявився гідним супротивником і у відповідь викинув з-під хвоста прямо мені на голову кілька теплих смердючих кавалків добірного слонячого лайна… (Якщо чесно, то я не дуже й образився. Знаєте, коли тебе, бува, згидить яка ворона на вулиці, люди кажуть, що то на гроші. А судячи по тому, як добросовісно спорожнилося на мене те товстошкуре клаповухе одоробало, вже в найближчому майбутньому я мав стати щонайменше мультимільйонером.)

— Чувак, з тобою все нормально? — тихенько звернувся до мене Тьомик, перелякано визираючи з трави і затуляючи рукою носа.

Я все ще міцно тримав слона за ногу. Слон не ворушився.

— Я його тримаю, — прошепотів я.

— Ага, — прошепотів Тьомик.

Потім він вибрався з трави і обережно став поряд з другою задньою ногою.

— І що далі? — трохи розгублено промимрив мій напарник.

— Хапай його і потягли до машини! — кажу.

В цю мить слон викинув ще одну маленьку какашку і махнув кістлявим хвостом, ледь не зачепивши Тьомика.

— Ах ти ж гад! — обурено вилаявся мій напарник, відскочивши вбік. — Прикинь, Максе, ця безмозка твар над нами знущається!

Я міцніше стиснув товсту шорстку ногу, на що слон ніяк не відреагував.

— А по-моєму, він спить, — здогадався я.

— Не може бути! — Тьомик обійшов хоботного спереду і почав розмахувати перед ним своїм дробовиком, по-хамськи тицяючи обріз прямо межи очі сумирній тваринці. — Ти, блін, мамонт плішивий, досить спати! Вставай! Гей, ти, я з ким розмовляю?! — кричав мій безстрашний компаньйон.

— Напарнику, давайте без фанатизму, — я коли доходжу до останньої стадії сп’яніння, завжди до Тьомика звертаюся на «ви», — слон потрібен нам живий. За живого більше дадуть, партнере. І не опускайтесь до особистих образ, ви ж джентльмен, вам це не личить.

Тьомик, схоже, мене вже не чув. Він мене ніколи не чує, коли доходить до останньої стадії оп’яніння.

— Ти недомірок! — закричав Тьомик, раптом входячи в мисливський кураж. — Ти на кого хвостом махав? Товстозадий членонос! Скотина парнокопитна! Та мої предки по три таких, як ти, на кожну вечерю валили, причому жували тільки хвости і вуха, а все інше викидали!

— Напарнику, зберігайте спокій! Треба вияснити, може, слон просто не розуміє української! — я нарешті зліз із товстенної ноги на землю.

Втім, слон не спав — він давно звик до людей. Йому просто було по цимбалах.

Мастодонт ще довго не реагував на наші закиди. Потім скрушно зітхнув, зрозумівши, мабуть, що від цього божевільного двоногого, від якого так сильно тхне текілою і який так експресивно розмахує перед ним руками, нічого смачненького не діждатися, розвернувся до нас спиною і з горя наклав ще одну купку прямо під ноги моєму напарнику. Це було просто вершиною цинізму і вельми необачно з боку слона, позаяк Тьомик щоразу, коли перебере, дуже болісно реагує на публічні прояви неповаги до його персони. А цього разу Тьомик був не просто в дупель п’яним, а ще й небезпечно озброєним.