Изменить стиль страницы

Керім розгорнув брезентовий футляр і поклав його на підлогу. Бонд збагнув:

у футлярі був перископ із підводного човна. На нижньому вузлі приладу волого виблискував шар мастила.

Бонд тихо пирснув.

— Чорт забирай, де ви взяли цю штукенцію?

— У турецьких військово-морських силах. Залишки війни. — Керімів голос не заохочував до подальших розпитувань. — Тепер відділ «К’ю» в Лондоні намагається поєднати цю бісову трубу із звуком. Це зовсім нелегко. Верхні об'єкти не більші за звичайну запальничку. Коли я підіймаю перископ, він виходить на рівень підлоги в сусідній кімнаті. Ми вирізали для нього в кутку отвір у формі маленької мишачої нірки і зробили це так добре, що одного разу я навіть побачив в окулярі велику мишоловку із шматком сиру. — Керім коротко засміявся. — Але там не так багато місця, щоб поставити ще й чутливі мікрофони. Та й надії потрапити туди знову дуже мізерні. Я спромігся поставити цю штуку лише завдяки тому, що прилаштував своїх друзів у Міністерство громадських робіт. Щоб викурити звідти на кілька днів росіян, довелося вигадувати неймовірні історії. Версія була така: мовляв, трамваї, які підіймаються вгору, стрясають фундаменти будинків, і це треба дослідити. Довелося покласти у потрібні кишені кілька сотень фунтів стерлінгів. Міністерська служба проінспектувала півдесятка будинків обабіч вулиці й оголосила місце безпечним, а тим часом наша сімейка завершила будівельні роботи. Росіяни взагалі з біса недовірливі, та цього разу їх наче щось укусило — повернувшись, вони прочесали приміщення густим гребінцем у пошуках мікрофонів, бомб і такого іншого. На жаль, ми не можемо скористатися цим прийомом удруге. Аж поки «К'ю» придумає щось дуже розумне, мусимо вдовольнятися мовчазним спостереженням. Рано чи пізно росіяни викажуть нам щось важливе: скажімо, допитуватимуть того, в кому ми вкрай зацікавлені, чи ще щось таке.

Поруч із станиною перископа на стелі алькова випинався вмурований туди металевий пухир, удвічі більший за футбольний м'яч.

— Що це? — запитав Бонд.

— Нижня частина бомби. Великої бомби. Якщо зі мною щось станеться або розпочнеться війна з Росією, цю бомбу буде підірвано з мого кабінету. Це дуже прикро (проте Керім не прибрав відповідного вигляду для такої заяви), бо крім росіян, боюся, загине ще багато невинних людей. Коли закипає кров, людина стає нерозбірливою, як і природа.

Стоячи перед бінокулярами, між двома поперечними ручками обабіч перископа, Керім мав доволі елегантний вигляд. Він позирнув на годинник, нахилився, взявся за ручки й повільно підняв їх до рівня підборіддя. Коли блискучий стовбур приладу вислизнув у свою сталеву оболонку в стелі ніші, почулося тихе шипіння гідравліки. Керім вигнув шию і припав до бінокулярів, повільно підіймаючи ручки. Потім став м'яко повертатися на всі боки. Нарешті зупинився, навів фокус об'єктива й кивнув головою Бондові.

— Тільки шестеро. Бонд підійшов і взявся за ручки.

— Добре придивляйтесь до їхніх облич,— сказав Керім. — Я всіх знаю, а ви запам'ятайте їх. На чолі столу — керівник резидентури. Ліворуч од нього — два його помічники. Навпроти них — троє новеньких. В останнього, який щойно прибув, вигляд, як у вельми важливої особи. Він — праворуч од резидента. Скажіть мені, як буде щось інше, крім базікання.

Першим бажанням у Бонда було попередити Керіма, щоб не здіймав такого галасу. У того, певно, було таке відчуття, ніби він в одній кімнаті з росіянами, сидить собі у кріслі в кутку, мов секретарі що стенографує нараду. Широкофокусні об'єктиви, призначені для пошуку літаків та надводних кораблів, відтворювали дивовижну картину. Це був погляд мишачим оком на ліс ніг під столом та різні частини голів, що належали до тих ніг. Резидент і двоє його колег мали доволі чіткий вигляд — типові, серйозні й нудні російські обличчя, чиї риси Бонд закарбував у пам'яті, як і пещене професорське обличчя керівника в грубих окулярах. Ліворуч — квадратне дерев'яне обличчя з глибокими тріщинами обабіч носа, непогане волосся en brosse та рубець біля лівого вуха. У третього з цієї команди було хитре вірменське обличчя з розумними, блискучими мигдалевидними очима. Він саме говорив, і на його обличчі був удавано поштивий вигляд. У роті в нього сяяло золото.

Інших троє гостей Бонд бачив значно гірше. Вони сиділи до нього майже спиною, і тільки профіль найближчого і, мабуть, наймолодшого з них було видно досить чітко. Темна шкіра в цього чоловіка засвідчувала його походження з однієї з південних республік. Погано поголені щоки й око під широкою чорною бровою в профіль мали дурнуватий, нудний вигляд. М'ясистий, пористий ніс. Над стуленим ротом і подвійним підборіддям — широка верхня губа. Цупке чорне волосся підстрижене так коротко, що потилиця мала голубуватий вигляд аж до вух. Це була військова стрижка, зроблена механічною машинкою.

Від наступного чоловіка було видно тільки злий фурункул на товстій голій шиї, лискучий блакитний костюм і майже лаковані (так вони блищали) коричневі черевики. Чоловік весь час сидів нерухомо і, очевидно, нічого не казав.

Старший гість, що сидів праворуч від керівника резидентури, почав говорити. Він мав сильний, схожий на скелю профіль із масивними кістками й випнутим підборіддям під важкими, підстриженими за сталінською манерою бурими вусами. Бонд бачив тільки холодне сіре око під кущастими віями та низьке чоло, увінчане схожим на дріт, каштановим волоссям із сивиною. Цей чоловік був єдиний з присутніх, хто дозволяв собі курити. Він по-діловому попахкував маленькою дерев'яною люлькою, в яку було вставлено півсигарети. Час від часу він розмахував люлькою на всі боки, і попіл падав просто на підлогу. В його профілі було більше влади, ніж у будь-якому іншому обличчі, і Бонд зробив припущення, що це — найстарший із присутніх і що його прислали з Москви.

Очі в Бонда стомилися. Він почав м'яко повертати ручки й вивчати кабінет, наскільки це дозволяли нерівні краї мишачої нори. Він не побачив нічого цікавого — дві захисного кольору шафи для справ, вішалка біля дверей, на якій він нарахував шість приблизно однакових сірих фетрових капелюхів, і буфет із важкою карафою з водою та кількома склянками. Бонд відступив від бінокулярів і потер очі.

— Якби тільки ми могли чути... — мовив Керім, сумно похитуючи головою. — Це було б варте багатьох діамантів.

— Це б вирішило багато проблем,— погодився Бонд. — До речі, Дарко, як це ви натрапили на тунель? Навіщо його збудовано?

Керім нахилився, швидко поглянув у бінокуляри й випростався.

— Це — покинута дренажна труба з Колонного залу,— пояснив він. — Нині там туристський об'єкт. Це якраз над нами, на пагорбах Стамбула, поблизу святої Софії. Тисячі років тому його збудували як резервуар на випадок облоги міста.

Власне, це велетенський підземний палац завдовжки в сотні ярдів і вдвічі вужчий. Його збудували, щоб тримати на запас мільйони галонів води. А відкрив його близько чотирьохсот років тому чоловік на ймення Гілліус. Якось я прочитав його звіт про цю знахідку. Там говорилося, що взимку резервуар заповнювався «з величезної труби з могутнім ревом». Тож мені здалося, що там має бути ще одна величезна труба, щоб так само швидко випускати воду, якщо місто потрапить до рук ворогів. Я пішов до Колонного залу, підкупив сторожа і разом з одним із моїх хлопців веслував серед колон усю ніч у маленькому гумовому човні. Ми ходили попід стінами з молотком і ехолотом. В одному кінці, у найбільш імовірному для цього місці, почувся звук порожнечі. Я дав ще більше грошей міністрові громадських робіт, і він закрив це місце на тиждень — мовляв, «для чистки». Моя невеличка команда мала багато роботи. — Керім нахилився, поглянув в окуляри й повів далі: — Ми вгризлися в стіну над водою і потрапили на верхівку склепіння, де починається тунель. Ми пішли ним доволі збуджені, бо не знали, де вийдемо на поверхню. А він, звісно, пішов униз пагорба попід Книжковою вулицею, де росіяни розташували свою штаб-квартиру, а далі просто в Золотий Ріг поблизу Галатського мосту, за двадцять ярдів од мого складу. Тож ми замурували нашу діру в Колонному залі й почали копати з мого кінця. Це було два роки тому й забрало в нас цілий рік. Чимало зусиль ми доклали до того, щоб потрапити простісінько під штаб росіян. — Керім усміхнувся. — І тепер я з жахом думаю, як одного дня росіяни вирішать змінити цей кабінет на інший. Та, сподіваюся, на той час начальником «Т» буде вже хтось інший.